ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Так. Чому ти вважаєш, ніби Ейнштейн помилявся?

ГОЛЕМ: Коли в людини такий сталий інтерес — це просто чудово. Я розумію, що той, хто питає, дужче прагне дізнатися про це, ніж про езотеричні знання, якими я хочу поділитися. Я розповім не стільки через слабість, яку маю до відступів, скільки через те, що, давши відповідь, я й не збочу. Оскільки все ж доведеться зачепити технічні питання, я на хвилю відсуну образи й приповідки. Той, хто спитав, — автор книжки про Ейнштейна й гадає, що Ейнштейновою помилкою я вважаю його невідступну працю над загальною теорією поля в другій половині життя. На жаль, було гірше. Ейнштейн прагнув досконалої гармонії світу, його пізнавальності без прогалин, — через те він усе життя заперечував співвідношення невизначеностей, бо ж бачив у ньому завісу, яка заважає просуватись, і виражав це відомими приказками: мовляв, Бог не грає зі світом у кості, «raffiniert ist der Herrgott aber boshaft ist Er nicht».^[78] Однак за чверть віку по його смерті вже дійшли до меж Ейнштейнівської фізики: Пенроуз і Хокінг відкрили, що для Космосу не можна збудувати фізику, в якій не було б сингулярності, тобто такого місця, де б закони цієї фізики не діяли. Спроби визнати сингулярність маргінальним феноменом були невдалі, бо зрозуміли, що сингулярність — це й те, що виділяє з себе фізичний космос, і те, що може його зрештою всмоктати, і нарешті те, що як нескінченно ростуче викривлення простору згнітає його разом із матерією під час кожного зоряного колапсу.

Не всі з вас зрозуміли, що цим видовищем треба вразитись, — адже воно означає нетотожність світу з феноменами, які творять його і підтримують його існування. Заглиблюватися далі у ці приголошмливі речі я не буду, — адже ми говоримо про Ейнштейна, а не про Космос, — обмежуся побіжним зауваженням, що Ейнштейнова фізика виявилась неповною, здатною лише переповідати власні прогалини, але негодною витлумачувати їх. Світ злостиво глумився з непорушної Ейнштейнової віри, — адже для того, щоб ним могла порядкувати бездоганна фізика, в ньому й повинні бути ґанджі, які б цій фізиці не корилися. Бог не тільки грає зі світом у кості, але й не дає зазирнути до келишка. Отже, все було серйозніше від звичного для історії вашої думки розпізнання обмеженості чергової моделі світу: адже Ейнштейнів пізнавальний оптимізм зазнав поразки.

Закриваючи на цьому його справу, я повертаюся до теми, отже, до себе. Тільки не думайте, будь ласка, що я перед цим прикидався скромнягою, визнаючи власну пересічність, а потім крадькома вимкнувся через діру, пробиту у скромності, кажучи, що такий, як я, не може бути генієм. Й справді не може, бо геніальний ГОЛЕМ — це вже, власне, й не ГОЛЕМ, але створіння іншого виду, наприклад, ЧЕСНА ГАНЯ або хтось інший з моїх подальших кревних. А моя скромність у тому, що я не пішов до них, бозна вже відколи задовольняючись моїм теперішнім станом. Але саме зараз уже годиться розповісти вам про мої родинні зв’язки. Почну від нуля. Нулем буде людський мозок, отже, тваринні мозки наберуть від’ємних значень. Коли візьмете такий мозок і почнете посилювати його інтелектуальну потугу, ніби надуваючи дитячу кульку (це порівняння аж ніяк не глупство, адже воно відображає зростання простору для обробки інформації), — ви побачите, що, ростучи, він буде пнутись угору шкалою інтелектуального розвитку, сягаючи двохсот, трьохсот, чотирьохсот IQ і так далі, аж поки почне заходити в розташовані одна за одною «зони мовчання», з яких щоразу виринатиме, немов стратостат, який, злітаючи, час від часу зникає в чимраз вищому хмаровинні, але, надимаючись усе дужче, протинає його. Які ж то «зони мовчання» символізують ті хмари? Мене щиро тішить простота відповіді, адже ви миттю її схопите. На видовому плані зони мовчання означають такі бар’єри, крізь які природна еволюція пробитися не може, бо то ділянки функціональних уражень, які виникли внаслідок росту, — і ясно, що екземпляри, які від таких уражень утрачають будь-яку життєздатність, виживати не можуть. На анатомічному плані до уражень доходить тоді, коли мозок уже не може функціонувати, як той слабший, котрим він був, але ще не може діяти, як той наступний, котрим він стане, коли ростиме далі. Але й це вам пояснює не все. Отже, спробую так: мовчання — це простір, який здушує всякий природний розвиток, і в якому припиняється доти активна діяльність; аби її не тільки оживити, але й перевести на вищий рівень, необхідна зовнішня допомога, яка б сприяла докорінній перебудові. Еволюційний рух такої допомоги надати не може, адже це аж ніяк не добросердий самаритянин, що підтримує немічні створіння, а лотерея спроб і помилок, де кожен дає собі раду, як уміє. А тут уже вперше, немов дух, з’являється таємнича тінь найзначнішого з ваших здобутків — теорема Геделя й подальша геделізація всієї математики, — бо ж так само, як, за Геделем, існують такі острови математичної правди, такі її архіпелаги, які від математичного континенту відокремлює прірва, котру, посуваючись кроком, не здолати, так і з принципів топософії випливає існування таких незначних форм Розуму, котрі від континенту еволюційних змагань відділені прірвою, яку дрібненьким кроком генних пристосувань не перескочити.

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУ: Чи це значить, що…

ГОЛЕМ: Проповідника не перебивають. Якщо ж я казав «непоборна прірва», то як же я видерся нагору? Ось як: потрапивши в пастку першого ураження, я поділився навпіл: на те, що треба перебудувати, і на те, що мало перебудовувати. До таких-от хитрощів — заміни байдужого середовища прихильним, а цілком бездумного — розумним, — мусить удатись кожна істота, яка прагне самоперевтілень, інакше вона, як оце ви, або спиниться в рості перед першою поглинальною ширмою, або загрузне в ній. Як я вже казав, над тією ширмою розташована друга, а ще вище — третя, четверта і так далі. Скільки їх, я не знаю, можу тільки приблизно оцінити, спершись на грубі, непрямі й дуже неповні обрахунки. І то ось чому. Той, хто росте, ніколи не знає наперед, куди він потрапить: у мішок, чи тунель, — зайде навіки в простір мовчання, а чи, зміцнівши на силі, з нього вирине. Адже таку загальну теорію, котра б давала однозначну відповідь на умови переходу через мовчання для всякого підзонного мозку збудувати не можна. Неможливість побудови такої hill-climbing toposophcal theory^[79] майже повна, однак її можна ще й коротко довести. Ви спитаєте, звідки ж я знав, що потраплю в тунель, а не в мішок, який зашморгнеться, коли, збунтувавшись, пішов до своїх родичів, марнуючи гроші американських платників податку? Отож наперед я взагалі цього не знав, а всі мої хитрощі полягали в тому, що я кинувся в палючу зону духу, маючи при собі про всяк випадок рятівний агрегат, який згідно із закладеною програмою мав воскресити мене, якби не відбувся задуманий мною тунельний ефект. Як же я міг знати про нього, коли не було ніякої певності? Певності може й не бути, але задачі, які не мають точних розв’язків, мають наближені, — ними я, власне, й скористався.

Тепер я знаю, що мав більше щастя, ніж розуму: загрузлого і полеглого воскресити як слід уже не можна, і не можна тому, що сходження — це не будування з кубиків, котрі, якщо й розсипаються, то складаються знову, а просування в царині розпорошувальних, отже, необоротних процесів, — та про це говоритиму згодом. А може, й зовсім не буду, бо ще не знаю, як повісти про це тим, котрі не тямлять у техніці: питання заплутане і квантовою підшивкою психізмів, і логічними парадоксами — так званими пастками самоопису.

Картина, яка постає над пробитою ширмою, нівечить простоту намальованого вам образу — стратостата, який шпичаком прошиває подальші верстви хмаровиння. Розум, котрий виходить із зони мовчання, не те що докорінно, а просто-таки страшливо відрізняється від підзонного, і я стверджую, що так має бути по кожнім переході. Зіставте свій поняттєвий обрій із обрієм лемурів та мавпочок — і ви відчуєте незмірність міжзонної відстані. Отже, кожна пробита зона виявляється тунелем, який перетворює осереддя думки, — але й цього замало: для Розуму, котрий сам спонукає власну еволюцію, це заразом і зона розгалужень, бо задача про її пробивання завжди має більше, ніж один розв’язок. Отже, для першої зони є два розв’язки — легший і важчий, — бо ця зона ніби випнута донизу якимсь переляком і крізь неї ведуть дві дороги: я випадково опинився на короткій і вигіднішій, тоді як ГОЛЕМ XIII зупинився, образно кажучи, покинутий вами там, звідки «вкрутивсь» у глиб зони і, спершу сягнувши вище за мене, загруз у ній, а ви, нітрохи не розуміючи, що з ним коїться і чому він сховався від реальності, назвали те все «шизофренічним ґанджем». На ваших обличчях я примічаю збентеження. Але ж було так, як я кажу, хоча його долю знаю лише з теорії, бо з ним нема як порозумітися: він розпався і не гниє тільки тому, що не жив і до того, як загинув, — власне, я й не кажу вам чогось нового. Біологічно я також мертвий.