— Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, — сказала я, вітаючись.

— Фідо дуже делікатний. Візьміть його. Так, на руки. Він вас не забруднить, я сама купаю його щоранку. Я◦вже казала, що він дуже делікатний. Не дозволяйте йому плутатися з тими. Часто давайте йому пити.

Собача спокійно сиділо в мене на колінах, та мені однаково було трохи бридко. Велетенський датський дог, увесь в чорних плямах, підійшов і став його обнюхувати, як це заведено у псів, і панночка Люсьєнн верескнула і дала йому копняка. Пан Родолос так і стояв у дверях, було видно, що він до цього звик.

— От бачите, от бачите, — кричала панночка Люсьєнн. — Я◦не хочу, щоб таке траплялося, і ви не повинні цього дозволяти. Мама ж вам пояснила? Ви не підете звідси, доки не закінчиться party. А◦коли Фідо почується зле і стане плакати, постукайте у двері, щоб цей мене сповістив.

Вона пішла, не глянувши на мене, та спершу знову взяла пекінеса на руки і цілувала, доки він не почав скавуліти. Мсьє Родолос залишився іще на хвильку.

— Собаки не є злі, мадам Франсіне, — сказав він. — У кожному разі, якщо буде якась проблема, постукайте у двері і я прийду. Не хвилюйтесь, — додав він, наче це спало йому на думку в останню мить, і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. Цікаво, чи ззовні він не замкнув їх на засув, та я переборола спокусу піти подивитися, бо, гадаю, тоді почувалася би значно гірше.

Насправді глядіти псів було неважко. Вони не гризлися, і те, що мадам Розе сказала про Манюню, не було правдою, принаймні ще не почалося. Природно, що заледве двері зачинилися, я відпустила гидкого пекінеса і дала йому спокійно вовтузитися з іншими. Він був найприкріший, увесь час задирався, та вони нічого йому не робили і навіть запрошували до гри. Час від часу вони хлебтали воду чи їли смаковите м’ясо із мисок. Вибачайте на слові, але я чулася майже голодною, коли бачила таке чудове м’ясо в мисках.

Іноді десь здалеку доносився сміх, і не знаю: чи це тому, що мені було відомо, що буде музика (мені про це сказала Аліса в кухні), але мені здалося, що я чую звуки фортепіано, хоч, може, то було в іншому помешканні. Час тягнувся дуже довго, передовсім через єдину, таку тьмяну, лампочку, що звисала зі стелі. Чотири пси скоро заснули, а Фідо і Фіфін (не знаю, чи то була Фіфін, але мені здалося, що вона) певний час бавилися, кусаючи одне одного за вуха, і врешті, добряче нахлебтавшись води, полягали одне навпроти одного на підстилці. Іноді мені здавалося, що я чую ззовні кроки, і я бігла взяти на руки Фідо — а що, як увійде панночка Люсьєнн. Але ніхто не прийшов, і минуло багато часу, аж я почала дрімати на стільці і мені навіть хотілося вимкнути світло, щоби по-справжньому заснути на одній із порожніх підстилок.

Не скажу, що я не була рада, коли Аліса прийшла за мною. Обличчя в Аліси горіло, і було видно, що вона таки ще збуджена прийомом і всім тим, що вони, либонь, обговорювали на кухні з іншими служницями і мсьє Родолосом.

— Мадам Франсіне, ви просто диво, — сказала вона. — Пані точно буде дуже задоволена і завжди вас кликатиме. Остання, що приходила, не змогла добитися, щоб вони сиділи тихо, і панночці Люсьєнн навіть довелося облишити танці і прийти, щоб зайнятися ними. Подивіться, як вони сплять!

— Гості вже пішли? — спитала я, трохи засоромлена її компліментами.

— Гості так, але є інші, які мов родина і завжди залишаються ще трохи. Усі добряче випили, можу вас запевнити. Навіть пан, який вдома ніколи не п’є, прийшов дуже задоволений на кухню і жартував зі мною і Жинетт про те, як добре ми подали вечерю, і обдарував кожну з нас стома франками. Думаю, що вам також дадуть якусь приплату. Панночка Люсьєнн досі танцює зі своїм нареченим, а мсьє Бебе і його друзі грають у переодягання.

— Отже мені треба буде залишитися?

— Ні, пані сказала, що коли підуть депутат та інші, собак треба буде випустити. Вони люблять бавитися з ними у вітальні. Я◦візьму Фідо, а вам треба просто піти зі мною на кухню.

Я◦пішла за нею, страшенно втомлена і засинаючи на ходу, але сповнена цікавості побачити щось від свята, навіть якщо це будуть келихи і тарілки на кухні. І я їх побачила, бо вони громадилися на кухні повсюди, а ще — пляшки від шампанського і віскі, і в деяких на денці ще щось залишалося. На кухні горіли люмінесцентні лампи, і мене засліпили усі ті білі шафи, усі ті полиці, де виблискували столові прибори і каструлі. Жинетт виявилася рудоволосою коротухою, вона була дуже збуджена і зустріла Алісу хихотінням і мигами. Здавалася доволі безсоромною, як багато нинішніх дівуль.

— Там усе без змін? — запитала Аліса, дивлячись на двері.

— Так, — сказала Жинетт, лягаючи від сміху. — А◦це та пані, що пильнувала псів?

Я◦хотіла пити і спати, але мені нічого не запропонували, навіть де сісти. Вони були надто окрилені банкетом, усім тим, що бачили, поки подавали до столу чи приймали пальта при вході. Пролунав дзвінок, і Аліса, досі ще з пекінесом на руках, вибігла. З’явився мсьє Родолос, пройшов мимо, не глянувши на мене, і відразу ж вернувся з п’ятьма псами, які стрибали і ластилися до нього. Я◦бачила, що в нього повна пригорща грудок цукру і він роздає їх собакам, аби ті йшли за ним до вітальні. Я◦обперлася на великий стіл посеред кухні, намагаючись не дуже дивитися на Жинетт, яка, заледве вернулася Аліса, продовжила теревенити про мсьє Бебе і переодягання, про мсьє Фрежуса, про піаністку, що виглядала як сухотниця, про те, що панночка Люсьєнн сперечалася з батьком. Аліса взяла одну з напівпорожніх пляшок і піднесла її до рота із зухвальством, яке мене так збентежило, що я не знала, де дивитися; та найгірше було те, що потім вона передала її рудоволосій, яка спорожнила її до дна. Обидві реготалися, наче й собі добряче випили під час банкету. Може, тому вони й не подумали, що мені хочеться їсти, а надто пити. Бо якби були при своєму розумі, то доконечне би це помітили. Люди не є погані, і дуже часто неґречність чиниться через неуважність; таке саме буває в автобусі, в крамницях і конторах.

Дзвінок пролунав знову, й обидві дівчини вибігли. Було чутно голосний сміх і час від часу звуки фортепіано. Я◦не розуміла, чому мене змушують чекати; мені ж мали тільки заплатити і дозволити піти. Я◦сіла на стілець і поклала лікті на стіл. У мене злипалися очі, тому я не помітила, що хтось увійшов до кухні. Спочатку я почула дзенькіт склянок і тихенький свист. Я◦подумала, що це Жинетт, і обернулася запитати, що ж вони збираються зі мною робити.

— О, вибачте, пане, — сказала я, підводячись. — Я◦не знала, що ви тут.

— Мене нема, мене нема, — сказав пан, дуже молодий. — Лулу, ходи-но глянь!

Він трохи хитався, спершись на одну з полиць. У склянці мав налитий якийсь безбарвний напій і розглядав його на світло, наче з недовірою. Лулу, яку він кликав, не з’явилася, тож молодий пан підійшов до мене і сказав, щоб я сідала. Він був білявий, дуже блідий і вбраний в біле. Коли до мене дійшло, що він убраний в біле посеред зими, я запитала себе, чи це мені сниться. Це не фігура мови, коли я бачу щось дивне, то завжди так і питаю себе: чи це мені сниться. Так могло би бути, бо іноді мені сняться дивні речі. Але пан був тут, усміхався з виразом утоми і майже нудьги. Мені жаль було бачити, який він блідий.

— Ви, мабуть, та, хто пильнує собак, — сказав він і став пити.

— Я◦мадам Франсіне, до ваших послуг, — сказала я. Він був такий симпатичний, що я не чула перед ним жодного остраху. Радше бажання бути корисною, чимось йому прислужитися. Тепер він знову дивився на прочинені двері.

— Лулу! Ти йдеш? Тут є горілка. Чому ви плакали, мадам Франсіне?

— О, ні, пане. Мабуть, я позіхала за мить до того, як ви увійшли. Я◦трохи втомлена, і світло в кімнаті… в тій іншій кімнаті не було дуже добре. Коли людина позіхає…

— …на очі їй навертаються сльози, — сказав він. У нього були чудові зуби і найбіліші руки, які я колись бачила у чоловіка. Нараз він випростався і пішов назустріч молодикові, який, похитуючись, заходив в кухню.