— Бувало, — кажу я зі сміхом.
— І ти говориш це так спокійно. А◦я не можу, Бруно. Якось увечері я пошпурив усе так далеко, що ніж мало не вийняв око японцеві, який сидів за сусіднім столом. Було то в Лос-Анджелесі, здійнялась така несусвітня буча… Коли я пояснив, мене затримали. Хоча мені здавалося, що пояснити все так просто. Тоді я познайомився з доктором Крісті. Чудовий хлопець, і це при тому, що лікарів я…
Він проводить рукою в повітрі, торкаючись його з усіх боків, наче мітячи його. Усміхається. У мене таке відчуття, що він один, зовсім один. Поряд із ним я чуюся порожнім. Якби Джонні спало на думку провести рукою крізь мене, він би розрізав мене, як масло, як дим. Либонь, саме тому він іноді так обережно торкається пальцями мого обличчя.
— Ось хліб на скатертині, — каже Джонні, дивлячись кудись у простір. — Це щось тривке, нічого й казати, чудесний колір, аромат. Щось, що не є мною, щось відмінне, щось поза мною. Та коли я його торкаюсь, коли простягаю руку і хапаю його, тоді щось змінюється, хіба ж ні? Хліб — поза мною, але я торкаюсь його пальцями, відчуваю його, відчуваю, що це всесвіт; та якщо я можу торкатись його і відчувати, тоді насправді не можна говорити, що це щось інше. Чи ти вважаєш, що можна так говорити?
— Любий мій, тисячі років купа бородатих мужів ламає голови над вирішенням цієї проблеми.
— У хлібі є щось від дня, — шепоче Джонні, затуливши обличчя. — А◦я смію його торкатись, розрізати навпіл, запихати до рота. І нічого не станеться, я вже знаю, і це жахливо. Ти розумієш, наскільки це жахливо, що нічого не станеться? Ріжеш хліб, встромляєш у нього ножа, а все йде, як йшло раніше. Я◦цього не збагну, Бруно.
Мене починає турбувати вираз обличчя Джонні, його збудження. Щоразу важче змусити його говорити про джаз, про його спогади, про плани, повертати його до реальності. (До реальності — заледве я це написав, як мені стало гидко. Джонні має рацію: це не може бути реальністю, бути джазовим критиком не може бути реальністю, це неможливо, бо тоді є хтось, хто нас розігрує. Та водночас Джонні не може ось так плисти за течією, бо ми всі врешті-решт збожеволіємо).
Тепер він спить, чи принаймні заплющив очі і вдає, що спить. Я◦знову усвідомлюю, як важко збагнути, що він зараз робить, якою є сутність Джонні. Чи спить він, чи удає, що спить, чи думає, що спить. Ти значно більше поза ним, ніж поза будь-яким іншим приятелем. Ніхто не може бути простішим, звичайнішим, прив’язанішим до обставин злиденного життя; на позір — приступним зусібіч. Нічим не особливим — на позір. Будь-хто може бути таким, як Джонні — якщо тільки погодиться бути хворим, зіпсутим, безвольним бідолахою, однак повним поезії й таланту. На позір. Я, хто все життя захоплювався геніями: Айнштайнами, Пікассо, всіма тими святцями, які кожен може укласти в одну мить (Ганді, Чаплін, Стравінський тощо), готовий, як і будь-хто, визнати, що ці унікуми витають в небесах і що з ними не треба нічому дивуватись. Вони інші, як не крути. Натомість Джонніна інакшість загадкова і дратує своєю таємничістю, бо для неї нема пояснення. Джонні не геній, він нічого не відкрив, він грає джаз, як тисячí чорних і білих, і хоча робить це краще за всіх них, треба визнати, що це трохи залежить від смаків публіки, від моди, від часу загалом. Панасьє, наприклад, вважає, що Джонні відверто нікудишній, і хоча, на нашу думку, відверто нікудишнім є Панасьє, у кожному разі питання дискусійне. Усе це доводить, що в Джонні немає нічого особливого, та заледве про те подумавши, я запитую себе: чи справді в Джонні немає чогось особливого (про що сам не відає)? Він, мабуть, реготав би до нестями, якби йому про це сказали. Я◦досить добре знаю, що він думає про такі речі, як їх переживає. Я◦кажу «як переживає», бо Джонні… Але не стану в це заглиблюватись — тільки хотів пояснити самому собі, що тій відстані, яка розділяє Джонні і нас, немає пояснення, її спричиняють відмінності, які не пояснити. Мені здається, він перший розплачується за наслідки цього, його це вражає не менше, ніж нас. І відразу ж хочеться сказати, що Джонні — як ангел серед людей, проте елементарна чесність змушує ковтнути ці слова, гарненько їх перефразувати і визнати, що, можливо, пояснення в тому, що Джонні — це людина серед ангелів, реальність серед ірреальностей, якими є усі ми. І, може, тому Джонні торкається пальцями мого обличчя і змушує почуватися таким нещасним, таким прозорим, таким нікчемним — з моїм міцним здоров’ям, домом, дружиною, авторитетом. Особливо з моїми авторитетом. Насамперед з моїм авторитетом.
Та все, як завжди: щойно я виходжу з лікарні й опиняюсь на вулиці, в реальному часі, в усьому тому, що маю зробити, як млинець легко перевертається в повітрі і падає на сковорідку іншим боком. Бідолашний Джонні, такий далекий від реальності. (Це так, саме так. Мені легше вірити, що це так, зараз, коли я сиджу в кав’ярні через дві години після мого візиту в лікарню, ніж в усе те, що я написав вище, як проклятий, примушуючи себе бути бодай трохи чесним із самим собою).
На щастя, з пожежею усе владналось, бо, як і варто було припускати, маркіза зробила все можливе, щоби з пожежею усе владналось. Деде і Арт Букайя зайшли за мною в редакцію, і ми утрьох подалися у «Вікс», аби послухати вже знаменитий, хоча досі секретний, запис Amorous. У таксі Деде знехотя розповіла мені, як маркіза витягла Джонні з халепи з тією пожежею — утім, там усе обмежилось обгорілим матрацом і жахливим переляком усіх алжирців, які живуть у готелі на рю Лагранж. Штраф (уже заплачений), інший готель (уже знайдений Тікою) — і Джонні оклигує у величезному і прегарному ліжку, відрами п’є молоко і гортає «Парі-Матч» і «Нью-Йоркер» упереміж зі славнозвісним (і обшарпаним) кишеньковим томиком віршів Ділана Томаса, вздовж і впоперек помережаним помітками, зробленими олівцем.
Після цих новин і коньяку в кав’ярні на розі ми влаштовуємося в залі для прослуховувань, аби послухати Amorous і Streptomicyne. Арт попросив вимкнути світло і ліг на підлогу — так йому краще слухається. І тут увірвався Джонні і пожбурив свою музику нам в обличчя; увірвався, хоча й лежить у ліжку в своєму готелі, і чверть години змітав нас своєю музикою. Я◦розумію, чому його доводить до шалу думка, що Amorous випустять у світ: тоді будь-хто помітить його огріхи, його важке дихання, яке добре чутно в кінці деяких фраз, і особливо — той дикий зрив у фіналі, той короткий глухий звук: мені здалося, що то розірвалося серце чи ніж встромився у хліб (і він кілька днів тому говорив про хліб). Натомість Джонні не вловив би те, що нам видається страшенно гарним, — ту тривогу, яка шукає виходу в цій імпровізації, сповненій запитань, відчайдушної жестикуляції, намагань утекти. Джонні не може зрозуміти (бо те, що для нього є провалом, нам видається шляхом чи принаймні ознакою шляху), що Amorous стане одним із найвизначніших моментів у джазі. Артист, який живе у ньому, скаженітиме від люті щоразу, коли чутиме цю жалюгідну імітацію його бажання, усього того, що він хотів сказати, коли боровся, похитуючись і сходячи слиною та музикою, самотній, як ніколи, перед тим, що він переслідує і що не дається йому в руки, коли він хоче його вхопити. Цікаво, що треба було це почути — хоча і так усе йшло до цього, до Amorous, — щоб я збагнув, що Джонні — не жертва, не переслідуваний, як про нього всі думають, як я сам дав зрозуміти у моїй біографії (до речі, щойно вийшло її англійське видання і продається, як кока-кола). Тепер я знаю, що це не так, що Джонні сам переслідує, а не його переслідують, і все, що трапляється з ним у житті, це перипетії мисливця, а не гнаного звіра. Ніхто не знає, щó він переслідує, але воно тут: в Amorous, в марихуані, в його абсурдних мудруваннях про всяку всячину, у рецидивах, у книжечці Ділана Томаса, у всьому тому бідоласі, яким є Джонні, у тому, що його звеличує і що перетворює на живий абсурд, на безрукого й безногого мисливця, на зайця, який женеться за сплячим тигром. І я змушений сказати, що насправді від Amorous мені захотілося блювати: немов це могло звільнити мене від нього, від усього того, що у ньому біжить наперекір мені і наперекір усім, — тієї чорної безформної маси без рук і без ніг, того божевільного шимпанзе, який гладить пальцями моє обличчя і розчулено усміхається.
