Мішель грішить літературою, тим, що вигадує щось нереальне. Ніщо не подобається йому більше, ніж уявляти собі винятки, індивідуумів поза межами виду, монстрів, не завжди огидних. Але ця жінка спонукала до роздумів, можливо, даючи ключі, яких стане для того, щоби вгадати правду. Перед тим, як вона зникне, заполонивши при цьому мою уяву на кілька днів, бо я схильний до пережовування, я вирішив далі не зволікати. Захопивши усе в об’єктив (дерево, поручні, сонце об одинадцятій ранку), я натиснув на спуск. Якраз вчасно, аби зрозуміти, що вони обидвоє це зауважили і тепер дивляться на мене, хлопець — здивовано і немовби запитально, а от вона була роздратована, її тіло й обличчя — рішуче ворожими — зрозумівши, що їх викрадено, підступно втиснуто в невеличкий хімічний образ.

Я◦міг би розповісти, що було далі, дуже детально, але не варто. Жінка говорила, що ніхто не має права фотографувати без дозволу, і вимагала, щоб я віддав їй плівку. Усе це — з гарною паризькою вимовою, сухим і чітким голосом, що з кожним реченням набирав щодалі яскравішого забарвлення і вищого тону. Мені було однаково віддавати їй плівку чи ні, але усім, хто мене знає, добре відомо, що про будь-що мене треба попросити гарно. Отож я обмежився формулюванням своєї думки про те, що фотографування в громадських місцях не лише не заборонене, але й передбачає якнайширше сприяння, як офіційне, так і приватне. І говорячи їй це, я із саркастичною насолодою спостерігав, як хлопець відступає, починає задкувати — тільки б не ворухнутись — і раптом (це здавалося неймовірним) він повернувся і кинувся бігти, думаючи, бідолаха, що йде, а насправді стрімголов утікаючи, проминув авто і розтанув у ранковому повітрі, як серпанок Діви Марії.

Але серпанок Діви Марії називають ще слиною диявола, і Мішель змушений був витримати детальні прокльони, вислухати, як його називають дурнем, який всюди пхає свого носа, намагаючись при тому силувано усміхатись, зіщулившись і лише похитуючи головою, такий ось наїзд. Я◦вже почав стомлюватися, коли почув, як стукнули дверцята авто. Це був чоловік у сірому капелюсі, що стояв і дивився на нас. Лише тоді я зрозумів, що він відігравав у цій комедії якусь роль.

Він рушив до нас, тримаючи в руці газету, яку перед тим вдавав, що читає. Що мені найбільше запам’яталося, то та гримаса, що викривляла йому вуста, вкривала зморшками його обличчя, трохи змінюючи місце і форму, бо губи у нього тремтіли, і гримаса перекочувалась з одного кутика рота в інший, ніби щось самостійне і живе, непідвладне волі. Проте все решта лишалось нерухомим — обсипаний борошном блазень чи безкровний чоловік з безживною сухою шкірою, з глибоко посадженими очима, з чорними, чітко означеними ніздрями, чорнішими, ніж волосся, брови чи його чорна краватка. Ішов він дуже обережно, так, наче бруківка ранила йому ноги; я побачив, що на ньому лаковані черевики з настільки тонкими підметками, що крізь них він мусив відчувати кожну нерівність вулиці. Не знаю, чому я зліз із поручнів, так достоту і не знаю, чому вирішив не віддавати їм плівки, відповісти відмовою на вимогу, в якій вгадувався страх і боягузтво. Блазень і жінка мовчки радилися одне з одним: ми утворювали ідеальний і нестерпний трикутник, щось, що мало з тріском розколотися. Я◦розсміявся їм в обличчя і пішов собі геть, гадаю, трохи повільніше, ніж хлопець. На рівні перших будинків, біля залізного містка я обернувся, щоб глянути на них. Вони стояли нерухомо, лише чоловік впустив газету. Мені здалося, що жінка, притиснувшись спиною до парапету, водила руками по його каменях — класичний і абсурдний жест переслідуваного, який шукає виходу.

Те, що йде далі, сталося тут, майже щойно, в кімнаті на п’ятому поверсі. Минуло кілька днів, перш ніж Мішель проявив недільну плівку. Знімки Консьєржері і Сен-Шапель були такими, як і мали бути. Він виявив два чи три пробні кадри, про які вже забув, невдалу спробу упіймати в кадр кота, що невідомо як видерся на дах громадської вбиральні, а також фото білявої жінки та юнака. Негатив був настільки вдалим, що Мішель зробив збільшення. Воно виявилося таким вдалим, що він зробив ще одне, значно більше, розміром майже як плакат. Йому й на думку не спало (тепер він знову і знову запитує себе — чому?), що лише фотографії Консьєржері вартували такої роботи. Миттєве фото, зроблене на краю острова, було єдиним з усієї серії, яке його зацікавило. Він прикріпив фотопанно на стіну кімнати і першого дня якийсь час дивився на нього і згадував — така собі меланхолійна операція із порівняння пам’ятки із втраченою реальністю; пам’ятки скам’янілої, як і кожне фото, де нічого не бракувало, навіть — і понад усе — «нічого», справжній закріплювач сцени. Була жінка, був хлопець, штивне дерево у них над головами, небо, таке ж непорушне, як камені парапету, хмари і каміння, змішані в одне ціле (зараз пропливає ще одна, з гострими краями, мчить, немов провісник бурі). Перші два дні я нормально сприймав зроблене: і сам знімок, і фотопанно на стіні, у мене навіть не виникло питання, чому я раз у раз відриваюсь від перекладу трактату Хосе Норберто Альєнде, аби знову зустрітися очима з обличчям жінки, з темними плямами на поручнях. Перше моє здивування виявилося безглуздим; мені й на думку ніколи не спадало, що коли ми дивимося на фото під прямим кутом, наші очі повністю відтворюють позицію і бачення об’єктива; це речі, які сприймаються, як самі собою зрозумілі і над якими нікому не спаде на думку розмірковувати. Сидячи в кріслі перед друкарською машинкою, я дивився на фото за три метри від мене і раптом зрозумів, що перебуваю саме там, де в момент зйомки був об’єктив. Це добре, без сумніву, це була найкраща манера розглядати фото, попри те, що погляд під іншим кутом може принести свої зачарування і навіть показати щось нове. Кожні кілька хвилин, наприклад, коли мені не вдавалося добре висловити французькою те, що Хосе Норберто Альєнде так добре висловлював іспанською, я підводив очі і дивився на фото. Часом мій погляд притягувала жінка, часом хлопець, а часом — бруківка, де так гарно розмістився опалий сухий листок, щоб підсилити бічний сектор. Тоді я трохи відпочивав від своєї роботи і з насолодою знову занурювався у той ранок, яким насичене було фото, з іронією згадував образ розлюченої жінки, яка домагалася від мене плівки, смішну і жалюгідну втечу хлопця, появу на сцені чоловіка з білим обличчям. По суті, я був задоволений собою. Мій відхід не був таким уже й блискучим, бо французи таки швидкі на язик, і я не дуже добре розумів, чому я вирішив за краще піти геть, не виклавши їм усе про привілеї, переваги і громадянські права. Важливим було, насправді важливим було те, що я допоміг хлопцеві вчасно порятуватись (це в тому випадку, коли моя теорія є правильною, що не повністю доведено, але сама втеча, здавалось, на це вказувала). Із чистої цікавості я дав йому можливість використати нарешті свій страх собі ж на користь. Тепер він, напевне, розкаювався, відчував себе приниженим, неповноцінним як чоловік. Та краще це, ніж товариство жінки, здатної дивитися так, як на нього дивилися на острові. Мішель іноді буває пуританином, вважає, що не можна розбещувати насильно. По суті, те фото було добрим вчинком.

Однак не через добрий вчинок я дивився на нього щоразу, коли закінчував абзац. У той момент я не знав, чому на нього дивлюся, чому закріпив фотопанно на стіні. Можливо, так буває зі всіма фатальними вчинками, і власне це є передумовою їхнього здійснення. Мені здається, що майже непомітне тремтіння листків на дереві не викликало у мене занепокоєння, що я й далі продовжував працювати над розпочатою фразою й успішно завершив її. Звички — як величезні гербарії, зрештою, фотопанно розміром 80х60 схоже на кіноекран, на якому жінка на краю острова розмовляє з хлопцем, а у них над головами хитає сухим листям дерево.

Але руки — це вже було занадто. Я◦саме закінчував писати «Donc, la seconde clé réside dans la nature intrinsèque des difficultés que les sociétés…»[13], коли побачив руку жінки, що почала поволі, палець за пальцем, стискатися в кулак. Від мене не лишилося нічого — фраза, якій ніколи не судилося бути завершеною, друкарська машинка, що падає на підлогу, крісло, що порипує і тремтить, туман. Хлопець схилив голову, як це роблять боксери, коли вже не витримують і чекають удару, котрий звалить їх з ніг. Комір його пальта був піднятий, і він більше, ніж будь-коли, був схожий на в’язня, на ідеальну жертву, що сама допомагає наблизити катастрофу. Тепер жінка щось шепотіла йому на вухо — і її рука знову розтислася, щоб вмоститися у нього на щоці, знову і знову пестити її, поволі обпікаючи. Хлопець виглядав не стільки зляканим, скільки недовірливим, раз чи двічі він зиркнув поверх плеча жінки, а вона далі говорила, пояснюючи йому щось, що змушувало його кожної миті дивитись туди, де — як це дуже добре знав Мішель — стояло авто, в якому сидів чоловік у сірому капелюсі, дбайливо вилучений з фотографії, але віддзеркалювався в очах хлопця і (хто б тепер у цьому сумнівався) словах жінки, її руках, її підмінній присутності. Коли я побачив, як чоловік підійшов і зупинився біля них, не зводячи з них погляду, тримаючи руки в кишенях, з якимось напівбридливим, напіввимогливим виразом — господар, що зараз свисне своєму псові, аби той закінчував свої пустощі на площі, — то зрозумів (якщо це можна назвати словом «зрозумів»), щó зараз має відбутися, щó мало відбутися, щó мало би відбутися в цю мить, між цими людьми, там, де мені вдалося порушити певний порядок, простодушно втрутившись у те, що не відбулося, але що зараз мало відбутися, зараз мало здійснитися. І те, що я тоді уявляв собі, було набагато менш жахливим, ніж реальність, ніж ця жінка, що не була там сама собою, яка і пестила, і щось пропонувала, і підбадьорювала не для власної втіхи, не для того, щоби привести до себе розкуйовдженого ангела і розважатися його переляком, його пристрасною грацією. Справжній господар чекав, нетерпляче посміхаючись, упевнений, що справа вигорить. Не він перший посилав наперед жінку, аби вона привела йому зв’язаних по руках і ногах квітами бранців. Усе решта — дуже просто. Авто, якесь помешкання, напої, збудливі гравюри, запізнілі сльози, пробудження у пеклі. І я нічого не міг вдіяти, цього разу я абсолютно нічого не міг вдіяти. Моєю силою була фотографія, ось ця, там, де мені мстилися, відверто демонструючи те, що мало статися. Фото було зроблене, час минув. Ми були так далеко одне від одного, розбещення вже напевне відбулося, сльози пролилися, й усі решта припущення і жалі. Раптом усе перевернулося, вони були живими, рухалися, зважували і зважувалися, йшли у своє майбутнє. А◦я був по інший бік, в’язень іншого часу, кімнати на п’ятому поверсі, того, що не знаю, хто той чоловік, та жінка, той хлопчик, в’язень того, що я є нічим іншим, як лінзою фотоапарата, чимось закляклим, нездатним втрутитися. З мене відверто і жорстоко глузували, тим, що залагоджували це у мене, ні на що не спроможного, на очах, тим, що хлопець ще раз поглянув на блазня, і я зрозумів, що він зараз погодиться, що пропозиція зав’язана на грошах чи якомусь обмані і що я не можу гукнути йому, аби він утікав, чи просто ще раз відкрити йому шлях до втечі новим фото, ще одним маленьким і майже несміливим втручанням, яке б зруйнувало це риштування зі слини і парфумів. Усе вирішиться зараз, саме цієї миті; довкола панувало щось на зразок безмежної тиші, яке не мало нічого спільного з матеріальною тишею. Воно випростовувалося, налаштовувалося. Здається, я закричав, закричав дико і в ту ж секунду зрозумів, що починаю наближатися до них, десять сантиметрів, один крок, ще один, дерево ритмічно розгойдувало гілками на першому плані, темна пляма на поручнях вийшла за межі кадру, обличчя жінки, яке ніби здивовано повернулося до мене, усе збільшувалося; тоді я трохи розвернувся, тобто я хочу сказати, що фотоапарат трохи розвернувся і, не випускаючи з поля зору жінки, почав наближатися до чоловіка, який дивився на мене своїми чорними отворами на місці очей напівздивовано-напіврозлючено, бажаючи пришпилити мене до повітря, і тут я побачив величезного птаха поза фокусом, що промайнув перед зображенням; я прихилився до стіни кімнати і відчув себе щасливим, бо хлопець уже майже порятувався, я бачив, як він біжить, знову у фокусі, мчить, з розмаяним волоссям, вчиться нарешті летіти над островом, досягати містка, повертатися в місто. Вдруге він від них вислизнув, вдруге я допоміг йому втекти, повернув його в його крихкий рай. Задиханий, я спинився перед ними; далі йти вже не було потреби, гру було зіграно. Від жінки залишилося лише плече і пасмо волосся, брутально обрізане рамкою кадру, але чоловік стояв у центрі кадру, обличчям до мене, з напіврозтуленим ротом, в якому виднівся тремтячий чорний язик; він повільно піднімав руки, виставляючи їх на перший план. Якусь мить він ще був у фокусі, а потім його розмитий силует затулив собою острів, дерево; я заплющив очі і не захотів уже дивитися, затулив обличчя долонями і розплакався, наче якийсь ідіот.