Ще не смерклося, коли Федько спустився до ру­чаю. Високі зарості топольника і черемхи обступили гирло, відби­ваючись у воді темними невиразними обрисами. Тихо пливли пер­ші опалі листочки. Десь далеко джеркотіла вода на перекаті.

Хлопчик на повні груди вдихнув свіжого повітря і з лоскот­но приємними мріями про невідоме верхів’я ручаю, де ковбані повні риби, подався ледь помітною стежкою. За кілька тижнів риба почне спускатися з ручаїв у річку на зимівлю, але зараз вона там, у верхів’ях, що загубилися серед пустельної тундри.

Він швидко подолав три, а може, чотири кілометри. Далі стежки не було, і він пішов повільніше, продираючись крізь кущі та раз у раз перебродячи ручай то на один, то на другий бік, щоб обминути непролазну гущавину або купинястий берег.

Нарешті він зрозумів, що марнує час, ідучи за всіма звивами річки, і вибрався з долини на високий берег.

Безмежна тундра слалася, скільки сягало око, і губилась у ве­чірньому присмерку. Заросла кущами долина ручаю покрученою темною стрічкою пролягла на сірій рівнині, як величезний гли­бокий рів серед поля. Хлопчик озирнувся. Гирло ручаю і вузьку смужку біля річки, в яку впадав ручай, уже вкутала темрява, і Федько подумав, що далеченько одійшов від дому. Він спи­нився.

Один у тундрі!

Дванадцятирічний хлопець один-однісінький уночі стоїть се­ред безмежної тундри і нітрішечки нічого не боїться!

Раптом голосний гудок розірвав тишу. Сяючи вогнями, з тем­ряви виринув пароплав і, як чудесне видиво, пройшов па пів­день. Може, саме на цьому пароплаві за якийсь тиждень Федькові доведеться їхати до школи? Він провів очима вогні і зрозу­мів, що відійшов од дому не так і далеко.

Школа! Там товариші, а тут він сам один. Його село скла­дається з однієї хати, а зветься воно — Федір, за іменем Федькового діда Федора. Коли Федько вступав до школи, хтось із старшо­класників, глузуючи, спитав:

— Скажи, хлопче, що це таке Федір — село чи місто?

— А це не село і не місто, це — мій дід Федір, — простодуш­но відповів Федько.

Усі сміялися, але потім, коли Федько навчився читати і йому на карті їхнього краю показали крапку і біля неї напис «с. Фе­дір», він відчув гордість. І хоч інколи жартома на нього казали «Федір з Федора», все ж не в кожного такий дід, щоб на гео­графічній карті позначали його хату!

Один у тундрі!

Пароплав сховався за виступом берега, вогні зникли, і відцього темрява стала враз густішою. Спотикаючись на купини і плутаючись у полярній берізці, хлопець навпростець поспішав туди, де чорна стрічка ручаю, зробивши кілька крутих колін, знову ніби виправлялась.

Стало зовсім темно, і Федько радів: саме така ніч і потрібна, щоб ловити рибу острогою.

Він кинувся бігти, щоб швидше добратися до місця, та, спіткнувшися, упав. «У тундрі треба берегти свої сили, бо невідомо, що тебе чекає попереду», — згадав він батькові слова і, схопив­шись на ноги, швидко попрямував далі.

Минуло, мабуть, годин зо дві. Темна смуга ручаю стала знач­но вужча.

Здалеку від річкн пролунало потужне двигтіння, здавалося, летів літак, але звук ішов низом. Хлопчик прислухався.

— Глісер!

Федько вдивлявся туди, звідки долітав шум мотора, але не побачив огнів. Раптом, ніби вітаючи глісер, з протилежного боку глухо прогудів гудок паровоза, а в небі з’явився літак. Хлопчик стояв, прислухаючись до звуків нічної тундри, і йому стало трохи сумно, що він уже не має права сказати:

— Один серед тундри!

Ні, він не один... Тепер тундра — не пустеля. І в селі Федір, що складається з однієї хати, є телевізор!

Ну, що ж? Можна починати ловитирибу. Федько солодко по­тягсь і спустився з високого берега вниз. Вода була чорна, від цього ручай здавався неймовірної глибини, і на якусь мить хлоп­цеві стало страшно. Здається, ступиш крок, посковзнешся, і тебе затягне в чорну безодню...

Він одійшов від берега, скинув з плечей рюкзак, швидко на­ламав сухого хмизу і розпалив багаття. Полум’я освітило тонень­кі стовбури топольника і зеленкувату лозу, а вода на плесі ста­ла ще чорнішою.

Стримуючи хвилювання, Федько підійшов до води. Вона враз утратила свою чорноту і показала замулене кам’янисте дно. На двох камінцях ледь-ледь коливалися кущики слизьких водоростей, тоненьких, як волосся. Кілька довгастих жовтих листочків лози вимальовувалося на темному намулі. Почорніла від часу, вкрита слизьким мохом, ломака непорушно лежала біля самого берега. Риби не було.

Федько зітхнув і, обережно ступаючи, став обходити плесо, може, риба сховалась у водоростях. Він дійшов до чорної лома­ки, і серце в нього гарячково застукотіло. Блискуча поверхня деревини кінчалася... риб’ячим хвостом! Це був миньок! Півмет­ровий миньок лежав без жодного руху біля самого берега, зігнув­ши довге тіло точнісінько, як ломака.

Затаївши дух, Федько підняв острогу і, наставивши її над миньком, з усієї сили опустив у воду. Плесо враз утратило про­зорість, і хлопчик уже нічого не бачив, тільки почув, як рвучко пручається рибина. Він обома руками натиснув на острогу. Риби­на кидалася тепер з такою силою, що Федько ледве втримував у руках острогу. Тоді він стрибнув у воду, намацав голову минь­ка і, вхопивши за зябра, одним махом викинув його на сухе.

Хлопець повернувся до вогнища і хвилину відпочивав, розгля­даючи здобич. Оце так миньок! Завтра мама й дід, навіть батько, хвалитимуть його. Ех, побачили б цього минька товариші! Та вони далеко... Мама й дід завжди хвалять Федька. От коли б товариші по школі...

Відпочивши, пішов далі по ручаю. Острога раз у раз чіпляла­ся за кущі, під ноги потрапляли сховані у траві валуни, хлопчик спотикався, падав, схоплювався на ноги, поки нарешті не дістав­ся до нового плеса.

Від кількох великих валунів падали довгі тіні, закриваючи половину дна, а в освітленій частині, тихо ворушачи плавниками, виблискували товстими спинами харіуси. Їх було з десяток, і Федько мало не скрикнув від радості й здивування.

Риба стояла нерухомо, вишикувавшись проти течії. Хлопець через силу відірвав погляд од найбільшого харіуса і почав розгля­дати дно. Валуни, кілька жмутків водоростей. Раптом його увагу привернула дивна річ. На дні лежало щось подібне до стовбура дерева. Але ж у цих місцях не росло жодної деревини, крім жалю­гідних кущів. Звідки сюди могла потрапити така колода? Федько підійшов ближче, вдивляючись у довгасту річ, половина якої ховалася в тіні валуна. Вона була не чорна і не сіра, як звичай­но дерево в воді, а жовтувата і блискуча, як камінь. І тут Федько, нарешті, зрозумів, що це таке. Він забув про рибу, про найбіль­шого харіуса і стрибнув у воду: на дні ручаю лежав бивень ма­монта. Бивень, який коштував величезні гроші і знайти якого Федько міг тільки мріяти. Багато тисяч років пролежав він у землі і тепер волею випадку з’явився на поверхні. Не інакше як цього літа обвалився тут берег. Вода змила грунт, залишив­ши на дні валуни і цей бивень.

Не звертаючи уваги на рибу, що кинулась урозтіч, Федько потягнув бивень до берега. В воді він ішов легко, та досить було витягти один його кінець на сухе, як Федькових сил не виста­чило. Тоді він став підтягати до берега той край, що був у воді, і з великими зусиллями, нарешті, витяг бивня з води.

Лише зараз Федько помітив, що змокрів, а за хвилину відчув, що починає мерзнути. Він кинувся в кущі, набрав оберемок пали­ва і розклав вогнище. Гріючись, хлопчик милувався бивнем, тов­стим, як рука дорослої людини, одягнутої в кожух. Ніколи йому так не щастило! Хлопчик замріяно дивився на свою знахідку, коли враз його охопив сумнів. А що, коли бивень трухлявий? Тоді він втрачає свою вартість, з нього навіть мундштука не зро­биш, а про шахи нічого й казати.

А втім, і трухлявий бивень має певну цінність, наприклад, для музею. Чудово! Він оддасть свого бивня в школу, гуртку юннатів. Нехай усі бачать, які мамонти ходили колись по їх­ній тундрі. Справді, це буде чудово! Не в кожній школі є та­кий експонат. А на зборах гуртка юннатів Федько розповість, як знайшов його.