Харрі кивнув і зробив ковток коли. Навколо них біля бар-

ної стойки, мов кури на сідалі, сиділи представники молодих паростків тутешніх завсідників із числа жителів західної частини Осло і дружно поглинали вино, коктейлі та колу. «М», як і більшість столичних кав’ярень, була закладом, з одного боку, досить фешенебельним, а з іншого — досить провінційним. Така суміш претензійності та наївної скромності справляла, загалом, сприятливе враження. Харрі чомусь згадався однокласник на прізвисько Діез — відмінник і тишко, — в якого, як одного разу з’ясувалося, був такий собі зошиток, куди він ретельно записував усі лайливі слова з лексикону затятих шкільних хуліганів.

— Вони відвезли бідолаху до лікарні. Ми ще трохи поговорили з сусідкою, і з’ясувалося, що відтоді як загинула дружина, він щовечора проводив на корті, раз у раз тренуючи подачу.

— Треба ж. Звідки це?

— Психічні зриви — не рідкість у тих, хто втрачає близьких за таких обставин. Дехто старається забути про все і поводиться так, ніби померла людина й досі жива. Сусідка розповідала нам, що Стіне і Тронн Гретте були в міксті чудовою парою і, якщо дозволяла погода, ходили на корт мало не щовечора.

—- Виходить, він чекав, що дружина от-от прийме його подачу?

— Схоже на те.

— О Господи! Слухай, замов мені ще пивця, а я поки прогуляюся до туалету.

Анна зіскочила з високого стільця і, злегка похитуючи стегнами, попрямувала в глиб зали. Харрі старався не проводжати її поглядом. Він уже встиг розгледіти все, що його цікавило. Кілька свіжих зморщок біля очей, кілька нових сивих волосинок у зачісці кольору воронячого крила. В усьому іншому вона була все тією ж. Як колись, злегка загнаний погляд вугляно-чорних очей із-під брів, які зрослися, трохи гачкуватий вузький ніс, надміру повні вульгарні губи, впалі щоки, які часом надавали всьому обличчю якогось голодного виразу. Красунею її не назвеш — для цього всі риси були занадто важкими і різкими, — однак Харрі встиг помітити, що струнка фігурка і плавні вигини її тіла змусили як мінімум двох чоловіків із тих, які сиділи в залі, замовкнути, втративши нитку розмови, і проводжати її пильним поглядом.

Харрі прикурив сигарету. Після Гретте вони побували у завідувача відділення банку Хельге Клеменсена, однак і цей візит не дав їм практично жодної додаткової зачіпки. Клементсен і досі перебував у шоковому стані: нерухомо сидів на стільці у своїй квартирці в будинку на дві сім’ї по Х’єлсосвеєн і тільки тупо переводив погляд із королівського пуделя, що метушився біля його ніг, на дружину, що снувала між кухнею та їдальнею з кавником і блюдом тістечок-трубочок, таких сухих і черствих, яких Харрі ще ніколи не доводилося куштувати. У затишному міщанському гніздечку подружжя Клементсен костюм Беате мав куди кращий вигляд, аніж запрані джинси «левіс» і важкі мартенси Харрі. Одначе саме Харрі в основному підтримував розмову з фру Клементсен, яка гарячково поралася, про небувалу кількість опадів, які опустилися на Осло цієї осені, а також про мистецтво приготування солодких трубочок. Часом їхню світську бесіду переривали важкі кроки та ридання, що долинали з квартири нагорі. Фру Клементсен пояснила, що це їхня вагітна дочка Інна. Чоловік її, такий мерзотник, не придумав нічого ліпшого, ніж відкосити саме тепер, коли бідолаха вже на шостому місяці. Саме «відКосити»^[6] — цей пройдисвіт до всього іншого ще й грек. Харрі вже ледве стримувався, щоб не жбурнути на стіл кам’яну трубочку, коли Беате нарешті виявила бажання вступити в розмову. Дочекавшись моменту, коли пес покинув вітальню й Хельге Клементсен змушений був сфокусувати свій непевний погляд цілковито на одному предметі — дружині, Беате рівним і спокійним тоном поцікавилась:

— Як вам здається, якого зросту був грабіжник?

Хельге Клементсен подивився на неї, поривчасто схопив чашку з кавою і завмер, так і не донісши її до рота, позаяк не міг і пити, й відповідати одночасно:

— Високий. Можливо, метрів зо два. Стіне, вона ж ніколи не запізнювалась.

— Але він не був таким уже високим, пане Клементсен.

— Ну тоді, може, метр дев’яносто. І завжди була такою акуратною.

— А в чому він був?

— У чомусь чорному, ніби як прогумованому. Минулого літа вона вперше взяла повну відпустку. їздила на Кос.

Фру Клементсен обурено пирхнула.

— Прогумованому? — перепитала Беате.

— Так. І ще шапка.

— Якого вона була кольору, пане Клементсен?

— Червоного.

Беате припинила робити позначки в записнику, і через кілька хвилин вони вже знову сиділи в її машині, рухаючись до міста.

— Якби тільки судді та присяжні знали, як мало можна довіряти показанням свідків у справах про такі пограбування, нам би ні за що не дозволили використовувати їх як доказову базу, — сказала Беате. — Іноді просто диву даєшся, що відбувається у людей з головою, коли вони намагаються відновити події. Від переляку вони все бачать мовби крізь окуляри, і грабіжники здаються їм значно вищими й краще озброєними, ніж насправді. А час? Секунди в їхньому уявленні ніби розтягуються. Нашому грабіжнику на все про все знадобилося трохи більше хвилини, а фру Бренне, дама з віконечка, того, що ближче до дверей, вважає, що він пробув у банку майже п’ять хвилин. А зріст його — аж ніяк не два метри, а всього метр сімдесят вісім. Звичайно, якщо він не використовував каблуки, що, до речі, зовсім не рідкість серед професіоналів.

— Яким чином тобі вдалося так точно вирахувати зріст?

— За відеозаписом. Я позначила його зріст на одвірку в тому кадрі, коли він з’являється в дверному отворі. Сьогодні вранці я знову з’їздила до банку, розмітила одвірок, сфотографувала, а потім порівняла з вихідною картинкою.

— Хм-м… Ми в забійному звикли, що всякі там заміри робить оперативна група.

— Насправді розрахунок зросту злочинця за відеозаписом — не така вже й проста справа. У вісімдесят дев’ятому, після пограбування філії Норвезького банку в Калльбаккені, оперативна група помилилася зі зростом злочинця аж на три сантиметри. Так що я волію робити заміри сама.

Харрі подивився скоса на дівчину й хотів було спитати, чому вона пішла в поліцію. Однак замість цього він попрохав висадити його біля замкової майстерні на Вібес-гате. Щоправда, перед тим як вийти, запитав, чи звернула Беате увагу, що Клементсен не розлив жодної краплі з повної по вінця чашки кави, яку він тримав у висячому положенні, поки вона його допитувала. Виявилося, що ні.

—- Тобі тут подобається? — поцікавилась Анна, знову забираючись на стілець.

— Ну-у, — Харрі роззирнувся. — Взагалі-то місце не зовсім у моєму стилі.

— Та й не в моєму також, — сказала Анна, підхопила сумочку й підвелася. — То переберемося до мене?

— Я щойно взяв тобі ще пива, — сказав Харрі, киваючи на півлітровий пінливий кухоль.

— Самій пити так нудно, — скривилася вона. — Гаразд, Харрі, розслабся. Ходімо.

Коли вони вийшли на вулицю, виявилося, що дощ перестав і в повітрі віє приємною прохолодою і свіжістю.

— Пам’ятаєш, як одного разу восени ми заїхали з тобою в Марідален? — запитала Анна, на ходу просуваючи руку під його лікоть.

— Ні, — обізвався Харрі.

— Та досить тобі! Напевно пам’ятаєш! Ну, ще сидіння у твоєму вбитому «Форд-ескорті» ні за що не хотіли розкладатися.

Харрі криво посміхнувся.

— А-а, почервонів, — із задоволенням зазначила вона. — Тоді ти точно маєш пам’ятати, що ми припаркувались і вирушили до лісу. А пам’ятаєш усе це жовте листя, яке слугувало нам… — вона тиснула його руку, — …постіллю? Величезною золотою постіллю. — Зі смішком вона жартівливо штурхнула його в бік. — А потім мені довелося допомагати тобі та штовхати цього монстра — твою тачку, щоб вона завелася. Сподіваюсь, ти нарешті від неї звільнився?

— Ну-у, — зам’явся Харрі. — Зараз вона в майстерні. А там побачимо.

— Ого?! Ти говориш про неї як про друга, який зліг у лікарню з чимось подібним до раку. — І додала, цього разу зовсім тихо: — Ех, Харрі, не варто було тобі тоді так легко здаватися.