Поклавши слухавку, Харрі ще деякий час стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над телефонним столиком. Якщо дотримуватися його теорії, звідтіля зараз на нього дивився гарний поліцейський. Налиті кров’ю очі, великий ніс, прикрашений химерною сіткою синіх прожилок, шкіра з глибокими порами, костисте обличчя. Зморшки на ньому мали вигляд глибоких зарубок, довільно нанесених на шматок колоди. Як же так сталось? У дзеркалі він бачив у себе за спиною на стіні фото всміхненого засмаглого хлопчака із сестричкою. Однак запитання, яке поставив собі Харрі, стосувалось аж ніяк не того, куди поділися колишні юність і краса. Зараз його мучило зовсім інше. Вдивляючись у власні риси, він шукав те, що викривало б у ньому брехуна, зрадника і боягуза, яким він почувався після того, як щойно порушив одну з небагатьох обіцянок, що дав собі сам: ніколи, ні за що й ні за яких обставин не брехати Ракелі. В основі їх непростих стосунків, де й так існувало чимало підводних каменів, просто не мусило б залишатися місця для брехні. Так чому ж він усе-таки збрехав? Дійсно, вони з Беате збиралися зустрітись із чоловіком Стіне Гретте. Але чому він не розповів, що після цього домовився про зустріч із Анною? Давня пасія — що ж тут такого? Бурхливий короткий роман, після якого, певна річ, у душі лишився слід, одначе аж ніяк не рана. Вони просто побалакають, вип’ють по чашечці кави, розкажуть одне одному, як вони «жили-після-того-як». На тому й розійдуться.

Харрі знову натиснув на кнопку автовідповідача, щоб дослухати повідомлення до кінця. Передпокій знову наповнився голосом Анни: «…чекаю нашої зустрічі сьогодні ввечері в «М». Так, до речі, два невеликих прохання. Чи не міг би ти дорогою зазирнути до майстерні «Замки» на Вібес-гате й забрати ключі, які я там замовила? Вони працюють до сьомої, і я попередила, щоб готове замовлення віддали тобі. Іще — зроби ласку, одягни ті джинси, які мені завжди так подобались!»

Низький, ледь хрипкуватий сміх. Здавалося, вся кімната вібрує в такт йому. Без сумніву, вона все та ж.

5

Немезида

Струмені дощу миготливими нитками розтинали жовтневі сутінки, спалахуючи у світлі лампочки, що освітлювала керамічну табличку, на якій значилося, що тут мешкає Еспен, Стіне і Тронн Гретте. Під «тут» слід було розуміти жовтий рядний дім1 у районі Дісенгренди. Натиснувши на кнопку дзвінка, Харрі подивився на всі боки. Дісенгренда являла собою чотири довгі рядні будинки, а навколо тяглися просторі незабудовані земельні ділянки, також обрамлені типовими блочними будинками. На погляд Харрі, все це нагадувало кругову оборону, зайняту першими американськими поселенцями для відбивання атак войовничих індіанців. Загалом-то так воно й було. Рядні будинки тут вибудували в шістдесяті роки спеціально для представників середнього класу, що бурхливо зростав. Робітники — корінне населення блочних будинків, яке стрімко скорочувалося, на Дісен-веєн і Травервеєн — уже тоді вбачали в них нових господарів життя, нових державців майбутньої країни.

— Не схоже, щоб він був удома, — сказав Харрі й ще раз подзвонив у двері. — Як, на твою думку, він добре зрозумів, що ми прийдемо до нього у другій половині дня?

-Ні.

1 Одноквартирний дім, який становить частину суцільного ряду будинків, які мають спільний дах і спільні бокові стіни.

— Ні?! — Харрі обернувся й подивився на Беате Льонн. Сховавшись під парасолькою, дівчина дрижала від холоду. На ній була спідниця й туфлі на високих каблуках. Ще коли Беате підхопила його біля «Шрьодера», йому відразу спало на думку, що одягнена вона скоріше як на вечірку — зовсім не для допиту.

— Гретте двічі підтвердив домовленість, коли я телефонувала йому, — сказала вона. — Але при цьому в мене склалося враження, що він трохи того… сам не свій.

Харрі перегнувся через перила ґанку і притиснувся носом до кухонного віконця. Всередині було темно; єдине, що йому вдалося розгледіти, — білий настінний календар із логотипом «Нордеа».

— Гаразд, їдьмо назад, — сказав він.

Цієї миті з шумом розчинилося кухонне вікно в сусідів.

— Ви, часом, не Тронна шукаєте?

Слова ці було мовлено з типовим берґенським акцентом: «р» таке розкотисте, що здавалося, середніх розмірів потяг зіходить з рейок. Повернувшись, Харрі побачив смагляве зморшкувате обличчя літньої жінки, яка намагалась одночасно і посміхнутись, і зберегти серйозний, навіть скорботний вираз.

— Точно, — підтвердив Харрі.

— Родичі?

— Поліція.

— Зрозуміло, — кивнула літня дама, і скорботна міна зникла. — Я ж бо думала, ви прийшли висловити співчуття. Він на тенісному корті, бідолаха.

— На тенісному корті?

— Отам, за парканом палісадника, — показала сусідка. — Він там із четвертої години.

— Але ж уже зовсім темно, — сказала Беате. — І дощ іде.

Дама знизала плечима:

— Видно, так він переживає. — Вона так налягала на своє тріскотливе «р», що Харрі згадалося дитинство, що минуло в Уппсалі^[5]: так само тріскотіли, вдаряючись об спиці, клапті жорсткого картону, які вони спеціально закріплювали на втулках своїх велосипедів.

— Наскільки я розумію, ти також родом зі сходу, — сказав Харрі, коли вони з Беате рушили в напрямі, вказаному дамою. — Чи я помиляюсь?

— Ні, — коротко відповіла Беате.

Тенісний корт виявився на півдорозі між блочними і рядними будинками. Глухі удари ракетки об мокрий м’яч вони почули ще здалеку, а коли підійшли ближче, зуміли в осінніх сутінках, які швидко густішали, розрізнити на обгородженому металевою сіткою майданчику силует самотнього гравця, що раз у раз тренував подачу.

— Гей, ви там! — погукав Харрі, підходячи впритул до огорожі.

Чоловік не відповів. Тільки тепер стало видно, що на ньому

костюм, сорочка та краватка.

— Тронн Гретте?

Тенісний м’ячик плюхнувся в темну калюжу і відскочив у сітчасту огорожу/хлюпнувши на них каскадом дощових бризок, які Беате, на щастя, відбила своєю парасолькою.

Дівчина спробувала відчинити хвіртку.

— Він зачинився зсередини, — шепнула вона.

— Холе і Льонн із поліції! — крикнув Харрі. — Ми з вами домовлялися. Можна ми… чорт забирай! — Харрі помітив м’ячик, тільки коли він врізався в металеву сітку й застряг у ній за дюйм від його обличчя. Протерши очі від бризок, він оглянув свій костюм і переконався, що має такий вигляд, ніби його щойно з голови до ніг обдали рідкою червонувато-коричневою грязюкою із фарбопульта. Побачивши, як тенісист підкидає наступний м’яч, Харрі мимоволі повернувся до нього спиною.

— Тронн Гретте!

Відповіддю на крик Харрі була луна, що народилася між блочними будинками. Прокресливши химерну дугу на тлі світла, яке падало із їхніх вікон, черговий тенісний м’ячик зник десь у пітьмі за межами майданчика. Харрі знову повернувся до корту саме в ту мить, коли якась істота з диким ревінням вискочила з темряви і з розмаху кинулася на огорожу якраз напроти нього. У момент зіткнення розлюченого тенісиста з металевою сіткою пролунав надсадний скрегіт. Нападник упав, став рачки, потім підвівся, розбігся і повторив свою спробу. Упав, підвівся й кинувся знову.

— Господи, та в нього, схоже, дах поїхав, — пробурмотів Харрі. Він інстинктивно відсахнувся, побачивши просто перед собою мертвотно-бліде обличчя з вибалушеними очима. Це Беате ввімкнула ліхтарик і навела промінь його на Гретте, що повис на огорожі. До лоба йому прилипло пасмо мокрого волосся, а непевний погляд, здавалося, шукав, за що б зачепитися. Повільно ковзаючи по сітці, як плитка сніжна каша по вітровому склу, він зрештою сповз на землю й завмер.

— І що нам тепер робити? — знову пошепки запитала Беате.

Відчувши, як щось скрипнуло в нього на зубах, Харрі сплюнув у долоню й переконався, посвітивши ліхтариком, що це червонувата грязюка з корту.

— Дзвони у «Швидку», а я поки сходжу до машини за кусачками, — сказав він.

— І що, йому дали заспокійливі? — запитала Анна.