Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:

— Це Майя у «Шрьодера».

— А де…

— Він пішов.

35

SOS

Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.

Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.

Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.

Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок — подарунок батьків чоловіка на входини — зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.

— Констебле? — запитала вона, щиро подивувавшись. — Який приємний сюрприз.

Чоловік, що стояв на ґанку, промок до нитки, краплі скочувались у нього з брів. Він притулився однією рукою до одвірка й дивився на неї, не відповідаючи. Вігдіс Албу відчинила двері навстіж і знову заплющила очі:

— Може, ввійдете?

Вона повела його до вітальні, чуючи, як позаду хлюпають його черевики. Вона знала: йому подобається те, що він бачить перед собою. Не знімаючи пальта, він усівся в крісло. Вона

помітила, що на оббивці під ним одразу розпливлася мокра

пляма.

— Як щодо склянки джину, констебле?

— А «Джим Бім» у вас є?

— Немає.

— Гаразд, тоді й джин згодиться.

Вона принесла кришталеві келихи — весільний подарунок свекра і свекрухи — і налила собі й Харрі.

— Прийміть мої співчуття, — сказав поліцейський і подивився на неї червоними блискучими очима, з чого вона дійшла висновку, що він уже добряче випив сьогодні.

— Дякую! — сказала вона. — Вип’ємо!

Зробивши ковток, Вігдіс помітила, що він спустошив келих наполовину. Вона вертіла в руках свій келих, коли він раптово вимовив:

— Це я позбавив його життя.

Вігдіс мимоволі торкнулася перлової нитки, що висіла в неї на шиї, — «уранішнього дару»^[45].

— Я не хотів, аби справа цим закінчилася, — пояснив він, — але діяв безглуздо й необережно. Це я вивів на нього вбивць.

Вігдіс поспішила піднести келих до губ, аби він не помітив, що вона готова розреготатися.

— Тепер вам це відомо.

— Тепер мені це відомо, — прошепотіла вона. їй здалося, що у нього в очах промайнуло здивування.

— Ви говорили з Томом Волером, — скоріше із ствердною, ніж із запитальною інтонацією сказав Харрі.

— Це той сищик, який вважає, ніби він дар божий… ну та гаразд. Так, я говорила з ним. І зрозуміло, розповіла йому все, що знала. А що, не треба було це робити, Харрі?

Він знизав плечима.

— Я що, підставила вас, Харрі? — Вона підібрала під себе ноги і стурбовано подивилася на нього із-за келиха.

Він не відповів.

— Ще джину?

Харрі кивнув:

— В усякому разі, одна хороша новина у мене для вас є. — Він уважно стежив, як вона наповнює його келих. — Увечері я одержав по електронній пошті лист, автор якого зізнається у вбивстві Анни Бетсен. Він увесь час збивав мене з пантелику, робив усе, щоб я повірив, ніби її вбив Арне.

— Тонка робота, — сказала Вігдіс. — Ой, що я роблю! — Вона схлюпнула джин на стіл.

— А ви начебто зовсім не здивувалися?

— Та мене більше вже нічого не дивує. Взагалі-то кажучи, я не думаю, що в Арне настільки міцна нервова система, щоб зробити обачливе, холоднокровне вбивство.

Харрі почухав потилицю:

— Та все ж. Тепер я можу довести, що Анну Бетсен убили. Увечері, перш ніж піти з будинку, я переслав моїй колезі зізнавальні свідчення цого чоловіка. І всі інші електронні послання, що отримав від нього. Це означає, що відносно моєї ролі я виклав усі карти на стіл. Свого часу в мене з Анною був роман. Біда в тому, що я побував у неї того вечора, коли її вбили. Мені, звичайно, слід було б відразу ж повідомити про це, але я зробив дурницю, понадіявся, що сам у всьому розберусь і заразом доведу, що до вбивства не маю ніякого відношення. Але.

— Ви діяли необдумано і необережно. Ви вже про це говорили. — Вона задумливо дивилася на нього, погладжуючи маленьку подушечку, що лежала біля неї на дивані. — Що ж, дещо мені, звичайно, стало ясно. Та все ж ніяк до тями не візьму — хіба це злочин, якщо чоловік проводить час із жінкою, з якою хоче… хоче провести час? Поясніть, Харрі!

— Гаразд. — Він влив у себе нову порцію чистого джину. — Наступного ранку я нічого не пам’ятав.

— Розумію. — Вона підвелася з дивана і простягнула свою красиву руку. Він запитально подивився на неї.

— Знімайте пальто, — сказала вона. — Зараз підете і приймете гарячу ванну, а я зварю каву і спробую знайти для вас що небудь сухе. Сподіваюся, він не образиться. Він у багатьох від ношеннях був розумною людиною.

— Я…

— Нумо, покваптеся.

Ступивши у ванну, Харрі відчув таку насолоду, немов опинився в гарячих обіймах. У ногах від ступень до стегон приємно закололо, а потім він і весь укрився гусячою шкірою. Він навіть застогнав, опустив усе тіло у воду і відкинув голову на край ванни.

Він чув шум дощу, чув і те, що робить Вігдіс Албу, але тут вона ввімкнула плеєр. «Police». Знову ж таки кращі хіти. Він заплющив очі.

«Sending out on SOS, sending out on SOS»^[46], — співав Стінг. І Харрі також, дуже вже він поважав цього хлопця. Та і фраза виявилась якраз до речі. Він вважав, що Беате прочитала прислані ним по електронці матеріали, відправила їх далі по інстанціях і, отже, полювання на лисиць уже скасовано. Від випитого повіки у нього обважніли, але щоразу, як тільки він заплющував очі, перед ним виникали ноги, що стирчать із води, в італійських черевиках ручної роботи. Він простягнув руку за голову, намагаючись знайти келих, який поставив на край ванни. До дзвінка Беате він устиг випити всього два півлітрових кухлі пива і не міг по-справжньому забутися, чого якраз і потребував. Але де ж цей чортів келих? Невже Том Волер усе-таки спробує розшукати його? Він розумів, що цьому типу просто не терпиться його заарештувати. Але зараз Харрі ніколи сидіти в КПУ, спершу йому треба до кінця розібратися з цією справою. І сподіватися на когось, окрім себе, нічого. Тільки він у змозі з’ясувати всі деталі. Але спершу треба взяти невеликий тайм-аут. Випити ще, попроситися переночувати тут, на дивані. Прочистити мізки. Все продумати. Але вже завтра.

Він шукав усе в узголів’ї і врешті-решт зіштовхнув важкий кришталевий келих, який із глухим стукотом упав на викладену плиткою підлогу.

Харрі вилаявся і підвівся. Він ледве не впав, але в останню мить притулився до стіни й утримався на ногах. Потім обв’язався товстим волохатим рушником і вийшов до вітальні. Пляшка джину стояла на журнальному столику. Він узяв склянку з барного буфета і наповнив його по самі вінця. Він чув звук кавоварки. І голос Вігдіс в холі на першому поверсі. Харрі знову вирушив у ванну й обережно поставив склянку поряд із речами, приготованими для нього Вігдіс, — все у блакитних і чорних тонах, із колекції, рекламованої Бйорном Боргом. Він провій рушником по дзеркалу і в чистій смузі, що утворилася на запіт нілому склі, побачив своє віддзеркалення.