Застреливши її — не хочу описувати в деталях, як це відбулося, тому що мене чекало розчарування (ні страху, ні розкаяння з її боку), — я поклав знімок в її туфлю і відразу ж рвонув на Ларколлен. Мені треба було — як ти вже напевно знаєш — заховати запасний ключ од квартири Анни на дачі Албу. Спершу я хотів прикріпити його до задньої стінки бачка в туалеті — мені ця думка дуже сподобалась; якщо пам’ятаєш, Майкл у «Хрещеному батькові-1» дістав пістолет із бачка. Але потім я подумав, що навряд чи в тебе вистачить уяви, щоб пошукати там, та і сенсу в цьому ніякого не було. Ось я і поклав його до шухляди нічного столика. Так легше, адже так?

Тим самим сцену я підготував, і тепер тобі й іншим маріонеткам належить на неї вийти. Сподіваюся, до речі, ти не образився, що я залишив для вас деякі підказки, адже інтелектуальний рівень полісменів не вражає. Тобто не дуже високий.

Відтак прощаюся. Дякую за компанію та допомогу, мені було вельми приємно співробітничати з тобою, Харрі.

C#MN

34

Pluvianus aegyptius^[44]

Одна поліцейська машина припаркувалася просто перед воротами, що вели до двору, інша перегородила Софієс-гате біля перехрестя з Довре-гате.

Том Волер розпорядився не вмикати ні сирени, ні мигалки.

По радіотелефону він перевірив, чи всі на місці, і крізь тріск в ефірі отримав короткі підтвердження, що все гаразд. Іварссон повідомив, що прокурор дав дозвіл на затримання та обшук рівно сорок хвилин тому. Волер відразу ж відмовився від пропозиції задіювати групу «Дельта», сказавши, що сам керуватиме операцією і що люди його вже напоготові. Іварссон наполягати не став.

Том Волер потер руки — частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього — найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім— десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, — вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання — сам процес полювання, захоплення жертви, — то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що — на відміну від Йоакима — умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так — він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.

Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.

Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син — «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.

Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.

— Алло? — відповів жіночий голос.

— Це поліція, — сказав Волер. — Ви можете нам відчинити?

— Звідки я знаю, що ви з поліції?

«Пакистанка чортова», — подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.

— І з квартири не виходьте! — крикнув він у домофон.

Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля

пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.

Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня — втім, в цьому і потреби особливої не було — табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.

Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби — і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.

Волер привів себе в повну готовність і кивнув одному зі своїх колег, який злегка торкнувся дверей кісточками пальців. Щоб потім у протоколі можна було відзначити, що спершу вони постукали. Волер вибив стволом автомата скло в дверях, просунув руку всередину й одним рухом відімкнув замок. Увірвавшись в квартиру, він видав дикий крик. Чи то це був явний звук, чи то перший склад якогось слова озброєних людей в масках, він і сам не розібрав. Він знав тільки, що так само вони з Йоакимом кричали в той момент, коли запалювали ліхтарики.

— Це ж картопляна клепка, — здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. — А ти навіть не доторкнувся.

— Вибач, — відповів Харрі, — їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.

Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.

— Майє…

Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.

— Принеси пивця, будь ласкава.

Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, — подумала вона. — Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».

— Що сталося, Майє? — запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.

— Це не моє життя, — сказала вона. — Його життя. Цього Дурня.

Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:

— Я не перешкодив?

Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.

— Харрі?

— Чим займаєшся?

— Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.

— Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?

— Так-так, але…

— Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…

— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.

— Голос у тебе якийсь стривожений.

— А я і справді тривожусь! — Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: — Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.

— Про що ти говориш?

— Том Волер… у нього ордер і санкція.

— Що-що? Ордер на мій арешт?

Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:

— Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?