Саме з цієї причини в мережі громадського харчування Да-жуди і знайшлося місце такій людині, як Мохаммед Алі. Взагалі-то заробляв він на хліб в основному завдяки тому, що його кав’ярня розташовувалася в стратегічно важливому пункті — на площі, де була кінцева зупинка автобуса з Порту-Сеґуру. Із-за стойки своєї відкритої ахви Мохаммед мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося на випаленій сонцем і викладеній диким каменем єдиній плазі Дажуди. Коли під’їжджав черговий автобус, він припиняв подавати каву і набивати кальяни бразильським тютюном — вельми поганеньким замінником m'aasil із його рідних країв — і намагався визначити, чи немає серед новоприбулих переодягнених поліцейських або здирників. Якщо завдяки чуттю, що ніколи не підводило його, він розпізнавав серед приїжджих представників двох вищезазначених категорій, тут же бив тривогу. З тими, хто щомісячно виплачував йому певну винагороду, він укладав свого роду договір про обслуговування й у разі потреби попереджав їх про появу небажаних осіб або по телефону, або за допомогою маленького швидконогого Пауліньо. Проте Мохаммед був і особисто зацікавлений у тому, щоб стежити за всіма, хто приїздив у Дажуду. Відтоді, як він украв Розаліту в чоловіка і втік разом із нею з Ріо, він ні на мить не засумнівався в тому, чого їм слід чекати, якщо обдурений чоловік дізнається, де вони живуть. Де-небудь у павелах — трущобах Pio або Сан-Паулу — можна було замовити людину за кілька сотень доларів, але навіть професійний кілер узяв би не більше двох-трьох тисяч доларів плюс витрати на проведення операції під назвою find and destroy^[34] — така ціна склалася на ринку в останні десять років. Крім того, можна ще і знижку отримати, якщо замовляєш двох.

Бувало, що виявлені Мохаммедом здирники відразу ж прямували в його ахву. Зазвичай вони для вигляду замовляли каву і, зробивши декілька ковтків, ставили неминуче питання: а-ти- знаєш-де-живе-мій-друг-такий-то-і-такий-то або чи-знаєш-ти-чоловіка-на-цій-фотографії-я-заборгував-йому-гроші. Мохаммед брав із клієнтів додаткову плату, якщо, вислухавши його стандартну відповідь («Два дні тому я бачив, як він із великою валізою сідав на автобус до Порту-Сеґуру, seńor»), здирник наступним автобусом вирушав геть.

І тому, коли високий світловолосий чоловік у помятому лляному костюмі із забинтованою потилицею поставив на стойку дорожню сумку і пакет із ігровою приставкою, витер піт із лоба і по-англійськи замовив каву, Мохаммед відразу зрозумів, що є можливість заробити декілька зайвих реалів понад обумовлений гонорар. Але учув він вигоду не через чоловіка, а через прибулу разом із ним жінку. Слово «поліція» в неї немов на лобі було написано.

Харрі роззирнувся. Окрім нього, Беате й араба в кав’ярні було ще троє. Двоє туристів із рюкзаками і ще один «турист», який, схоже, страждав тяжким похміллям. Убивчий біль у потилиці не стихав. Харрі подивився на годинник. Двадцять годин тому вони відбули з Осло. Дзвонив Олег, він побив рекорд у тетрісі, й Харрі перед вильотом із Хітроу встиг купити приставку Namo G-Con в-Соп 45. Із Ресіфе вони на гвинтовому літаку дісталися Порту-Сеґуру і, вийшовши з аеровокзалу, мабуть, за якусь скажену за тутешніми мірками ціну, домовилися з таксистом, який довіз їх до порту, звідки вони на поромі дісталися пристані на березі, де розташовувалася Дажуда, а залишок шляху подолали автобусом, який підстрибував на нескінченних вибоїнах.

Двадцять чотири години тому він сидів у кімнаті для побачень і намагався пояснити Расколю, чому необхідно передати єгиптянам ще сорок тисяч крон. Тоді Расколь і розповів, що ахва Мохаммеда Алі розташована не в Порту-Сеґуру, а в селищі неподалік. «У Дажуді, — пояснив Расколь і широко всміхнувся, — я знаю двох хлоп’ят, які там живуть».

Араб подивився на Беате, але вона заперечливо похитала головою, і він поставив чашку кави перед Харрі. Кава виявилася гіркою й міцною.

— Мохаммед, — почав Харрі й побачив, що чоловік за стойкою завмер. — You are Muhammed, right?^[35]

Араб глитнув:

— Whos asking?^[36]

— A friend.^[37] — Харрі сунув праву руку до внутрішньої кишені піджака й за виразом обличчя співбесідника зрозумів, що той запанікував. — Молодший брат Лева хоче зв’язатися з ним. — Харрі витягнув із кишені одну з фотографій що Беате добула у Тронна, і поклав її на стойку.

Мохаммед на мить заплющив очі й, судячи з руху його губ, вимовив нишком подячну молитву.

На картці було зображено двох хлопців. Той, що старший, одягнений у червону стьобану куртку, сміявся і по-дружньому обіймав молодшого, який усміхався в об’єктив фотоапарата.

— Не знаю, чи говорив тобі Лев, що у нього є молодший брат, — сказав Харрі, — а звуть його Тронн.

Мохаммед узяв картку і почав уважно роздивлятись її.

— Гм, — нарешті вимовив він і почухав в бороді. — Нікого з них не зустрічав. І ніколи ні про якого Лева в Дажуді не чув. Адже я знаю майже всіх, хто тут живе.

Він повернув фотографію Харрі, який поклав її до внутрішньої кишені й допив каву.

— Нам потрібно влаштуватися на нічліг, Мохаммед. А потім ми повернемось. Отже подумай поки що.

Мохаммед похитав головою, витягнув двадцятидоларовий папірець, який Харрі засунув під чашку, і простягнув йому:

— Я великих купюр не приймаю.

Харрі знизав плечима:

— Ми все ж таки зайдемо ще, Мохаммед.

У невеликому готелі під назвою «Зітторія» їх поселили у величезні номери, оскільки сезон уже закінчувався. Харрі отримав ключ із цифрою 69. Хоча у двоповерховому готелі налічувалося всього лише близько двадцяти номерів. Харрі вирішив, що потрапив до люксу для наречених, коли, висунувши шухляду тумбочки, що стояла біля ліжка у формі червоного сердечка, виявив там два презервативи й вітальне звернення до гостей від господарів готелю. На дверях у ванну висіло дзеркало, в якому можна було спостерігати за собою в ліжку. Крім ліжка в кімнаті стояла ще невідповідна за шириною та глибиною платтяна шафа, де висіли два дещо пошарпані куцополі купальні халати з вишитими на спині східними символами.

Адміністраторка готелю тільки всміхнулась і похитала головою, коли вони показали їй фотографію Лева Гретте. Те ж чекало їх і в ресторані поряд із готелем, і в розташованому трохи далі на дивно тихій головній вулиці інтернет-кафе. Вона за традицією вела від церкви до кладовища, ось тільки називалася тепер Бродвеєм. У магазинчику, де торгували продуктами, напоями та всякими дрібничками на зразок ялинкових іграшок, на дверях якого красувався напис СУПЕРМАРКЕТ, вони після тривалих пошуків виявили касирку. Вона відповідала «yes» на всі їхні запитання і весь час, аж поки вони зрозуміли, що справа дохла, і пішли, дивилася на них порожнім поглядом. По дорозі назад вони побачили тільки одну людину — молодого поліцейського з кобурою на стегні, який, схрестивши на грудях руки і спершись на дверцята джипу, проводжав їх нудьгуючим поглядом.

В ахві Мохаммеда худорлявий хлопець за стойкою пояснив, що шеф раптово вирішив відпочити й вирушив на прогулянку. Беате запитала, коли він збирався повернутись, але хлопець із подивом похитав головою, вказав на сонце й мовив:

Транкозо.

У готелі адміністраторка розповіла, що пляж, який розтягнувся на тринадцять кілометрів, укритий білим піском, — головна тутешня визначна пам’ятка. А якщо не брати до уваги католицьку церкву на площі, то й зовсім єдина.

— М-м, а чому тут так мало людей, зепога? — запитав Харрі.

Вона тільки всміхнулась і вказала пальцем у бік пляжу.

Там-то люди й виявилися — на розжареному піску, що тягнувся в обидва боки настільки, наскільки можна було щось розгледіти у спекотному мареві. Стрункими лавами лежали ті, що загоряють, по щиколотку занурювалися в пісок продавці фруктів, зігнуті під вагою рюкзаків і мішків, в імпровізованих кав’ярнях під гучні звуки самби метушилися бармени, тут і там показувались на мить серфінгісти в костюмах кольору форми бразильської збірної, з білими від цинкової мазі губами. І були ще на цьому пляжі жінка й чоловік, які брели по піску в бік півдня із взуттям у руках. На ній були шорти, вузький ліфчик і солом’яний капелюшок, який вона наділа в готелі. А він так і залишився з непокритою головою і в пом’ятому лляному костюмі.