— Але напевно, пішохідний місток не показував?

— Ні, звичайно, — Тронн підняв руки і в задумливості почав розглядати долоні. — Ні, ти не думай, що він старався себе вигородити. Лев узагалі-то з превеликим задоволенням розповідав про все погане, що зробив. Але тут він розумів, що мені не сподобається, якщо Стіне дізнається, який мій братик насправді.

— Гм, а ти не думаєш, що в душі твій брат зовсім не такий благородний, як ти розписуєш?

Тронн похитав головою:

— В душі у Лева є і світла, і т£мна ггордна. Як, втім, у всіх у нас. Він на смерть піде за тих, кого любить.

— Але не у в’язницю?

Тронн розкрив рот, але відповіді не було. Під оком у нього затремтіла жилка. Харрі зітхнув і насилу підвівся зі стільця:

— Доведеться викликати таксі до травмопункту.

— Я на машині, — сказав Тронн.

Тихо гудів мотор. Харрі дивився на вуличні ліхтарі, і йому здавалося, ніби світло їх відбивається від чорного неба й висвічує приладову дошку і на кермі праву руку Тронна, на мізинці якої матово блиснув діамант.

— А щодо персня, що в тебе на руці, ти мені збрехав, — прошепотів Харрі. — Такий маленький діамант на тридцять тисяч не потягне. Думаю, коштує він тисяч п’ять, не більше, і купив ти його для Стіне в ювелірному салоні тут, в Осло. Чи не так?

Тронн кивнув.

— Ти зустрічався з Левом у Сан-Паулу, вірно? І передав йому гроші?

Тронн знову кивнув.

— І грошей цих вистачило на перших порах, — сказав Харрі. — Принаймні на авіаквиток до Осло. Адже він вирішив повернутися сюди і знову взятися за роботу.

Тронн не відповів.

— Лев усе ще в Осло, — прошепотів Харрі. — Мені потрібний номер його мобільника.

— Розумієш, — сказав Тронн, обережно звертаючи праворуч до площі Александра Х’єлланна, — вночі мені приснилося, що Стіне прийшла до мене в спальню, аби поговорити зі мною. На ній було ангельське одіяння, але не справжнє, а бутафорське, яке надягають на карнавал. Вона сказала, що не знайшла собі місця там, нагорі. А прокинувшись, я пригадав Лева. Як він сидів на краю шкільного даху і теліпав ногами, поки ми всі поспішали на наступний урок. Знизу він здавався невеликою плямочкою, що розпливлася, але я пам’ятаю, про що подумав того разу. Про те, що там, нагорі, йому саме місце.

25

Бакшиш

У кабінеті Іварссона їх було троє. Іварссон сидів на високому стільці за чисто прибраним столом, а Беате і Харрі розташувалися перед ним на стільцях нижче. Цей трюк із стільцями у спілкуванні з підлеглими настільки широко відомий, що можна сплохувати, вважаючи, ніби він уже не використовується, але Іварссон дотримувався іншої думки. Досвід підказував йому, що основоположні методи роботи ніколи не виходять із ужитку.

Харрі поставив свій стілець злегка навскоси, щоб можна було поглядати у вікно. Воно виходило на готель «Плаза». Круглі хмари нависали над скляною баштою та містом, але дощем усе не проливалися. Харрі зовсім не спав уночі, хоча прийняв болезаспокійливе, після того як у травмопункті йому зробили протиправцевий укол. Його розповідь про бездомного собаку, що напав на нього, була дуже оригінальна, щоб прозвучати достовірно, і настільки близька до істини, що його версія нікого не переконала. Шия в нього розпухла, і краї жорсткої повязки врізалися в шкіру. Харрі знав, як боляче йому буде, якщо він спробує повернути голову в бік просторікуючого Іварссона. Але так само точно він знав, що не став би цього робити, навіть якби це не заподіяло йому взагалі ніякого болю.

— Отже, вам потрібні авіаквитки до Бразилії, де ви збираєтеся продовжити розслідування, — сказав Іварссон, провів рукою по абсолютно чистій стільниці, мовби хотів протерти її, і вдав, ніби намагається стримати посмішку. — Але ж добре відомо, що Забійник перебуває в Осло і готує нові пограбування, чи не так?

— Нам невідоме його місцезнаходження, — відповіла Беате. — Взагалі не факт, що він в Осло. Але ми сподіваємося знайти будинок, який, за словами брата, він купив у Порту-Сеґуру. Якщо ми його відшукаємо, значить, знайдемо і відбитки, і якщо буде збіг із тими, що ми маємо на пляшці з-під кока-коли, у нас будуть залізні докази. Отже поїздка окупиться на всі сто.

— Та ну? І де ж ці відбитки, про які відомо тільки вам, і нікому іншому?

Беате безуспішно спробувала обмінятися поглядом з Харрі:

— Позаяк ми вже домовилися вести розслідування незалежно, то і вирішили не розкривати наші карти. Поки що.

— Мила Беате, — почав Іварссон і примружив праве око, — ти кажеш «ми», але я чую тільки Харрі Холе. Я поважаю прагнення Холе працювати за запропонованим мною методом, але ми не можемо ставити принципи вище за можливість спільно домогтися результатів. Тому повторюю: про які відбитки йдеться?

Беате у відчаї подивилася на Харрі.

— Що скажеш, Холе?

— Ми продовжили роботу за прийнятим планом. Поки що.

— Ну як хочеш, — сказав Іварссон. — Але у такому разі забудьте про цю поїздку. Ви просто можете зв’язатися з бразильськими поліцейськими і попросити їх допомогти вам роздобути відбитки.

Беате кашлянула:

— Я вже все перевірила. Нам доведеться відправляти письмовий запит начальникові поліції штату Баїя, після чого тамтешній прокурор розгляне справу і, можливо, дозволить провести в будинку обшук. Той, із ким я говорила, сказав: якщо в нас немає знайомств серед бразильських чиновників, вирішення питання, як показує практика, може затягнутися на термін від двох місяців до двох років.

— Ми замовили квитки на завтрашній вечір, — сказав Хар-рі й почав уважно роздивлятися ніготь на одному зі своїх пальців.

Іварссон розсміявся:

— Про що ти говориш? Ви приходите до мене, просите грошей на квитки в інший кінець земної кулі, а самі не бажаєте навіть обґрунтувати необхідність такої поїздки. Ви без ніякого дозволу задумали провести в будинку обшук, і навіть якщо ви дійсно відшукаєте докази, суд відкине їх як здобуті незаконним шляхом.

— Трюк із цеглиною, — тихо мовив Харрі.

— Що-що?

— Невідомий кидає у вікно цеглину. А тут абсолютно випадково мимо проїздить поліцейський патруль, якому в такому разі не потрібно ніякого дозволу, щоб проникнути до будинку. їм здається, що у вітальні пахне марихуаною. Думка суб’єктивна, але вона дає підставу для негайного проведення обшуку в усьому будинку. От так ми і добудемо на місці докази у вигляді відбитків пальців. Усе згідно із законом.

— Коротше кажучи, ми думали про те, про що ти говориш, — поспішила вставити Беате. — І якщо ми відшукаємо будинок, то відбитки добудемо законним шляхом.

— А як?

— Сподіваюся, без цеглини.

Іварссон похитав головою:

— Мені все це не подобається. Я категорично проти вашої поїздки. — Він подивився на годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчена, і додав із тонкою зміїною посмішкою: — Бувайте.

— Ти що, не міг хоча б йому заперечити? — запитала Беате, коли вони, вийшовши з кабінету Іварссона, рухалися по коридору.

— А навіщо? — відповів Харрі, обережно повернувши голову. — Він же все заздалегідь вирішив.

— Але ти йому навіть шансу не дав передумати й оплатити нам відрядження.

— Я дав йому інший шанс — щоб на нього не наїхали.

— Що ти маєш на увазі? — Вони зупинилися біля ліфта.

— Адже я говорив, що нам надано якісь повноваження у цій справі.

Беате обернулась і подивилася на нього.

— Здається, я розумію, — поволі сказала вона. — І що тепер буде?

— Від’їзд. Не забудь крем від засмаги! — Двері ліфта зачинилися.

Пізніше того ж дня Б’ярне Мьоллер розповів Харрі, як сторопів Іварссон, коли начальник Управління поліції особисто повідомив його, що посилає Харрі та Беате до Бразилії, а відрядження оплачує Відділ грабежів і розбійних нападів.

— Ну що, тепер задоволений собою? — запитала Беате, коли Харрі зібрався додому.

Але коли Харрі проходив повз «Плазу» і хмари нарешті розродилися дощем, він, як не дивно, не відчував ніякого задоволення. А тільки збентеження, недосип і біль у потилиці.