-Фу!

Він відчув, що пес ослабив хватку. Але сонце поволі віддалялося від того місця на землі, де перебував Харрі, й навколо було зовсім темно, коли він почув над собою чоловічий голос:

— Ти живий? Чуєш мене?

Потім просто біля його вуха пролунало металеве клацання. Зброя. Затвор пересмикує.

— Ох, ч… — Почувся слабкий стогін, потім шльопання блювоти об асфальт. Знову металеве клацання. Знімає із запобіжника. За кілька секунд усе буде скінчено. Так от що людина переживає в такий момент. Не відчай, не страх — і навіть не жаль. А всього лише полегшення. Начебто втрачати їй було нічого. Але Албу дав йому час. І його виявилося достатньо, аби Харрі усвідомив, що йому все ж таки є що втрачати. Деякі справи залишились у нього тут, на землі. Він набрав повні легені повітря. Насичені киснем кровоносні судини стали поштовхами подавати кров у мозок.

— Ну так… — заговорив було чоловік, що схилився над ним, але тут же замовк, отримавши від Харрі удар кулаком у гортань.

Харрі піднявся на коліна — тільки на це у нього вистачило сил. Він постарався не знепритомніти в очікуванні останньої, вирішальної сутички. Минула секунда. Дві секунди. Три. Сморід від блювоти на асфальті забивав ніздрі. Нарешті йому вдалося сфокусувати погляд на світлі ліхтаря, що висів над ним. Вулиця була порожня. Абсолютно порожня. Тільки якась людина в дутику, з-під якого вибивався комір сорочки, схожої на піжамну куртку, лежала поряд із ним, і в горлі у неї щось клекотіло. Світло ліхтаря відбилося від металевого предмета. Це був не пістолет. Це була запальничка. І лише тепер до Харрі дійшло, що лежача на асфальті людина — зовсім не Арне Албу. Це був Тронн Гретте.

Харрі поставив чашку з гарячим чаєм на кухонний стіл перед Тронном, який усе так само жадібно хапав ротом повітря, видаючи при цьому якісь скреготливі звуки. У погляді його витріщених, майже вилізлих із орбіт очей читався панічний страх.

У самого Харрі паморочилася голова, він відчував нудоту і пульсуючий біль у потилиці, немов від опіку.

— Пий, — сказав Харрі. — Тут багато лимона, а він заспокоює біль у м’язах, вони розслабляться, і тобі стане легше дихати.

Тронн послухався. І на великий подив Харрі, напій подіяв, Тронн зробив декілька ковтків, двічі при цьому закашлявшись, але нарешті його бліді щоки злегка порожевіли.

— Жафвивий вифлят, — ледве не прошипів він.

— Що-що? — Харрі опустився на один із двох стільців, які стояли на кухні.

— Жахливий у тебе вигляд.

Харрі всміхнувся і поторкав рушник, який обмотав навколо шиї. Він уже наскрізь промок від крові:

— Тебе через це вирвало?

— Не виношу вигляду крові, — признався Тронн. — Я зовсім… — Він звів очі догори.

— Гаразд. Могло бути набагато гірше. Ти врятував мене.

Тронн похитав головою:

— Адже я далеко був, коли вас побачив, і просто крикнув. Не впевнений, що саме тому він наказав псові відпустити тебе. Номер машини я, вибач, не запам’ятав, але в усякому разі вони змилися на джипі «Черокі».

Харрі протестуюче махнув рукою:

— Я його знаю.

— Що-що?

— Цей тип у мене в розробці. Але краще розкажи, що ти робив у цьому районі, Гретте?

Тронн задумливо повертів у руках чашку:

— Тобі б треба до травмопункту — з такою раною.

— Із цим я сам розберуся. Ти як, надумав що-небудь розповісти мені відтоді, як ми бачилися востаннє.

Тронн злегка кивнув.

— Ну і що скажеш?

— Що я більше не можу допомагати йому. — Харрі так і не зрозумів, чому Тронн вимовив останнє речення пошепки — чи то через біль у горлі, чи то з якоїсь іншої причини.

— То де ж твій брат зараз?

— Я хочу, аби ви самі сказали йому, що я вас повідомив про це. Він зрозуміє.

— Домовилися.

— У Порту-Сеґуру.

— Ну-ну.

— Це муніципалітет у Бразилії.

Харрі наморщив лоб:

— Чудово. І як нам знайти його?

— Він тільки сказав, що там у нього будинок. Адреси він мені не повідомив, дав лише номер свого мобільного.

— А чому? Він же не в розшуку.

— Щодо останнього я не впевнений. — Тронн зробив іще один ковток. — В усякому разі, він сказав, що мені краще його адреси не знати.

— Гм. Це велике місто?

— За словами Лева, майже мільйон жителів.

— Точно. А інших відомостей у тебе немає? Ти не знаєш кого-небудь із його знайомих, хто може повідомити адресу?

Тронн зачекав, а потім похитав головою.

— Давай викладай, — сказав Харрі.

— Ми з Левом пили каву, коли зустрілися в Осло. Він сказав, що кава була ще гірша, ніж зазвичай. Що кращої кави, ніж кафезіньйо в тамтешній ахві, не знайти.

— Ахва? Це ніби арабська кав’ярня?

— Вірно. А кафезіньйо — це крутий бразильський варіант еспресо. Лев сказав, що він майже щодня там буває. П’є каву, курить кальян, грає в доміно із власником кав’ярні — сирійцем, із яким він мовби як подружився. Я запам’ятав його ім’я. Його звуть Мохаммед Алі. Точно як знаменитого боксера.

— І як п’ятдесят мільйонів інших арабів. Брат сказав тобі, де ця кав’ярня розташована?

— Напевно, але я не запам’ятав. А що, по-твоєму, в бразильському містечку повно таких кав’ярень?

— Напевно, не багато, — Харрі замислився. У будь-якому разі є конкретні відомості — з ними можна попрацювати. — Він хотів прикласти руку до лоба, але щойно підвів її, відразу відчув біль у потилиці.

— Гаразд, Гретте, останнє питання. Що ж змусило тебе розповісти мені про це?

Тронн все крутив і крутив чашку в руках.

— Я знав, що він приїхав в Осло.

Харрі відчув, що рушник стискається навколо його шиї, немов канат:

— Тобто?

Тронн довго чухав підборіддя, перш ніж відповісти:

— Ми з ним більше двох років не спілкувались. І раптом він дзвонить мені й говорить, що він у місті. Ми зустрілися в кав’ярні й довго розмовляли. Під каву.

— Коли це було?

— За три дні до пограбування.

— І про що ж ви говорили?

— Про все. І ні про що. Коли знаєш один одного так довго, як ми, великі проблеми стають такими величезними, що в основному говориш про дрібниці. Наприклад, про… батьківські троянди й тому подібне.

— І що це за величезні проблеми?

— Те, чого не потрібно було робити. І те, про що не варто говорити.

— Значить, замість цього ви говорили про троянди.

— Я успадкував батьківські троянди, коли нам із Стіне дістався рядний будинок. Будинок, у якому ми з Левом виросли. Мені хотілося, щоб і наші діти виросли в цьому будинку. — Він прикусив губу і втупився поглядом у клейонку — єдине, що Харрі дісталось у спадок від матері.

— Про пограбування він нічого’не говорив?

Тронн похитав головою.

— А ти розумієш, що пограбування до того моменту було вже сплановане? І що йшлося про банк, де працювала твоя дружина?

Тронн важко зітхнув:

— Якби все було так, як ти говориш, я б знав і міг би йому перешкодити. Річ у тому, що Лев із задоволенням розповідав про вчинені ним пограбування. Йому вдалося дістати копії відеоза-писів, які він зберігав на горищі в Дісенгренді, й іноді він примушував мене дивитись їх разом із ним. Отже я бачив, як уміло діяв мій старший брат. Але коли я одружувався із Стіне й вона влаштувалася на роботу, я сказав йому коротко і ясно, що більше нічого не хочу знати про його подвиги. Адже це могло поставити мене у вельми делікатне становище.

— М-м. Так значить, він знав, що Стіне працює в банку?

—- Я згадував, що вона працює в «Нордеа», але в якій саме філії, йому не говорив.

— А вони були знайомі?

— Бачилися кілька разів. Сімейні свята і таке інше. Лев цих посиденьок не полюбляв.

— І як вони ладнали?

— Добре. Лев міг кого завгодно зачарувати, коли хотів. — Тронн криво посміхнувся. — Ми, що називається, поділили з ним на двох один набір генів. Мені подобалося, що він хотів показати їй себе з кращого боку. І коли я розповів їй, як він може поводитися з людьми, яких не поважає, вона відчула себе вдоволеною. Вперше, коли він нас відвідав, він узяв її на прогулянку по окрузі й показав усі ті місця, де ми з ним гралися в дитинстві.