— Ні, — відповів Харрі. Він так і не доторкнувся до своєї чашки. — Так що ж було з цією дівчиною?

— Адже там два ряди ґрат. Вона пішла по лівому. «Неталан», — говорив потім Лев. Він би віддав перевагу їй, а не старому. Загалом, по правому ряду ішов старий. Через підкладений олівець відгвинчені ґрати виступали, і Льву здалося, що старий помітив небезпеку — в міру наближення до неї він ішов усе повільніше й повільніше. Перш ніж зробити останній крок, він немов застиг із піднятою ногою.

Поволі хитаючи головою, Тронн споглядав, як сміттєвоз із шумом заковтує сусідське сміття.

— Ледве він опустив ногу, як ґрати звалилися вниз, мов кришка люка. Ну знаєте, такого, який використовують, щоб вішати людей. Старий упав на асфальт і зламав собі обидві гомілки. Якби це сталося не в неділю вранці, його б тут же переїхала машина. «Неталан», — сказав Лев.

— А в поліції він теж це повторив? — поцікавився Харрі.

— Еге-е, поліція, — на розтяг мовив Тронн, дивлячись у свою чашку. — Вони прийшли через два дні. Двері їм відчинив я. Вони запитали, чи належить велосипед, що стоїть на вулиці, кому-небудь у будинку. Я відповів ствердно. Виявилось, що свідок бачив, як Лев від’їжджав од пішохідного містка. Він повідомив поліції прикмети велосипеда і хлопця в червоній куртці. Я показав їм червону дуту куртку, яка тоді була на братові.

—Ти? — здивувався Харрі. — Виходить, ти здав власного брата?

Тронн зітхнув:

— Я сказав, що це мій велосипед і моя куртка. Зовні ми з Левом дуже схожі.

— Навіщо ти так учинив?

— Мені було чотирнадцять — дуже мало, щоб мене карати. А Лева б відправили до колонії для неповнолітніх, туди, де побував Рогер Гаустен,

— А як до цього поставилися батько з матір’ю?

— Що вони могли сказати? Всі, хто нас знав, здогадувалися, чиїх рук це справа. Лев був хуліганом, він крав солодощі й кидався камінням, а я — тихий, слухняний хлопчик, який старанно вчився і переводив стареньких через вулицю. У сім’ї про це просто більше ніколи не говорили.

Беате кашлянула:

— А хто вирішив, що краще буде, коли ти візьмеш провину на себе?

— Я сам. Я любив Лева більше всіх на світі. Я і зараз розповідаю це тільки тому, що термін давності у справі вже закінчився. А крім того… — Тронн всміхнувся своєю характерною байдужою усмішкою. — Іноді мені навіть хотілося, щоб це я наважився на такий вчинок.

Харрі та Беате мовчки крутили в руках чашки. Харрі роздумував, кому з них зараз варто поставити наступне запитання. Якби з ним була Елен, вони б уже давно розібралися.

— Де… — одночасно почали обоє. Тронн здивовано заморгав. Харрі, поступаючись, кивнув Беате.

— Де твій брат зараз? — запитала вона.

— Де… де зараз Лев? — Тронн подивився на неї, явно не розуміючи.

— Так, — підтвердила вона. — Нам відомо, що якийсь час тому він зник.

Гретте обернувся до Харрі.

— Ви не говорили, що мова у нас піде про Лева. — У голосі його звучали докірливі нотки.

— Ми сказали, що хотіли б побалакати про те про се, — сказав Харрі. — Про «те» ми вже побалакали.

Тронн різко підвівся, схопив чашку, поспішно підійшов до раковини і виплеснув залишки какао:

— Але Лев… він же… Яке він має до всього цього відношення?

— Може, і ніякого, — сказав Харрі. — У такому разі нам тим більше знадобиться твоя допомога, щоб довести його непричетність.

— Його ж навіть немає в країні, — простогнав Тронн, повертаючись до них.

Беате і Харрі перезирнулися.

— А де він живе? — запитав Харрі.

Перш ніж відповісти, Тронн помовчав рівно на одну десяту частку секунди довше, ніж потрібно:

— Не знаю.

Харрі провів очима від’їжджаючий жовтий сміттєвоз:

— Не дуже-то в тебе виходить брехати.

Тронн, не відповідаючи, дивився на нього застиглим поглядом.

Харрі гмикнув.

— Може, нам і не варто розраховувати, що ти допоможеш нам відшукати свого братика. З іншого боку, це ж твою дружину вбили. І у нас є свідок, який стверджує, що вбивця — твій брат. — Вимовляючи останні слова, він підвів погляд на Тронна і побачив, як на шиї в того під в’ялою блідою шкірою нервово сіпнувся кадик. У повислій услід за цим тиші чутно було, як у сусідів грає радіо.

Харрі кашлянув:

— Отже ми були б вельми вдячні, якби ти все ж таки зумів нам що-небудь повідомити.

Тронн похитав головою.

Ще якийсь час посиділи мовчки. Потім Харрі підвівся:

— Гаразд, якщо надумаєш, ти знаєш, як нас знайти.

Вони стояли на ґанку, і Тронн мав такий змучений вигляд, як тоді, коли вони тільки прийшли до нього. Харрі, примружившись, подивився на низьке4сонце, що прозирало з-за хмар.

— Розумію, Гретте, це нелегко, — сказав він. — Але може, саме зараз час зняти з себе ту червону куртку.

Під вечір хмари розсіялися. Дорогою додому від «Шрьодера» в кінці Доврегата Харрі зупинився, задер голову і подивився на небо. У безмісячній вишині тихо мерехтіли зірки. Один вогник — літак — поволі плив на північ у бік Гардерму-ена. Туманність «Кінська Голова» в сузір’ї Оріон. Туманність «Кінська Голова». Оріон. Хто ж йому про це розповідав? Невже Анна?

Увійшовши до квартири, він насамперед увімкнув центральний канал, аби послухати новини. Різні героїчні історії про мужність американських пожежників. Довелося вимикати. Знизу з вулиці доносився чоловічий голос, що викрикував жіноче ім’я. Судячи з голосу, чоловік був п’яний. Харрі порився в кишенях у пошуках клаптика паперу з новим номером телефону, який дала йому Ракель, і раптово виявив усе ще лежачий там ключ із ініціалами АА. Він прибрав його подалі в шухляду телефонного столика, а сам набрав номер. Відповіді не було. Тому, коли пролунав дзвінок, він був упевнений, що передзвонює Ракель. Замість цього крізь потріскування він почув голос Ейстейна:

— От чорт, як же вони тут водять!

— Не варто так кричати, Ейстейн.

— Чорт мене забирай, та вони тут усі — просто вбивці на шосе! Із Шарм-ель-Шейха взяв таксі просто до місця. Я-то думав, відмінна прогулянка — через пустелю, ніякого транспорту, пряма дорога. Та ба. Присягаюся тобі. Це диво, що я все ще живий. А ця спека! А коників тутешніх чув? Цвіркуни пустелі! Цвірчать вище за всіх у світі. Маю на увазі висоту звуку. Всі мізки навиворіт вивернули, чорти. Ось що тут добряче — так це море! Вода — шик! Абсолютно прозора, з трохи зеленкуватим відливом. А температура — як температура тіла, так що її навіть не помічаєш. Виліз учора з моря, так віриш, чорт мене забирай, не міг зрозуміти, купався я чи…

— Біс із нею, з водою, Ейстейн. Ти знайшов сервер?

— І так і ні.

— Що це означає?

Відповіді Харрі не отримав. Мабуть, на іншому кінці дроту зав’язалася дискусія, з якої до Харрі долітали лише фрагменти типу «the boss» і «the money».

— Харрі? Вибач, у хлопця тут параноя. Та й у мене також. Усе бісова спека! Але я знайшов, як мені здається, той самий сервер. Звичайно, є шанс, що хлопець мене, обдурює, але завтра я, схоже, побачу й саму машину, і господаря. Три хвилини роботи біля клавіатури — і я точно знатиму, чи це те, що нам потрібно. Тоді останнє — лише питання ціни. Принаймні сподіваюся. Зателефоную завтра. Бачив би ти, які ножі у тутешніх бедуїнів.

Сміх Ейстейна звучав глухо, як із бочки.

Перш ніж згасити світло, Харрі погортав енциклопедію. Туманність «Кінська Голова» виявилася темною туманністю, про яку мало що відомо. Як, утім, і про Оріон, який, проте, був названий одним і найкрасивіших сузір’їв. Також указувалося, що Оріоном звався якийсь міфологічний персонаж — титан, мис-ливець-велетень. Він був спокушений богинею зорі Еос, після чого Артеміда в гніві вбила його. Харрі ліг спати з таким відчуттям, що хтось про нього згадує.

Коли наступного ранку він розплющив очі, в голові у нього був щонайповніший безлад: усі думки перемішались і сплутались, у свідомості проносились якісь смутні відчуття та уривки напівзабутих спогадів. Неначе хтось зробив у нього в мізках обшук і тепер вміст, до того акуратно розсортований по різних полицях і ящиках, був звалений в одну велику купу. Мабуть, уночі йому щось снилося. Телефон у передпокої дзвонив не вгаваючи. Харрі, зробивши над собою зусилля, підвівся й узяв слухавку. Це знову був Ейстейн. Він говорив із якоїсь контори в Ель-Торі.