Харрі все ще вичікував.

— Гретте, — сказав Расколь.

— Гретте? — Беате так витріщила очі, що, здавалося Харрі, ще трохи — і вони вилізуть їй на лоба. — Гретте? — На шиї в неї нервово забилася тоненька жилка. — У Гретте алібі! Тронн Гретте — бухгалтер із розладнаними нервами, а зовсім ніякий не грабіжник! Тронн Гретте… та він…

— Він невинуватий, — сказав Харрі. — Знаю. — Зробивши крок усередину, він зачинив за собою двері її кабінету і плюхнувся на стілець біля письмового столу. — Але ми говоримо не про Тронне Гретте.

Беате розкрила і знову закрила рот, досить виразно зашльопавши при цьому губами.

— Ти чула про Льва Гретте? — запитав Харрі. — Расколь сказав, що йому досить було і перших тридцяти секунд, а далі він дивився лише для того, щоб остаточно переконатися. Тому що Лева Гретте вже багато років ніхто не бачив. Останнє, що чув про нього Расколь, — це що він живе за кордоном.

— Лев Гретте, — повторила Беате, і погляд її зробився відсутнім. — Пам’ятаю, батько розповідав мені про нього — такий кримінальний вундеркінд. Я читала рапорти про нальоти, в яких, як підозрювали, він брав участь, коли йому було всього шістнадцять. Він був легендою, тому що поліції так і не вдалося його затримати, а коли він зник, у нас не залишилося нічого, навіть його відбитків. — Вона подивилася на Харрі. — Як же я могла зробити таку дурницю?! Та ж фігура. Схоже обличчя. Це брат Тронна Гретте, вірно?

Харрі кивнув.

Беате наморщила лоб:

— Виходить, що Лев Гретте застрелив власну невістку.

— І це пояснює дещо інше, чи не так?

Подумавши, вона поволі кивнула:

— Двадцять сантиметрів між обличчями. Вони знали одне одного.

— І якщо Лев Гретте зрозумів, що його впізнали.

— Звичайно, — підхопила Беате. — Вона стала свідком, і він не міг допустити, щоб вона його впізнала.

Харрі підвівся.

— Піду попрошу Халворсена зварити нам що-небудь міцніше. Зараз дивитимемося відео.

— Готовий посперечатися, Леву Гретте заздалегідь не було відомо, що Стіне Гретте працює там, — сказав Харрі, дивлячись на екран. — Видно, він її впізнав, але все-таки вирішив використовувати як заручницю. Проте він мав розуміти, що зблизька вона обов’язково впізнає його — хоч би по голосу.

Беате здивовано похитала головою, дивлячись на кадрі, де поки панували мир і спокій, а Авґуст Шульц, який човгає підошвами, був іще на півдорозі до мети своєї подорожі.

— Тоді чому він усе-таки зробив це?

— Він професіонал. Не звик нічого залишати на волю випадку. Стіне Гретте була засуджена ось із цієї миті. — Харрі зупинив запис на тому місці, де нальотчик заходить до банку й оглядає приміщення, неначе скануючи його. — Як тільки Лев Гретте побачив її і зрозумів, що, можливо, вона його впізнає, він тут же вирішив — вона мусить померти. Тому він цілком міг використовувати її як заручницю.

— Абсолютно холоднокровно.

— Не те слово. Єдине, що я не зовсім розумію, — навіщо йому йти на вбивство, якщо його однаково вже розшукують за минулі пограбування?

Вебер увійшов до вітальні, тримаючи в руках тацю з кавою.

— Так, але Лева Гретте ніхто не розшукує за минулі пограбування, — сказав він, обережно ставлячи тацю на журнальний столик. Вітальня мала такий вигляд, мовби відтоді, як її вмеблювали ще у п’ятдесяті роки, нічия рука її не торкалася. Плюшеві крісла, піаніно й запорошені рослини на підвіконнях створювали дивне відчуття спокою, навіть маятник годинника, що висів у кутку, гойдався безшумно. З портрета, що стояв у рамці за склом на каміні, беззвучно сміялася сивоволоса жінка з сяючими очима. Тиша поселилася тут, коли вісім років тому Вебер овдовів. Усе навколо нього замовкло раз і назавжди; здавалося, навіть із піаніно тепер не видобути ні звуку. Квартира розташовувалася на першому поверсі старого будинку в Тоєні. Й шум транспорту, що доносився з вулиці, лише підкреслював тишу, яка панувала тут. Обережно, неначе це був музейний експонат, Вебер влаштувався в одному з двох крісел із високими спинками.

— Нам так і не вдалося знайти жодного доказу, що Гретте був причетний до якого-небудь пограбування. Ні прикмет, отриманих від свідків, ні доносів інформаторів, ні відбитків пальців або якихось інших речових доказів. У звітах лише вказувалося, що він є підозрюваним.

— Гм. Отже, поки у Стіне Гретте не з’явилася можливість його здати, він, можна сказати, залишався людиною з кришталевою репутацією?

— Цілком вірно. Печиво?

Беате похитала головою.

У Вебера був вихідний, проте Харрі по телефону наполіг на тому, щоб вони заїхали до нього. Він знав, що Вебер неохоче приймає гостей, але це нітрохи його не збентежило.

— Ми попросили чергового криміналіста звірити відбиток пальця на пляшці з-під кока-коли з відбитками Лева Гретте, відомими по тих пограбуваннях, в яких його підозрювали, — сказала Беате. — Але він нічого не знайшов.

— Як я і говорив, — зауважив Вебер, поправляючи кришку на кавнику, — Лев Гретте ніколи не залишав на місці злочину ніяких слідів.

Беате погортала свої записи.

— Ти згоден із Расколем, що цей злочин здійснений Левом Гретте?

— Ха. А чом би й ні? — Вебер почав розливати каву по чашках.

— Тому що жодне пограбування, у причетності до яких його підозрюють, не здійснювалось із застосуванням насильства. І потім, вона все-таки була його невісткою. Вбити, бо тебе можуть упізнати, — чи не дуже це слабкий мотив для вбивства?

Вебер припинив розливати каву й уважно подивився на неї. Потім поглянув на Харрі, який тільки мовчки знизав плечима.

— Ні, не дуже, — нарешті сказав він і знову зайнявся кавою. Беате болісно почервоніла.

— Вебер у нас поборник класичної школи, — мало не вибачливим тоном почав Харрі. — Він вважає, що вбивство за визначенням виключає скільки-небудь раціональні мотиви. Існують лише приводи, різною мірою складні та заплутані, але завжди невмотивовані, хоча в деяких із них часом удається вгледіти щось схоже на здоровий глузд.

— Саме так, — згідно кивнув Вебер, відставляючи вбік кавник.

— А я ось усе думаю, — сказав Харрі, — чому Лев Гретте тікав із країни, хоча в поліції на нього нічого не було?

Вебер змахнув з підлокітника крісла невидиму порошинку:

— Точно не скажу.

— Тонно?

Вебер стиснув тонку, витончену ручку каврвої чашки товстим, великим і пожовтілим від нікотину вказівним пальцем.

— У той час з’явилась одна чутка. Не те щоб ми особливо їй вірили. Стверджували, що він тікав не від поліції. Хтось чув, що останнє пограбування пройшло не зовсім за планом. Нібито Гретте кинув напарника напризволяще.

— Яким чином? — запитала Беате.

— Цього ніхто не знав. Одні думали, що Гретте був водієм і виїхав, залишивши напарника в банку, як тільки на місці злочину з’явилася поліція. Інші говорили, що наліт пройшов успішно, але Гретте втік за кордон, прихопивши спільні гроші. — Вебер зробив ковток і обережно поставив чашку на місце. — Але з погляду тієї справи, над якою ми зараз працюємо, особливо цікаво, не яким чином, а кого саме він підвів. Хто був цей його напарник.

Харрі подивився на Вебера:

— По-твоєму, ним був?..

Старий криміналіст кивнув. Беате і Харрі перезирглянулися.

— Чорт! — вилаявся Харрі.

Беате ввімкнула лівий поворотник і почала чекати розриву в потоці машин, що мчать праворуч по Тоєн-гате. Харрі заплющив очі. Він знав, що якщо зосередитися, то шум машин, які проносяться мимо, можна прийняти за плескіт штормових хвиль об ніс порома, а сам він дивиться за борт на клапті білої піни, вклавши долоньку в руку діда. Проте на все це у нього зараз не було часу.

— Значить, у Расколя є свої рахунки з Левом Гретте, — сказав Харрі, розплющуючи очі. — І він указує нам на нього як на людину, що зробила пограбування. Так що ж, нальотчик на відеоплів-ці — справді Гретте чи Расколь просто хоче таким чином йому помститись? Чи це нова затія Расколя, щоб поводити нас за ніс?

— Чи, як сказав Вебер, усе це порожні чутки, — підсумувала Беате. Потік машин праворуч не припинявсь, і вона нетерпляче барабанила пальцями по керму.