Харрі кивнув.

Провідник повернувся наступного дня. Він сказав, що потрібні ще гроші, і Стефан знову виїхав на автомобілі. Чотири дні по тому я прокинувся дуже рано і насамперед подивився на Стефана. Його не було всю ніч. Він спав, як завжди, із напіврозплющеними очима, в морозному повітрі виднілася хмарка пари від його дихання. На розпухлих, щільно стиснутих губах запеклася кров. Я узяв свою ковдру й пішов на вокзал. Там перед туалетами, також в очікуванні відправки на захід, розташувалася сім’я циган-кальдерас. Я заговорив зі старшим із хлопчиків. Він розповів мені, що той, кого ми прийняли за шлепера, насправді звичайний вокзальний сутенер. їх батькові він пообіцяв тридцять злотих, щоб той узяв із собою ще двох хлопчиків. Я показав хлопцю свою шерстяну ковдру. Вона була товста і красива — ми вкрали її в Любляні просто з білизняного мотузка. Хлопцю вона сподобалася. На носі був грудень. Я попросив, щоб він показав мені свій ніж. Він був у нього під сорочкою.

— Звідки ти знав, що у нього є ніж?

— У кожного цигана є ніж. Для їжі. Навіть члени однієї сім’ї завжди користуються тільки власними столовими приборами, побоюючись шаЬгіше — зарази. Той хлопець зробив вигідний обмін. Ніж у нього був маленький і тупий. На щастя, мені вдалося його нагострити в залізничній майстерні.

Довгим гострим нігтем правого мізинця Расколь почухав перенісся.

— Того ж вечора, щойно Стефан всівся в автомобіль, я запитав сутенера, чи немає у нього покупця і на мене. Він просяяв і попросив мене почекати. Коли він повернувся, я стояв у тіні під мостом і дивився на потяги, що йдуть і прибувають. «Йди сюди, сінті! — крикнув він. — У мене є хороший клієнт. Багатий партійний функціонер. Ну йди ж, у нас мало часу!» Я відповів: «Нам треба дочекатися поїзда з Кракова». Він підійшов до мене і схопив за руку. «Ходімо просто зараз, розумієш?» Я ледве діставав йому до грудей. «Ось він, дивися», — я вказав у бік колій. Він відпустив мене і підвів голову. Повз нас довгою низкою йшли сталеві вагони, із вікон виглядали бліді обличчя. Нарешті було те, чого я чекав. Скрегіт сталі об сталь, коли включилися гальма. Він перекрив усі звуки.

Харрі заплющився, неначе це могло допомогти йому зрозуміти, чи правдива розповідь Расколя.

— Коли повз мене поволі пропливали останні вагони, я побачив жіноче обличчя, що дивилося на мене з вікна. Я неначе зустрівся з примарою. Вона була схожа на мою матір. Я підняв скривавлений ніж і показав їй. Знаєш, Спіуніу це був єдиний момент у моєму житті, коли я відчував себе абсолютно щасливим. — Расколь мрійно ‘‘заплющив очі, неначе знов переживаючи цю хвилину. — Koke per koke. Голова за голову. Так албанці кажуть про кровну помсту. Найвище захоплення і найнебезпечніше сп’яніння з усіх, дарованих людям Господом.

— Що було потім?

Расколь розплющив очі:

— Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.

— Поняття не маю.

— Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий — старий, ветхий, із поламаною віссю — порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. — Расколь широко всміхнувся. — Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.

Досить тривалий час вони сиділи мовчки.

— У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, — сказав нарешті Расколь.

— Хіба це має якесь значення? — грубувато парирував Харрі.

Расколь усміхнувся.

— Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? — у свою чергу запитав він.

Харрі мовчки знизав плечима.

Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».

— Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, — попередив Расколь. — Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.

— Зрозуміло, — буркнув Харрі.

— Чудово.

— Та якщо Анна — дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?

— Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.

— А мати Анни?

— Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.

— Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.

— Невже? — У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. — Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?

— Повірю.

— Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?

— Чесно кажучи, ні.

Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:

— А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?

— Хіба у мене є вибір?

— Вибір завжди є.

— Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.

Расколь похитав головою:

— Ти не зрозумів. Я не вірю нікому. Покладаюся лише на інстинкт. А він підказує мені, що ти зовсім не дурень. У кожного є щось, заради чого він живе. Те, що можна у нього відняти. У тому числі й у тебе. Це зовсім не складно.

Двері ліфта розкрились, і вони ввійшли всередину.

Поки Расколь проглядав відеозапис пограбування, Харрі в напівтемряві спостерігав за ним. Циган сидів із незворушним виглядом, випроставшись і щільно стиснувши долоні. Обличчя його залишалося безпристрасним навіть тоді, коли в «Камері тортур» пролунав спотворений звук пострілу з гвинтівки.

— Хочеш проглянути ще раз? — запитав Харрі, коли вони дійшли до останніх кадрів, на яких Забійник ішов по Індастрі-гате.

Не потрібно, — відмовився Расколь.

— Ну і?.. — Харрі спробував приховати збудження.

— А ще що-небудь є?

Харрі сприйняв це як поганий знак:

— Е-е. У нас є запис відеокамери із «Севен-елевен», розташованого навпроти, звідки він спостерігав за банком перед самим пограбуванням.

— Став.

Харрі прокрутив плівку двічі.

— Ну? — повторив він своє запитання, коли зображення на екрані знову змінилося заметіллю.

— Я так розумію, що було ще декілька нальотів, і ми могли б подивитись і ці записи, — сказав Расколь і поглянув на годинник. — Проте все це марна трата часу.

— Мені здавалося, ти говорив, що час — це єдине, чого у тебе в надлишку.

— Очевидна брехня. — Расколь підвівся і простягнув Харрі руку. — Якраз із часом у мене туго. Давай, Спіуні, пристібай нас.

Харрі подумки вилаявся. Він защипнув наручники на зап’ясті Расколя, і вони разом, бочком, протиснулися між столом і стіною до дверей. Харрі взявся за собачку замка.

— Більшість із тих,хто грабує банки, — прості хлоп’ята, — сказав Расколь. — Через те вони і грабують банки.

Харрі завмер.

— Одним із найзнаменитіших грабіжників був американець Віллі Саттон, — вів далі Расколь. — Коли він був спійманий і постав перед судом, суддя запитав його, чому він грабує банки. Саттон відповів: «Because that’s where the money is»^[30]. У американців цей вираз став крилатим — мабуть, як приклад того, з якою геніальною прямотою і простотою можна висловлюватися. Щодо мене, я тут бачу лише ідіота, який попався. Кращі грабіжники банків — ті, що залишилися невідомими, але їх ніхто не цитує. Ти про них ніколи і не чув. Той, кого ви шукаєте, саме такий.