— Капучино. Це тобі від Халворсена.

— Кава з молоком? — Вона незадоволено скривилася.

— Дозволь, я вгадаю, — сказав Харрі. — Твій батько говорив, що не довіряє людям, які не п’ють чорну каву.

Він тут же пошкодував про сказане, побачивши, як умить змінився вираз обличчя Беате.

— Вибач, — пробурмотів він. — Я не хотів… коротше, дурня зваляв.

— Що нам тепер робити? — поспішила розрядити обстановку Беате, водячи пальцем по ручці чашки. — Ми знов опинилися на старті.

Харрі розкинувся в кріслі, простягнув ноги і втупився у носки своїх черевиків.

— Прямо до в’язниці.

— Що?

— Вирушимо прямо до в’язниці. — Він знову випростався. — Хоч ти і пройшла «Старт», але двох тисяч крон однаково не отримаєш.

— Що ти базікаєш?

— Це як у грі «Монополія». Картки «Випробуй свій шанс». Єдине, що нам залишається. Шукати щастя. У в’язниці. Ти знаєш, як телефонувати в «Ботсен»?

— Це просто втрата часу, — сказала Беате.

Вона квапливо дріботіла по «Кишці» поряд із Харрі; голос її, відбиваючись од масивних цегляних стін, звучав гучно.

— Цілком можливо, — відповів Харрі. — Як і взагалі дев’яносто відсотків розшукової роботи.

— Я прочитала всі пов’язані з ним рапорти і протоколи його допитів. Він ніколи нічого не говорить. Не беручи до уваги різної філософської нісенітниці, яка не має зі справою нічого спільного.

Харрі натиснув на кнопку виклику збоку від сірих сталевих дверей у кінці тунелю.

— Чула коли-небудь приказку: «Шукати пропажу треба не там, де втратив, а де світліше»? Ймовірно, вона має ілюструвати людську дурість. А по мені, так це просто здоровий глузд.

— Піднесіть ваші посвідчення до камери, — звелів їм голос, який пролунав із переговорного пристрою.

— Ну а де я буду весь цей час? Адже ти хотів розмовляти з ним один? — запитала Беате, прошмигнувши в двері вслід за Харрі.

— Ми з Елен часто так робили. Сам допит завжди вів один з нас, а інший у цей час просто сидів і слухав. Коли ставало ясно, що бесіда заходить у безвихідь, ми оголошували перерву. Якщо спочатку допитував я, то я виходив із кімнати, а Елен у цей час починала розмовляти з підозрюваним зовсім про інше, про найбуденніші побутові дрібниці. Наприклад, про те, що пора кидати палити, або ж про те, яке лайно показують по телевізору. Або що відтоді, як вона порвала зі своїм хлопцем, квартплата здається їй дуже великою. Почекавши якийсь час, поки вони так поговорять, я заглядав до кімнати й говорив, що щось сталось і їй треба йти.

— І що, це діяло?

— Завжди.

Піднявшись по сходах, вони опинилися в замкнутому відсіку, двері якого вели до тюремних коридорів. Наглядач, що показався у віконці за товстим куленепробивним склом, кивнув їм і натиснув на кнопку. Почувся гугнявий голос: «Дочекайтеся наглядача».

Наглядачем виявився весь укритий горбами м’язів коротун, дуже гномоподібний, у тому числі й своєю кострубатою, перевальцем, ходою. Він провів їх у саме серце в’язниці — овальну залу з триповерховою галереєю по периметру, вздовж якої виднілися пофарбовані у блакитний колір двері камер. Простір між поверхами забраний сталевою сіткою. Не видно ні душі, а тишу, що панує тут, лише одного разу порушив звук дверей, що десь гримнули.

Харрі приходив сюди вже не вперше. Проте кожного разу при думці, що за цими дверима сидять люди, яких суспільство визнало необхідним тримати взаперті поза їхнім бажанням, у нього виникало відчуття абсурду. Харрі й сам не знав, чому ця думка здається йому такою безглуздою. Швидше за все, його просто нудив цей наочний вияв офіційної, узаконеної помсти за вчинені злочини. Терези і меч.

Ключі на зв’язці в руках наглядача жалібно дзвякнули, коли він відімкнув двері, на яких великими чорними літерами було написано: «Кімната побачень».

— Будь ласка. Якщо захочете вийти, просто постукайте.

Вони увійшли всередину, і двері за ними зачинились. У тиші, що настала, Харрі відзначив про себе низький звук, який лунав час від часу, — це гула одна із трубок-ламп денного освітлення, яка то гасла, то спалахувала знову. Пластикові квіти на стінах кидали бліді тіні на вицвілі, каламутні акварелі. У торці кімнати за столом, встановленим точно посередині жовтуватої стіни, випроставши спину, сидів чоловік. Руки його лежали на столі, а між ними виднілася шахівниця. Волосся зачесане назад і туго стягнуте на потилиці, залишаючи відкритими правильної форми вуха. Одягнений він був у добре відпрасований сірий костюм, трохи схожий на комбінезон. Добре окреслені брови та тінь, яка падала з обох боків прямого носа щоразу, коли лампа гасла, складали досить чітку літеру Т. Але і зараз, як тоді на похороні, Хар-рі перш за все вразив погляд цього чоловіка — суперечлива суміш страждання і відсутності всякого виразу.

Харрі кивком указав Беате на стілець біля дверей. Сам він пройшов до столу і всівся навпроти Расколя.

— Дякую, що знайшли час зустрітися з нами.

— Час. — Голос у Расколя виявився несподівано високим і мяким. — Він тут дешево коштує. — Говорив він на східноєвропейський зразок — із твердим «р» і виразно вимовляючи кожне слово.

— Розумію. Я Харрі Холе, а мою колегу звуть…

— Беате Льонн. Ви схожі на батька, Беате.

Харрі почув звук, схожий на схлип, неначе Беате бракувало повітря, і наполовину обернувся до неї. Над усяке його сподівання, обличчя дівчини зовсім не спалахнуло, а, навпаки, ще дужче зблідло. Рот її скривився і застиг, неначе вона щойно дістала ляпаса.

Схилившись до столу, Харрі закашлявся. Лише тепер він звернув увагу на те, що доволі неприємне відчуття, яке могло виникнути через ідеально симетричне положення Расколя щодо поздовжньої осі приміщення, скрадається завдяки одній дрібниці: положенню короля і королеви на шахівниці.

— А вас де я раніше бачив, Холе?

— Здебільшого я перебуваю поблизу небіжчиків, —- сказав Харрі.

— Ага. Похорон. Ви один із сторожових псів пана начальника відділу, так?

— Ні.

— Значить, не подобається, коли вас називають його сторожовим псом. Що так, посварилися?

— Ні. — Харрі на мить замислився. — Просто ми з ним один одного недолюблюємо. У вас, здається, та ж історія?

Расколь м’яко всміхнувся; у ту ж мить лампа блимнула.

— Сподіваюся, він не взяв це близько до серця. До того ж костюм, схоже, був дешевенький.

— Гадаю, більше за все постраждав не костюм.

— Він хотів, щоб я дещо йому розповів. Ось я і розповів йому дещо.

— Що стукачів клеймлять навік?

— Непогано, старший інспекторе, непогано. Проте це чорнило з часом сходить. Ви граєте в шахи?

Харрі вважав за краще не звертати уваги на те, що Расколю, як з’ясувалося, відоме його звання. Хоча, цілком можливо, він просто здогадався.

— Я ось усе думаю, де ви вмудрилися заховати приймач, — сказав Харрі. — Я чув, вони потім тут усе догори дном перевернули.

— А хто каже, що я щось ховав? Білі чи чорні?

— Подейкують, ви все ще мозковий центр більшої частини значних пограбувань у Норвегії. Це, як і раніше, ваше основне заняття, і певний відсоток зі здобичі надходить на ваш закордонний банківський рахунок. Виходить, ви спеціально подбали про те, щоб потрапити саме сюди — у відділення А в «Ботсені»? Адже тут тримають тих, у кого короткий термін ув’язнення. Ви зустрічаєтеся з ними, розробляєте план, а вони потім, вийшовши на свободу, здійснюють його, вірно? Але як ви спілкуєтеся, коли вони звільняються? У вас що, тут є мобільник чи, може, комп’ютер?

Расколь зітхнув:

— Ви добре почали, старший інспекторе, але тепер уже стаєте утомливим. Так ми гратимемо?

— Гра нудна, — сказав Харрі. — Певна річ, якщо на кону нічого не стоїть.

— Що ж, згоден. На що гратимемо?

— На це. — В руках у Харрі з’явилося колечко з єдиним ключем і латунною пластиною.

— А що це таке? — запитав Расколь.

— Ніхто не знає. Проте іноді варто випробувати долю — а раптом те, що поставлено на кон, чого-небудь та варте.

— Але мені-то це навіщо?