Машини попереду, схоже, стали намертво. Спинка сидіння намокла від поту. По хвилі NRK «Новини постійно» про це досі не сказали ні слова. Я дивлюся на годинник. При нормальному розкладі я був би на дачі в цілковитій безпеці вже за півгодини. У машини переді мною такий могутній вихлоп, що мені доводиться вмикнути вентилятор. Узагалі-то скоро настане час вечірніх пробок, але вони все-таки бувають пізніше. Дивно. Може, попереду аварія? Або все ж таки поліція вирішила перекрити всі дороги? Та ні, неможливо. Сумка з грошима лежить на задньому сидінні під курткою. Разом із зарядженою АЄ-З. Мотор передньої машини відчайдушно заревів, водій витиснув зчеплення і просунувся ще на пару метрів. Знову стали намертво. Від нудьги я почав роздумувати, що в моєму становищі логічніше — злитися чи боятися, й тут я побачив їх. По розділовій смузі йшли двое — жінка у формі та високий чоловік у сірому плащі. Вони уважно вдивлялися в машини праворуч і ліворуч. Час від часу хтось із них зупинявся і з усмішкою перекидався кількома словами з водієм, напевно непристебнутим. Ймовірно, звичайна рутинна перевірка. Підходять ближче. По радіо гугнявий голос оголошує по-англійськи, що температура повітря в місці приземлення вища за сорок градусів, і радить ужити всіх належних запобіжних заходів проти сонячного удару. Я відразу починаю потіти, хоча і знаю, що на вулиці швидше вогко і холодно. Вони вже просто переді мною. Той самий поліцейський. Харрі Холе. Жінка схожа на Стіне. Проходячи мимо, вона дивиться на мене. Я з полегшенням переводжу дух. Готовий уже розсміятись. І тут лунає стукіт у скло. Я повільно обертаюся. Страшенно повільно. Вона всміхається, й у цей момент я помічаю, що бічне скло повністю опущене. Дивно. Вона щось говорить, однак слова тануть у гарчанні мотора передньої машини.

— Що? — перепитую я, розплющуючи очі.

— Could you please put the back of your seat to an upright position^[24].

— Спинку крісла? — розгублено повторюю я.

— Well be landing shortly, sir^[25]. — Вона всміхається і зникає.

Я протираю очі, струшуючи із себе сон, і знову все повертається. Пограбування. Втеча. Валіза і квиток на літак, що чекають мене в заміському будинку. Есемеска від Принца, що шлях вільний. І все ж таки деяка нервозність, коли доводиться пред’являти паспорт на контролі в аеропорту Гардермуен. Зліт. Усе пройшло за планом.

Я дивлюсь у вікно. Мабуть, я ще не зовсім прокинувся — в якийсь момент мені здається, що ми пролітаємо над зірками. Потім я розумію, що це вогні міста, і починаю думати про машину, яку заздалегідь замовив у бюро прокату. Або ж варто переночувати в готелі в цьому великому, задушливому і сморідному місті й рушити на південь завтра? Та ні, за ніч я однаково ще як слід не відпочину від перельоту. Так що вже краще відразу дістатися потрібного мені місця. Яке, до речі, краще, ніж його репутація. Там навіть є кілька норвежців, із якими цілком можна поговорити. Повернутися до сонця, моря та солодкого життя. Ось такий план. В усякому разі, мій план.

Я міцно стискаю чарку, яку встиг підхопити, коли стюардеса складала мій столик. Так чому ж усе-таки я не вірю в успіх цього плану?

Гул мотора то голосніший, то тихіший. Я відчуваю, що ми справді знижуємося. Заплющую очі й машинально затримую дихання, знаючи, що зараз буде. Вона. На ній те ж саме плаття, що і вперше, коли я її побачив. Господи, я вже сумую за нею. І те, що вгамувати цю саму тугу було б неможливо, неймовірно, навіть якщо б вона залишилася жива, вже нічого не міняє. Оскільки в ній із самого початку все було неймовірно. Скромність і неприборканість. Волосся, яке, здавалося б, мало поглинати світло, а насправді сяє як золото. Упертий сміх одночасно зі слізьми, що течуть по щоках. Повний ненависті погляд, коли я оволодівав нею. Брехливі освідчення та щира радість, коли я, на ходу вигадуючи привід, просив вибачення за чергову порушену обіи,янку. І так знов і знов, поки я в її ліжку, опустивши голову на подушку, яка ще зберігає відбиток обличчя того, іншого. Все це вже у минулому. За мільйони років до сьогоднішнього дня. Я знову заплющую очі, щоб не бачити продовження. Як я всаджую в неї кулю. її зіниця, що поволі розширюється, подібно до того, як розпускається троянда. Кров, що витікає з рани, краплі, які тихенько капають на підлогу. Злам шиї, закинену назад голову. І ось жінка, яку я кохаю, мертва. Виявляється, все так просто. Але це, як і раніше, не має ніякого значення. Це якраз і чудово. Все так просто і чудово, що навряд чи зі всім цим можна жити. Тиску кабіні падає, а напруження росте. Внутрішнє напруження. Невидима сила прагне назовні, розриваючи барабанні перетинки і розм’якшуючи мозок. Щось говорить мені, що все саме так і буде. Ніхто мене не знайде, не вирве у мене моєї таємниці. Але план однаково зірветься. Підірваний ізсередини.

21

«Монополія»

Харрі розбудив радіобудильник, по якому саме почалися новини. Бомбардування стали інтенсивнішими. Схоже, останнім часом це перетворилося на рефрен усіх новинних програм.

Він постарався переконати себе, що пора вставати.

Голос по радіо віщав, що з 1975 року середня вага чоловіків і жінок в Норвегії збільшилася відповідно на 13 і 9 кілограмів. Харрі заплющив очі й почав думати про те, що одного разу сказав Еуне. Що в ескапізму невиправдано погана репутація. Поступово він знову почав занурюватися в сон. З’явилося знайоме приємне відчуття теплоти й затишку, як тоді, в дитинстві, коли він уклався в ліжку і крізь відчинені двері чув, як батько ходить по будинку і скрізь гасить світло — одну лампу за одною, і з кожною новою погашеною лампою за дверима ставало все темніше й темніше.

Після того, як останніми тижнями в Осло почастішали випадки пограбування банків із застосуванням насильства, банківські службовці столиці вимагають організувати озброєну охорону найуразливіших відділень банків у центральній частині міста. Вчорашній наліт на філію «Gjensidige NOR» на Грьонланнслейрет став іще однією ланкою в ланцюгу озброєних пограбувань, здійснених, як підозрює поліція, так званим Забійником. Це людина, яка застрелила…

Босі ноги Харрі торкнулися холодного лінолеуму. В обличчі, що дивилося на нього із дзеркала у ванній, було щось від портретів пізнього Пікассо.

Беате говорила по телефону. Побачивши в дверях Харрі, вона заперечливо похитала головою. Він кивнув і хотів піти, проте вона поманила його рукою, пропонуючи залишитися.

— У будь-якому разі дякую за допомогу, — закінчила вона і поклала слухавку.

— Я перебив? — запитав Харрі, ставлячи перед нею на стіл чашку кави.

— Ні, я хитала головою, щоб показати, що ніяких результатів немає. З усіх чоловіків, які, за нашими відомостями, були тоді в спортцентрі «САТС», тільки один смутно пам’ятає чоловіка в комбінезоні. При цьому він зовсім не упевнений, що бачив його саме в роздягальні.

— Гм. — Харрі сів і роззирнувся. Проти очікувань її кабінет зовсім не був таким уже затишним і акуратним. За винятком вельми поширеної кімнатної рослини на підвіконні, назва якої, втім, Харрі була невідома, тут, як і в його власному кабінеті, повністю були відсутні прикраси. На столі Беате Харрі побачив фотографію в рамці. Зараз вона була повернена до нього зворотним боком, проте він і так чудово знав, чий це портрет.

— Ти опитала тільки чоловіків? — поцікавився він.

— Адже ми виходили з того, що він проник до чоловічої роздягальні, де і змінив одяг, чи не так?

— А потім розчинився в натовпі таких самих звичайних людей. Авжеж, звичайно. Що-небудь новеньке щодо вчорашнього нальоту на Грьонланнслейрет?

— Яке там новеньке. Швидше я б назвала це імітацією. Той же тип одягу, знову AG-З. Змусив заручницю говорити замість себе. Забрав гроші з банкомату, витративши в цілому хвилину п’ятдесят секунд. Ніяких слідів. Коротше кажучи…

— Забійник, — закінчив за неї Харрі.

— Що це? — Беате узяла чашку і заглянула всередину.