Коли вони дісталися шосе Е-6, знову пішов дощ. Вогні зустрічних машин відбивалися від мокрого асфальту.

— Тепер ми знаємо, звідки взялася фотографія, що була в Анни в туфлі, — сказав Харрі. — Гадаю, Анна знайшла момент і вирвала її з альбому, коли вони востаннє були в заміському будинку.

— Але навіщо їй знадобилася ця фотографія?

— Бог його знає. Може, аби весь час бачити, що стоїть між нею й Арне Албу. Щоб краще розуміти його. Або для того, щоб проколювати їх голками.

— І коли ти показав йому фотографію, він здогадався, звідки вона її узяла?

— Зрозуміло. Відбитки шин «Черокі» на під’їзді до будинку ті ж, що і залишені раніше. Це доводить, що він уже приїздив сюди максимум кілька днів тому, може, навіть учора.

— Щоб вимити все в будинку і стерти відбитки пальців?

— І щоб перевірити те, про що здогадувався, — що в альбомі не вистачає однієї фотографії. Повернувшись додому, він відшукав негатив знімка і вирушив прямо у фотоательє.

— Напевно в таке, де фотографії бувають готові протягом години. А сьогодні приїхав і вклеїв її на місце старої.

— Угу.

З-під коліс трейлера, що йшов попереду, вирвався фонтан масних бризок, що враз залили все вітрове скло; гарячково запрацювали двірники.

— Так, Албу далеко зайшов, прагнучи приховати сліди своїх любовних пригод, — сказав Халворсен. — Але невже ти серйозно думаєш, що він міг убити Анну Бетсен?

Харрі вдивлявся в логотип на задніх дверцях трейлера. «AMOROMА — вічно твій».

Чом би й ні?

— Мені він видався несхожим на вбивцю. Добре освічений, порядний, солідний батько сімейства з незаплямованою репутацією, створив власну справу.

— Але дружину-то він зраджував.

— А хто не зраджує?

— Саме так, хто не зраджує, — повільно повторив Харрі. І раптово вибухнув: — Ми що, так і волоктимемося за цим трейлером до самого Осло і ловитимемо його лайно?

Халворсен поглянув у дзеркало заднього огляду і перешикувався в лівий ряд:

— І який же у нього був мотив?

— Ось давай і поцікавимося, — запропонував Харрі.

— Як ти собі все це уявляєш? Приїдемо до нього додому і запитаємо? Зізнаємося, що добули докази незаконно і взагалі ми з ним одного поля ягоди?

— Ти можеш не їздити, я все зроблю сам.

— І чого ти цим доб’єшся? Якщо з’ясується, що ми проникли до його будинку, не маючи ордера на обшук, будь-який суддя в цій країні відразу ж закриє справу.

— Саме тому.

— Саме… Вибач, Харрі, але я вже починаю втомлюватися від усіх цих загадок.

— Позаяк у нас немає нічого, що можна використовувати як доказ у цій справі, треба його спровокувати і добути те, що нам потрібно.

— Тоді вже правильніше було б відвести його в кімнату для допитів, усадити в зручне крісло, пригостити нашим еспресо і ввімкнути запис.

— Ні. Нам ні до чого записувати всю ту брехню, що він наговорить нам на плівку, — адже ми не можемо використовувати те, що знаємо зараз, аби його викрити. Нам потрібний союзник. Той, хто міг би викрити його замість нас.

— І хто цей союзник?

— Вігдіс Албу.

— Ага. А яким чином…

— Якщо Арне Албу дійсно її зраджував, то шанси, що вона досконально розбереться в цій справі, досить великі. Так само як і що вона неодмінно добуде необхідну нам інформацію. Адже ми знаємо ще дещо, щоб їй допомогти.

Халворсен вивернув дзеркало заднього огляду так, аби фари трейлера, який тепер повис у них на хвості, не сліпили його:

— Харрі, ти і справді вважаєш, що це гідний спосіб?

— Ні. Знаєш, що таке анаграма?

— Уявлення не маю.

— Гра в літери та склади. Наприклад, слово, яке з початку і з кінця читається однаково. Подивися в бічне дзеркальце на трейлер, який їде за нами. АМСЖОМА. Хоч би з якого кінця ти це прочитав, вийде одне і те ж.

Халворсен хотів було щось сказати, проте передумав і лише докірливо похитав головою.

— Відвези мене до «Шрьодера», — попросив Харрі.

У задушливій атмосфері залу витали запахи поту, тютюнового диму, промоклого одягу та гучні голоси відвідувачів, які вимагали принести ще пива.

Беате Льонн уподобала собі той же столик, що й Еуне. Помітити її тут було так само важко, як зебру в корівнику.

— Довго чекаєш? — запитав Харрі.

— Не дуже, — збрехала вона.

Перед нею стояв, очевидно, незайманий півлітровий кухоль пива з піною, що вже давно встигла осісти. Прослідкувавши за поглядом Харрі, дівчина підняла пиво з таким виглядом, ніби виконувала обов’язок.

— Пити тут зовсім не обов’язково, — зауважив Харрі та звично перезирнувся з Майєю. — Враження буває оманливим.

— Загалом, не така вже це й гидота, — сказала Беате, пригубивши пиво. — Батько зазвичай говорив, що не довіряє людям, які не п’ють пива.

На столику перед Харрі виникли кавник і чашка. Беате густо почервоніла.

— Раніше я зазвичай пив пиво, — сказав Харрі. — Але вимушений був зав’язати.

Беате пильно роздивлялася скатертину.

— Це єдина вада, якої я позбувся, — вів далі Харрі. — Я палю, обдурюю, і я дуже мстивий. — Він підняв свою чашку, мовби збирався цокнутися з нею. — А в тебе які вади, Льонн? Крім того, що ти схиблена на відео і пам’ятаєш усі обличчя, які коли-небудь бачила?

— їх не так уже й багато. — Дівчина у відповідь відсалютувала своїм кухлем. — Якщо не брати до уваги сетесдальської трясучки.

— Щось серйозне?

— Досить серйозне. Насправді це хвороба Хантінгтона. Передається у спадок і вельми поширена в долині Сетесдаль.

—- Чому саме там?

— Ну-у… це тісна долина в оточенні високих гір. Далеко від людних місць.

— Зрозуміло.

— Мої батько й мати обоє родом із Сетесдаля, і спочатку мати не хотіла виходити за батька, оскільки в його тітки була сетесдальська трясучка. Іноді в неї раптово траплялися судоми — починала сіпатися рука. Люди намагалися триматись од неї подалі.

— А в тебе це коли виявилося?

Беате всміхнулася:

— Коли я була маленькою, батько часто піддражнював цим маму. Деколи ми з ним жартома бились, я старалась як могла і лупила так сильно, що він говорив, ніби у мене — сетесдальська трясучка. Я вважала все це вельми забавним, мені хотілося, щоб у мене була сетесдальська трясучка. Але одного разу мати розповіла мені, що від хвороби Хантінгтона люди помирають. — Вона задумливо покрутила в руках свій кухоль. — А літом того ж року я дізналася, що таке смерть.

Харрі кивнув військовому морякові за сусіднім столиком і, не дочекавшись у відповідь вітання, кілька разів обережно кашлянув.

— А ти як, теж мстива?

Дівчина здивовано підвела очі:

— Що ти маєш на увазі?

Харрі знизав плечима:

— Подивися навколо. Адже люди без цього жити не можуть. Усіма на цьому світі рухають два відчуття — помста і розплата. І хлопчиськом, над яким насміхаються в школі, а він потім виростає і стає мультимільйонером, і грабіжником банків, який вважає, що суспільство його чимось обділило. Поглянь хоч би на нас. Суспільство, що палає жадобою помсти, що вдягає свої наміри у форму холодної, раціональної відплати. Ось вона — наша7з тобою професія.

— Що ж, цілком можливо, — сказала вона, старанно ховаючи очі. — Але ж без покарань суспільство просто не може функціонувати.

— Вірно, проте тобі не здається, що тут не тільки це? Катарсис. Очищення через помсту. Арістотель писав, що жах і співчуття, які будить у людині трагедія, очищають його душу. Страшна думка, не вважаєш? Виходить, що через трагедію помсти ми вгамовуємо найпотаємніші бажання своєї душі.

— Я не дуже-то захоплююся філософією. — Узявши кухоль, дівчину зробила великий ковток.

Харрі розуміюче кивнув:

— Узагалі-то я теж. Це так, до відома. Ну що, повернемося до нашої справи?

— Спочатку погана новина, — сказала вона. — Реконструювати обличчя під маскою практично не вдалося. Тільки ніс і контури голови.

— А хороші новини?

— Пані, яку він узяв у заручниці на Грьонланнслейрет, вважає, що змогла б упізнати голос нальотчика. Каже, він був надзвичайно високим, в якийсь момент їй навіть здалося, що це жінка.