— А тобі не однаково?

— Але він, виходить, точно пам’ятає, що доставляв продукти до будинку Албу в четвер п’ять тижнів тому?

— В усякому разі, так він мені сказав.

— Ще до того, як Албу там сам з’явився?

— Він сказав, що часто заходить до будинку сам.

— Виходить, у нього є ключ?

— Харрі, коли ставиш запитання під таким непереконливим приводом, треба і міру знати.

— А яким був привід?

Халворсен зітхнув:

— Губернське опитування.

— Губернське… що?

— …опитування.

— А що це таке?

— Сам не знаю.

Після з’їзду з головної дороги до Ларколлена довелося тарабанитися ще тринадцять кілометрів і чотирнадцять разів повертати.

— Біля червоного будинку за заправкою — праворуч, — вголос згадував Халворсен, повертаючи на гравійну доріжку.

— Ну дуже багато душових килимків, — пробурмотів Харрі через п’ять хвилин, коли Халворсен зупинив машину і вказав на гігантських розмірів рублений будинок, який стояв між деревами. Найдужче він був схожий на хутір-переросток, збудований помилково не на високогірному пасовищі — сетері, — а на березі моря.

— Схоже, людей тут немає, — сказав Халворсен, оглядаючи сусідні будинки. — Самі чайки. До біса чайок. Ймовірно, десь поблизу тут звалище.

— Гм. — Харрі подивився на годинник. — Усе ж таки давай припаркуємося трохи подалі.

Доріжка закінчувалася майданчиком для розвороту. Халворсен вимкнув запалювання; Харрі розкрив свої дверцята й вибрався з машини. Потягуючись, аби розім’яти спину, що отерпла, він прислухався до криків чайок і гуркоту хвиль, що розбивались об берегові скелі.

— Ах-а-ха, — вдихнув повними грудьми Халворсен. — Так, це тобі не столичне повітря. Що сйажеш?

— Ще б пак, — підтвердив Харрі, намацуючи в кишені сигарети. — Валізку взяв?

По дорозі до будинку Харрі звернув увагу на велику жовтувато-білу чайку, що сидить на паркановому стовпі. Поки вони проходили мимо, голова її поволі поверталась услід. Всю дорогу до будинку Харрі спиною відчував її погляд.

— Це буде нелегко, — зауважив Халворсен, коли вони ближче розглянули масивний замок. Знявши кепку, він повісив її на кований ліхтар над важкими дубовими дверима.

— Так. Що ж, починай. — Харрі прикурив сигарету. — А я поки що тут роздивлюся.

— Слухай, — сказав Халворсен, відмикаючи металеву валізку, а з чого це раптом ти почав палити куди більше колишнього?

Харрі на мить зупинився і подивився на ліс:

— Щоб у тебе нарешті з’явився шанс наздогнати мене на велотренажері.

Почорнілі від часу колоди, товсті віконні рами. Все в цьому будинку мало надійний і неприступний вигляд. Харрі навіть прикинув, чи не варто спробувати проникнути всередину через значних розмірів кам’яний димар, проте відразу ж відкинув цю думку. Він пішов по стежині, яку дощі перетворили на глиняне місиво, що розкисло. Але він жваво уявив собі, як влітку дитячі ніжки біжать по ній, зігрітій яскравим сонцем, до пляжу за «6аранячими лобами»^[23]. Зупинившись, він заплющив очі і якийсь час постояв так, прислухаючись. Дзижчання комах, шелестіння високої трави на вітрі, уривки пісні по радіо — її звуки то ставали голоснішими, то замовкали в такт поривам вітру, переляканий плач дитини на березі. Йому десять років, він потихеньку бреде в магазин за молоком і хлібом, дрібні камінчики набилися йому в черевики. Проте він лише зціплює зуби — він вирішив за літо загартувати ноги, щоб у місті бігати босоніж нарівні з Ейстейном. Дорогою додому важкий пакет із продуктами ніби вчавлює його в гравійну доріжку, він іде як по розжареному вугіллю. Намагається сконцентрувати погляд на якому-небудь предметі попереду — на великому камені, на листочку — і говорить собі: мені б тільки туди дістатися, аби здолати ще і цей відтинок шляху. Коли він повертається додому через добрих півтори години, виявляється, що молоко вже скисло на сонці. Мати сильно лається. Харрі розплющив очі. По небу мчали темні, похмурі хмари.

У тьмяній траві біля краю дороги він знайшов сліди автомобільних коліс. Глибокі грубі відбитки протектора свідчили, що вони залишені важким позашляховиком типу «Лендровера». Дощі, що випали за останні дні, повністю виключали, що слідам може бути декілька тижнів. Швидше за все, автомобіль приїжджав сюди всього кілька днів тому.

Роззирнувшись на всі боки, він подумав: ніщо не виглядає так понуро, як літня дача восени. По дорозі до будинку він кивнув чайці.

Халворсен з електронною відмичкою в руках зігнувся у три погибелі над замком, тихо крекчучи і чортихаючись.

— Ну як справи?

— Погано. — Халворсен випростався і витер із лоба піт. — Це нестандартний замок. Без лома нам із ним не впоратись.

— Ніякого лома. — Харрі почухав потилицю. — А під постілкою дивився?

Халворсен зітхнув:

— Ні. І не збираюся.

— Чому?

— Тому що надворі нове століття, і ключі під постілку вже давно ніхто не кладе. Особливо в будинках мільйонерів. Отже якщо хочеш, можеш ризикнути і поставити сотню, що він там. Я б на твоєму місці не став, та і взагалі відмовився б від цієї затії. Ну що?

Харрі кивнув.

— Чудово, — сказав Халворсен і сів навпочіпки, готуючись збирати валізку.

— Я мав на увазі, що згоден поставити сотню, — пояснив Харрі.

Халворсен із підозрою поглянув на нього знизу вгору:

— Знущаєшся?

Харрі похитав головою.

Халворсен узявся за край постілки зі штучного волокна.

— Ну з Богом! — пробурмотів він, відсмикуючи постілку. Три мурашки, два рачки і щипавка прокинулися від сплячки і закопошилися на сірому камені ґанку. Ніякого ключа, однак, не було.

— Іноді ти буваєш страшенно наївним, Харрі, — сказав Халворсен, простягаючи до нього руку долонею вгору. — Сам поміркуй, для чого йому залишати ключ?

— А ось для чого. — Харрі не звернув уваги на жест напарника, оскільки у цей момент уважно роздивлявся кований ліхтар біля дверей. — Молоко може скиснути, якщо стоятиме на сонці. — Підійшовши до ліхтаря, він почав відгвинчувати кришку.

— Про що це ти?

— Продукти доставили сюди за день до приїзду Албу, чи не так? Само собою зрозуміло, їх занесли до будинку.

— Ну і що? Може, у господаря магазину є запасний ключ?

— Не думаю. Мені здається, Албу намагався виключити будь-яку випадковість і підстрахуватися, щоб ніхто не вломлю-вався до будинку, коли він був там із Анною. — Він зрушив убік кришку і заглянув усередину: — А зараз мені це навіть уже й не здається.

Халворсен, незадоволено бурчачи, прибрав руку.

— Знайомий запах, — зауважив Харрі, заходячи до вітальні.

— Зелене рідке мило, — визначив Халворсен. — Хтось подбав про те, щоб гарненько тут прибрати.

Масивні меблі, старовинні предмети селянського побуту і величний стеатитовий камін наводили на думки про Великдень. Харрі перетнув вітальню і підійшов до соснового стелажу, на якому стояли книги. Ковзаючи поглядом по назвах на потертих палітурках, він зловив себе на думці, що, незважаючи на зовнішній вигляд, їх тут ніколи ніхто не читав. Ймовірно, вони були куплені оптом у якому-небудь букіністичному магазині в Майорстюа. Старі альбоми. Висувні шухляди. У них — коробки сигар «Кохіба» і «Болівар». Один із ящиків був замкнений.

— А люди ж старалися, мили, — із осудом зауважив Халворсен. Харрі обернувся і побачив, що колега показує на ланцюжок мокрих брудних слідів, що протягся за ним по підлозі.

Вони роззулися в передпокої, знайшли на кухні ганчірку для підлоги і, поки витирали сліди, домовилися, що Халворсен візьме на себе вітальню, а Харрі — спальні та ванну.

Всі свої теоретичні пізнання щодо проведення обшуку Харрі почерпнув якось у п’ятницю на післяобідній лекції в задушливій аудиторії Школи поліції. В той момент, пам’ятається, йому, як, втім, і решті курсантів, більше за все хотілося втекти додому, прийняти душ і вирушити на прогулянку до міста. Ніяких підручників з цього предмета у них не було, зате був старший інспектор на прізвище Рьокке. Відтоді при проведенні обшуків Харрі керувався єдиною радою, отриманою тоді від нього: «Ніколи не думай про те, що саме ти шукаєш. Думай про те, що знаходиш. Чому воно там опинилося? Чи мало воно бути там? Що це означає? Це однаково що читати — якщо, бачачи перед собою «к»,ти думаєш про «л», ніколи не зможеш прочитати жодного слова».