— Ти це про гіпноз?

— Мені більше подобається називати це попереднім програмуванням — не так таємничо звучить. Усе тут зводиться до дозволу і заборони на прийом імпульсів. Найбільш здатні легко можуть програмувати самих себе — це називають самогіпнозом. Якщо Расколь заздалегідь запрограмував себе на вбивство у разі, якщо я не покладу свого короля, то він тим самим відрізав собі всі шляхи до відступу.

— Але ж він усе-таки тебе не вбив.

— В усіх програм існує своєрідна кнопка скасування, якийсь пароль, що руйнує транс. У даному разі, цілком можливо, ним був перекинутий білий король.

— М-м. Вражає.

— Я ось до чого все це кажу…

— Здається, я здогадуюся, — перебив Харрі. — Грабіжник із фотографії міг запрограмувати себе на вбивство у разі, якщо управитель не вкладеться в строк.

— Правила попереднього програмування можуть бути досить прості, — сказав Еуне, гасячи свій недопалок у чашці й накриваючи її блюдцем. — Щоб занурити себе в транс, досить створити якусь малу, логічно завершену систему, закриту для проникнення будь-яких думок ЗЗОВНІ.

Поклавши на стіл поряд із кавовою чашкою п’ятдесяти-кронову купюру, Харрі підвівся. Туне мовчки дочекався, поки він збере фотографії, і лише потім запитав:

— Признайся, адже ти ні на йоту не віриш у те, що я тут тобі наплів, га?

— Абсолютно.

Еуне також підвівся й застебнув піджак.

— У що ти взагалі віриш?

— У те, чого мене вчить особистий досвід, — відповів Харрі. — У своїй масі звичайні бандити, щонайменше, зовсім не розумніші за мене — вони обирають найбільш прості рішення, та й мотиви у них, як правило, нехитрі. Коротше кажучи, на перевірку все виявляється таким самим, яким здається на перший погляд. Готовий посперечатися, що цей наш нальотчик або на-ширявся до одуру, або відчайдушно запанікував. Те, що він зробив, з біса безглуздо, з чого я роблю висновок, що він до того ж іще й тупий. Узяти, наприклад, цього цигана, якого ти, очевидно, вважаєш неабиякою спритною людиною. Скільки років до свого строку він дістав за те, що напав на тебе з ножем?

— Аніскільки, — сардонічно посміхнувшись, відповів Еуне.

— Як це?

— Ніякого ножа не знайшли.

— Мені здавалося, ти говорив, що ви сиділи з ним самі в замкненій камері.

-— Уяви собі таку ситуацію. Ти лежиш на пляжі на животі й загоряєш. Тут до тебе підходять приятелі й кажуть, щоб ти не надумався ворушитись, — у тебе над спиною один із них тримає совок із розжареним вугіллям. Раптом ти чуєш, як хтось із них ойкає, і наступної миті відчуваєш, як на спину падають вуглинки та нещадно її печуть. Доводилося тобі стикатися з чим-небудь подібним?

У свідомості Харрі —: до образливого швидко — промайнули всі картини його літніх відпусток.

— Ні.

— У результаті виявляється, що тебе розіграли і це всього лише шматочки льоду…

— Ну і що?

Еуне зітхнув:

— Деколи мені дуже б хотілося знати, Харрі, де ж усе-таки ти провів ті тридцять п’ять років, які, як ти стверджуєш, минули з моменту твого народження.

Харрі втомлено провів рукою по обличчю:

— О’кей, так у чому суть, Еуне?

— У тому, що досвідчений маніпулятор може змусити тебе сприйняти край сотенної купюри за лезо ножа.

Дивлячись Харрі просто у вічі, блондинка пообіцяла сонячну погоду і легку хмарність ближче до другої половини дня. Харрі натиснув кнопку, і картинка згорнулася, перетворившись на крихітну крапку, що світиться, в центрі 14-дюймового екрана. Проте варто йому тільки заплющитись, як у свідомості спалахнуло зображення Стіне Гретте у супроводі відлуння слів репортера: «…у справі, як і раніше, немає підозрюваних».

Харрі знову розплющив очі й подивився на погаслий екран, у якому відбивалася кімната. Він сам, старе зелене крісло з високою спинкою з «Ліфта»1 і порожній журнальний столик, при¬

1 Мережа дешевих магазинів в Осло.

крашений кругами від денець склянок і пляшок. Усе як завжди. Маленький телевізор стояв на полиці між «Самотньою планетою: книгою про Таїланд» і стареньким «Атласом шляхів», виданим іще Норвезькою спілкою підприємців тоді, як Харрі тут поселився. Незважаючи на свій статус переносного, телевізор за останні сім років не зрушився з місця ні на метр. Харрі довелося якось читати про семирічний синдром: приблизно через сім років люди починають прагнути переїхати на новіє місце. Або поміняти роботу. Або супутника життя. По собі він цього не помічав. Робота у нього була все та ж ось уже майже десять років. Харрі подивився на годинник. Анна сказала — о восьмій.

Що ж до супутниці життя, тут він ніколи не заходив так далеко, щоб мати можливість переконатися у правильності цієї теорії. За винятком двох випадків, усі його романи обмежувалися тим, що сам Харрі називав «шеститижневим утамовуванням свербіжу». У чому крилася причина, він і сам не знав. Може, в тому, що ці два винятки, коли він закохувався по-справжньому, завершилися трагічно. А може, винні були дві найстійкіші його прихильності — пристрасть до розслідування вбивств і тяга до алкоголю. В усякому разі, ще до того як рік тому він зустрів Ракель, Харрі й сам уже мало-помалу почав схилятися до думки, що не створений для тривалих відносин. Йому раптом згадалася спальня в будинку Ракелі в Холменколлені — простора, прохолодна. Багатозначні погляди і недомовки за сніданком. Малюнок Олега на дверцятах холодильника: три фігурки, що тримають одне одного за руки. Під однією з них — високою, головою ледве не врівні з жовтим сонцем, сяючим на безхмарному небі, — кострубато надряпано «Харі».

Харрі підвівся з крісла, взяв аркуш, який лежав поряд із ав-товідповідачем, і рішуче набрав номер на мобільнику. Після чотирьох гудків на іншому кінці лінії зняли слухавку.

— Привіт, Харрі.

— Привіт. Як ти здогадалася, що це я?

Низький приглушений смішок:

— Ти де був усі останні роки, га, Харрі?

— Ну, тут… там… а що? Невже знову дурня зваляв?

Вона засміялася цього разу трохи голосніше.

— Ах так, адже мій номер висвітився в тебе на дисплеї. І справді ідіот. — Харрі відчував, що все це дійсно звучить по-дурному. Нічого, йому б тільки зуміти сказати те, заради чого він телефонує, а там недовго і слухавку кинути. Ну, раз, два, три — пора зважуватись. — Знаєш, Анно, з приводу цієї нашої домовленості на сьогоднішній вечір…

— Харрі, не будь дитиною!

— Дитиною?

— Я тут таке карі готую, пальчики оближеш! Якщо боїшся, що я тебе спокушатиму, то мушу розчарувати. Я розраховую пообідати, ну і побалакати потім кілька годин. Спробуємо розібратися у двох-трьох випадках непорозуміння, що залишилися відтоді, як ми бачилися востаннє. А може, і цього не буде. Просто посидимо, посміємось. Японе-чилі, пам’ятаєш?

— Аякже, звичайно.

— От і чудово! Рівно о восьмій, о’кей?

— Ну, я…

— Чудово.

Вона поклала слухавку. Харрі ще якийсь час розглядав згаслий екран мобільника.

8

Джелалабад

— Скоро я тебе вб’ю, — сказав Харрі, ще сильніше стискаючи холодну сталь гвинтівки. — Мені хочеться, щоб тобі це було заздалегідь відомо. Подумай над цим. Ану розкрий рот!

Усі, що оточували його, були восковими ляльками. Нерухомими, бездушними, позбавленими будь-яких людських рис. Харрі відчував, що його обличчя під маскою вкрите потом. Кров стугоніла у скронях, кожен удар озивався тупим болем. Він не наважувався огледітися, боячись зустріти чий-небудь осудливий погляд.

— Пхай гроші в мішок, — наказав він безликій істоті навпроти. — А сам мішок поклади собі на голову.

Безликий розсміявся, Харрі повернув свою гвинтівку і спробував ударити його прикладом у голову, але промахнувся. Решта присутніх у приміщенні також почали сміятися. Харрі нарешті зважився і роздивився їх крізь нерівні прорізи маски. Виявляється, він усіх їх знав. Дівчина в сусідньому віконці схожа на Біргіту. Чорношкірий біля автомата з талонами на чергу — Харрі міг би в цьому заприсягнутися — викапаний Ендрю. А сива пані з дитячою коляскою…