— Вибач, наступна.

— Ого! Невже…

— Так. Спалаху майже не видно, це гвинтівка АС-3, але він щойно вистрілив. Як бачиш, куля влучила жінці точно в лоб. На наступній фотографії видно, як вона виходить із потилиці й застряє в дерев’яній панелі поряд зі скляним віконцем.

Еуне відклав знімки.

— Скажи на милість, Харрі, чому ви вічно сунете мені під ніс ці жахи?

— Щоб ти був у курсі, про що йдеться. Поглянь на наступний знімок.

Еуне важко зітхнув.

— Злочинець оволодів грішми, — вів далі Харрі, показуючи фотографію. — Тепер єдине, що йому залишається, — втекти. Він професіонал, спокійний, рішучий; у нього більше немає ніяких причин залякувати когось або до чогось змушувати. І все ж таки він на кілька секунд відкладає втечу заради того, щоб пристрелити службовку банку. Тільки через те, що управитель витратив зайві шість секунд, дістаючи гроші з банкомату.

Ложечка в чашці чаю, що стояла перед Еуне, поволі малювала вісімку.

— І тепер ти намагаєшся здогадатись, який у нього був мотив?

— Ну, мотив-то є завжди, просто часто складно буває зрозуміти, по який бік здорового глузду слід його шукати. Які будуть припущення?

— Серйозний розлад психіки.

— Але всі інші його дії надзвичайно раціональні.

— Розлад психіки зовсім не рівнозначний дурості. Люди з таким розладом мають не меншу, а деколи навіть більшу спритність у досягненні своєї мети, ніж ми, здорові. Що їх відрізняє від нас, так це самі цілі.

— А як щодо наркотиків? Бувають такі, під впливом яких нормальна людина стає такою агресивною, що в ній прокидається жадоба вбивати?

Еуне похитав головою:

— Дія стимулятора може лише підсилити або послабити схильність, яка вже існує. Той, що вбив сп’яну свою дружину, як правило, не раз про це подумував і на тверезу голову. Люди, що здійснюють навмисні вбивства, як у нашому випадку, майже напевно мають до цього стійку схильність.

— Так ти вважаєш, що хлопець зовсім звихнувся?

— Або ж первісно запрограмований на вбивство.

— Первісно запрограмований?

Еуне кивнув:

— Пам’ятаєш того грабіжника, якого так ніколи й не вдалося взяти, Расколя Баксхета?

Харрі зробив заперечний жест.

— Він циган, — вів далі Еуне. — Декілька років ходили чутки про цю справді містичну постать. Вважалося, що він мозковий центр, який стоїть за всіма значними пограбуваннями фінансових установ та інкасаторів в Осло у вісімдесяті роки. Минуло чимало часу, перш ніж поліції вдалось установити, що він справді існує, але навіть і тоді не зуміли знайти ніяких доказів проти нього.

— Тепер щось таке пригадую, — сказав Харрі. — Проте його начебто все ж таки спіймали?

— Помиляєшся. Щонайближче до нього вдалося підібратися, коли двоє нальотчиків пообіцяли свідчити в суді проти Расколя в обмін на пом’якшення покарання для них самих. Однак обидва вони раптово зникли за таємничих обставин.

— Нічого незвичайного, — зауважив Харрі, дістаючи пачку «Кемелу».

— Незвичайне те, що вони тоді сиділи у в’язниці, — сказав Еуне.

Харрі тихенько свиснув:

— Та все ж мені здається, він потрапив за ґрати.

— Вірно, — відгукнувся Еуне. — Проте його не спіймали. Він здався сам. Одного разу з’явився до приймальні Управління поліції Осло і заявив, що хоче зізнатись у здійсненні купи давніх пограбувань. Звісно, почався дикий переполох. Ніхто нічого не розумів, а сам Расколь навідріз відмовився пояснити, чому здався. Перш ніж порушувати справу, зателефонували мені, щоб я його оглянув і перевірив, чи не з’їхав він з глузду, — адже інакше суд визнав би зізнання недійсним. Расколь погодився на бесіду зі мною за двох умов. По-перше, ми мусили зіграти партію в шахи — і не питай мене, звідки йому стало відомо, що я граю. А по-друге, мені слід було принести французький переклад «Мистецтва війни» — стародавнього китайського трактату про військову тактику.

Еуне розпечатав пачку сигарил «Нобель петі».

— Книгу мені прислали з Парижа, і я захопив із собою шахівницю. Мене відвели до нього в камеру. Людина, яку я там побачив, більше всього нагадувала ченця. Він попросив у мене ручку і почав перегортати книгу, кивком давши зрозуміти, щоб я готувався до гри й починав. Я розставив фігури і зробив перший хід, готуючись розіграти дебют Реті — при ньому атака на супротивника починається лише після того, як твої фігури займуть усі центральні позиції. Часто такий початок буває вельми ефективним проти гравців середнього рівня. За одним тільки першим ходом неможливо було вгадати, що саме я задумав, однак цей циган, одірвавшись від книги, поглянув скоса на дошку, смикнув себе за цапину борідку, подивився на мене, розуміюче посміхнувся, зробив позначку в книзі…

Язичок полум’я, виплюнутий срібною запальничкою, лизнув кінчик сигарили.

— …і продовжив читання. Я запитав: «А ти що, не ходитимеш?» Щось недбало черкаючи на полях книги моєю ручкою, він відповів: «А навіщо? Бачиш, я записую, як складеться ця партія, хід за ходом. Усе скінчиться тим, що ти змушений будеш покласти свого короля». Я спробував було пояснити, що після одного-однісінького ходу він не може передбачити весь хід партії. «Парі?» — запропонував він. Я спробував відбутися жартами, але він наполягав. Тоді я погодився поставити сотню, таємно сподіваючись, що це схилить його до бесіди зі мною. Він зажадав, аби я поклав сотенну купюру біля дошки, щоб він міг її бачити. Потім він підвів руку, неначе збирався зробити хід, і тут події почали розвиватися блискавично.

— Шах і мат?

Еуне задумливо всміхнувся і випустив блакитне кілечко диму, що відразу ж рушило вгору:

— Наступної миті я відчув, що затиснутий залізною хваткою, голова закинута до стелі, а у вухо мені шепочуть: «Відчуваєш лезо мого ножа, ґадзо?» Дійсно, я відчував тонке, гостре як бритва лезо, що вперлося мені в горло і ледве не розпороло шкіру. Тобі коли-небудь доводилося переживати таке, Харрі?

Харрі в думках звірився з реєстром схожих ситуацій, в яких йому доводилось опинятися, проте точної відповідності так і не знайшов. Він похитав головою.

— Почуваєшся, як висловлюються деякі мої пацієнти, ніби риба, викинута з води. Я до того злякався, що ледве не обмочився. А він продовжував шепотіти мені у вухо: «Поклади свого короля, Еуне». Хватка трохи ослабла, щоб я зумів підвести руку і змести з дошки свої фігури. Потім, усе так само несподівано, він мене відпустив. Знову зайнявїпи своє місце за столом, він почекав, поки я опам’ятаюсь і відсапаюсь. «Якого диявола, що це було?» — простогнав я. «Це було пограбування банку, — відповів він. — Спершу сплановане, потім здійснене». З цими словами він розкрив книгу, де, за його словами, зафіксував хід партії, і показав мені. Але там був записаний тільки мій перший хід і слова: «Білий король здався». Потім він запитав: «Ну що, Еуне, це дає відповідь на всі твої запитання?»

— І що ти йому відповів?

— Нічого. Я покликав наглядача, який чекав за дверима. Проте, перш ніж він відімкнув камеру, я все ж таки задав Расколю останнє запитання. Відчував, що звихнуся, сушачи голову, якщо не отримаю на нього відповіді прямо тут і зараз. Я запитав: «Ти б це зробив? Перерізав би мені глотку, якби я не змахнув свого короля? Заради того щоб виграти ідіотське парі?»

— І що ж він відповів?

— Посміхнувся й запитав, чи знаю я, що таке попереднє програмування.

— Ну і?..

— Це все. Двері відчинились, і я пішов.

-Ащо він мав на увазі під попереднім програмуванням?

Еуне відсунув від себе чашку з чаєм:

— Можна первісно запрограмувати свій мозок, щоб він дотримувався певної моделі поведінки. Мозок пригнічуватиме інші імпульси і, хай там що, дотримуватиметься заздалегідь визначених правил. Вельми корисна річ у ситуаціях, коли природною реакцією мозку була б паніка. Наприклад, коли парашут не розкрився. Парашутист заздалегідь програмує себе на здійснення в цьому разі певних вимушених дій.

Або ж поведінка солдата в бою.

— Точно. До речі, є методи попереднього програмування, які дозволяють занурити людину в такий глибокий транс, що навіть найрадикальніша зовнішня дія не в змозі із нього вивести. Люди уподібнюються живим роботам. Найстрашніше, що досягти такого ефекту — заповітної мрії будь-якого генерала — надзвичайно просто, досить лише володіти потрібною технікою.