«Усі погоджуються, навіть Монео, – подумав Лето. – Топрі – поганий шпигун».
Ця згода розвеселила Лето. Дрібні махінації каламутили воду, що була для нього цілковито прозорою. Хоча виконавці далі пасували до його проєктів.
– Сіона тебе не підозрює? – спитав Лето.
– Я не є незграбною.
– Ти знаєш, навіщо я тебе покликав?
– Щоб випробувати мою віру.
«Ах, Нейло. Як мало ти знаєш про випробування».
– Я хочу, щоб ти оцінила Сіону. Хочу бачити це на твоєму обличчі, розгледіти у твоїх рухах і розпізнати у твоєму голосі, – сказав Лето. – Вона готова?
– Така, як вона, потрібна Рибомовкам, Владико. Чому ви ризикуєте її втратою?
– Змушувати до такого виходу – найпевніший спосіб утратити те, що я ціную в ній найбільше, – промовив Лето. – Вона повинна прийти до мене у повноті своїх незайманих сил.
Нейла опустила очі.
– Як накаже мій Владика.
Лето розпізнав цю відповідь. Такою була реакція Нейли на все, чого вона не розуміла.
– Вона витримає випробування, Нейло?
– Як його описує мій Владика… – Нейла здійняла очі на обличчя Лето. – Не знаю, Владико. Звичайно, вона сильна. Лише вона вижила з вовками. Але нею керує ненависть.
– Цілком природно. Скажи, Нейло, що вона робитиме з речами, які викрала в мене?
– Хіба Топрі не проінформував вас про книги, що, як їм вірити, містять Ваші Святі Слова?
«Дивно, як вона самим лише голосом може промовити слова з великої літери», – подумав Лето. Відповів сухо:
– Так, так. Іксіанці вже мають копії, а невдовзі Гільдія та Сестринство напружено працюватимуть над ними.
– Що це за книги, Владико?
– Це мої слова до народу. Я хочу, щоб їх прочитали. Ще я хочу знати, що казала Сіона про карти Цитаделі, які вона забрала?
– Вона каже, що під вашою Цитаделлю є велике сховище меланжу, а карти його покажуть.
– Карти нічого їй не покажуть. Вона пробиватиме тунель?
– Шукає іксіанських інструментів для цього.
– Ікс її цим не забезпечить.
– Існує таке сховище прянощів, Владико?
– Так.
– Є байка про те, як захищено ваше сховище, Владико. Сам Арракіс було б знищено, якби хтось спробував украсти ваш меланж. Це правда?
– Так. І це знищило б Імперію. Ніхто б не вцілів – ні Гільдія, ні Сестринство, ні тлейлаксу, ні навіть Рибомовки.
Тут вона здригнулася.
– Я не дозволю Сіоні спробувати здобути ваш меланж.
– Нейло! Я наказав тобі підкорятися Сіоні у всьому. Так ти мені служиш?
– Владико? – Вона стояла, налякана його гнівом, ближча до втрати віри, ніж будь-коли. Це була криза, яку він створив, знаючи, чим це мусить закінчитися. Нейла поволі розслабилася. Бачив хід її думок, наче вона виклала їх йому найяснішими словами.
«Остаточне випробування!»
– Ти повернешся до Сіони й захищатимеш її життя коштом свого власного, – сказав Лето. – Це завдання, яке я поставив перед тобою і на яке ти погодилася. Саме тому тебе й обрано. Тому ти носиш клинок із родини Стілґара.
Її права рука потяглася до крис-ножа, схованого під накидкою.
«Наскільки певним є те, – подумав Лето, – що зброя може замкнути людину у визначеній схемі дій».
Він із захватом вдивлявся у застигле тіло Нейли. В її очах не було нічого, крім поклоніння.
«Остаточний ригористичний деспотизм… а я його ненавиджу!»
– Тож іди! – ревнув він.
Нейла обернулася і поквапом подалася від Святої Присутності.
– Чи це того варте? – питав себе Лето.
Але Нейла сказала те, що він мусив знати. Нейла відновила віру й точно з’ясувала для нього те, чого Лето не міг знайти в потьмянілому образі Сіони. Інстинктам Нейли слід було вірити.
«Сіона досягла вибухової точки, якої я потребую».
* * *
Дункани завжди вважають дивним, що я набираю жінок до свого війська, але мої Рибомовки – тимчасова армія з усіх поглядів. Хоча жінки можуть бути агресивними та жорстокими, вони дуже відрізняються від чоловіків у своїй відданості битві. Урешті-решт, витоки походження направляють їхню поведінку до більшого захисту життя. Вони виявилися найкращими хоронительками Золотого Шляху. Я посилюю цю рису в сформованій мною схемі їхнього вишколу. Їх на певний час звільнено від повсякденної рутини. Я даю їм особливу спільноту, яку вони з приємністю згадують до кінця життя. Вони дорослішають у сестринському товаристві, готуючись до більш суттєвих подій. Те, що ділиш з іншими в такому товаристві, завжди готує до важливіших справ. Імла ностальгії покриває ці проведені з сестрами дні, роблячи їх не такими, як були насправді. Отак сьогодення змінює історію. Сучасники загалом не живуть у тому ж часі. Минуле завжди змінюється, проте мало хто це усвідомлює.
Викрадені журнали
Виславши звістку Рибомовкам, Лето пізнього вечора спустився до крипти. Вирішив, що найкраще розпочати розмову з новим Дунканом Айдаго в затемненій кімнаті, де гхола міг би почути, як Лето описує сам себе, перш ніж на власні очі побачити тіло предчерва. У центральній ротонді крипти була вирізана в чорному камені бічна кімнатка, яка задовольняла ці вимоги. Покій був достатньо великим, щоб помістити Лето з його повозом, але мав низьку стелю. Приміщення освітлювали приховані кулі, якими він керував. Двері одні, але складалися з двох сегментів – один розкривався широко, аби пропустити Королівський Повіз, другий був малим проходом, для людського зросту.
Лето вкотив свій Королівський Повіз до покою, зачинив великий прохід і відкрив менший. Налаштувався на майбутнє випробування.
Нудьга була дедалі більшою проблемою. Взірець тлейлаксанських гхол став нудно повторюваним. Якось Лето вислав тлейлаксу застереження не присилати більше Дунканів, але вони знали, що в цій справі можуть його не послухатись.
«Інколи я думаю, що вони роблять це лише для того, аби зберегти непослух!»
Тлейлаксу трималися за важливу річ, що, як вони знали, давала їм захист в інших справах.
«Присутність Дункана тішить Пола Атріда всередині мене».
Як Лето пояснив Монео в перший день його служби мажордомом Цитаделі:
– Дункани повинні прийти до мене з чимось більшим за тлейлаксанську підготовку. Мусиш простежити, щоб мої гурії лагідно поводилися з Дунканом і щоб жінки відповіли на частину його питань.
– На які питання вони можуть відповісти, Владико?
– Вони знають.
Звичайно, за роки Монео вивчив усе про цю процедуру.
Лето почув голос Монео ззовні затемненої кімнати, за ним долинули звуки супровідної групи Рибомовок, а потім – характерні невпевнені кроки нового гхоли.
– У ці двері, – сказав Монео. – Усередині буде темно, а ми зачинимо за вами двері. Ввійшовши, зупиніться і почекайте, доки заговорить Владика Лето.
– Чому там буде темно? – У голосі Дункана з’явилися агресивно-тривожні нотки.
– Він пояснить.
Айдаго впхнули до кімнати, двері за ним зачинилися.
Лето знав, що побачив гхола – лише тіні між тінями та темряву, у якій годі виявити джерело голосу. Як зазвичай, Лето ввімкнув голос Муад’Діба.
– Я радий знову тебе бачити, Дункане.
– Я тебе не бачу!
Айдаго був воїном, а воїн атакує. Це дало Лето певність, що гхола повністю відповідає оригіналові. П’єска-мораліте, завдяки якій тлейлаксу пробуджували досмертні спогади гхол, завжди залишала у їхніх свідомостях певні сумніви. Частина Дунканів думала, що вони загрожували справжньому Полу Муад’Дібові. Цей теж поділяв такі ілюзії.
– Я чую голос Пола, проте не бачу його, – сказав Айдаго. Не намагався приховати роздратування, дозволив йому вилитися в голосі.
«Чому Атрід грає в цю ідіотську гру? Насправді Пол давно вже мертвий, а це говорив Лето, носій воскреслих спогадів Пола… і спогадів багатьох інших! – якщо вірити розповідям тлейлаксу».
– Тобі сказали, що ти лише найновіший у довгому ряді дублікатів, – промовив Лето.
– Я не маю цих спогадів.
Лето розпізнав у голосі Дункана істерію, погано приховану під вояцькою бравадою. Клята відновлювальна тактика тлейлаксу викликала звичайний ментальний хаос. Цей Дункан прибув сюди у стані, близькому до шокового, майже впевнений у власному божевіллі. Лето знав: щоб заспокоїти сердегу, зараз потрібні найделікатніші засоби. Це неодмінно буде емоційно виснажливим для них обох.
