– Що спільного у тлейлаксу з…
– Вони – це предметний урок. Навіть я це бачу. Їхні лицепляси – безплідні гібриди, ближчі до колоніальних організмів, ніж до людей.
– Чи інші… я… чи хтось із них був плідником?
– Деякі. У вас є потомки.
– Хто?
– Я один із них.
Айдаго заглянув Монео в очі, раптом заблукавши в плутанині зв’язків. «Це годі зрозуміти, – вирішив він. – Монео, очевидно, старший за… Але я…» Хто з них насправді старший? Хто тут предок, а хто потомок?
– Час від часу я й сам маю з цим проблему, – сказав Монео. – Якщо це допоможе, Владика Лето запевнив мене, що ви не є моїм потомком у звичайному значенні слова. Але можете стати батьком деяких моїх потомків.
Айдаго вражено хитнув головою.
– Інколи я думаю, що тільки Бог-Імператор може розібратися у цьому всьому, – промовив Монео.
– Це інша річ! – відповів Айдаго. – Це боже ремесло.
– Владика Лето каже, що він створив святу непристойність.
Це була не та відповідь, якої чекав Айдаго. «А чого я сподівався? Захисту Владики Лето?»
– Свята непристойність, – повторив Монео. Слова скочувалися йому з язика з дивно радісним присмаком.
Айдаго пильно втупився в Монео. «Він ненавидить свого Бога-Імператора! Ні… він його боїться. Але хіба ж ми не завжди ненавидимо того, кого боїмося?»
– Ви в нього вірите? – запитав Айдаго.
– Маєте на увазі, чи поділяю я загальну релігію?
– Ні! Чи вірить він сам?
– Думаю, що так.
– Чому? Чому ви так вважаєте?
– Бо він каже, що не хоче творити нових лицеплясів. Він наполягає, щоб його людське стадо, паруючись, розмножувалося так, як це відбувалося завжди.
– Що, у біса, воно має з цим спільного?
– Ви спитали мене, у що він вірить. Думаю, він вірить у випадок. Думаю, це його бог.
– Це марновірство!
– Зважаючи на обставини Імперії, дуже відважне марновірство.
Айдаго зиркнув на Монео.
– Ви кляті Атріди, – пробурмотів він. – Ви відважитеся на все!
Монео зауважив у голосі Айдаго неприязнь, змішану із захопленням.
«Дункани завжди так починають».
* * *
Яка найглибша різниця між нами – між вами і мною? Ви вже це знаєте. Це предківські пам’яті. Мої приходять до мене в повному сяйві свідомості. Ваші працюють у темряві, нишком. Дехто називає це інстинктом або фатумом. Пам’яті прикладають до кожного з нас свій важіль – до того, що ми думаємо й що робимо. Вважаєте, що ви непідвладні таким впливам? А я Галілей. Стою тут і кажу вам: «А все-таки вона рухається». Те, що рухається, може виявляти свою силу так, як досі не сміла протистояти жодна смертна сила. Я тут, щоб посміти.
Викрадені журнали
– Дитиною вона підглядала за мною, пам’ятаєш? Коли Сіона думала, що я не бачу, стежила за мною, як пустельний яструб, що кружляє над схованкою своєї здобичі. Ти сам про це згадував.
Кажучи це, Лето на чверть оберту повернув своє тіло на повозі. Через це обличчя під каптуром оболонки наблизилося до Монео, який підтюпцем трюхав поруч із повозом.
Світанок ледь здійнявся над пустельною дорогою, що бігла по високому насипному валу від Цитаделі в Сар’єрі до Фестивального Міста. Дорога з пустелі була прямою, як пучок лазерних променів, тоді діставалася пункту, де вигиналася широкою кривою і занурювалася в тераси каньйонів, перш ніж перетнути річку Айдаго. Повітря було сповнене густого туману від річки, що, гуркочучи здалеку, котила бурхливі води. Однак Лето розгорнув бульбашкове покривало, яке щільно затуляло перед його повозу. Через вологу його «я-черв» покривалося сиротами від неясного неспокою, але в тумані він відчував солодкий запах пустельної рослинності, що тішив його людські ніздрі. Він наказав кортежеві зупинитися.
– Чому ми зупиняємось, Владико? – спитав Монео.
Лето не відповів. Повіз затріщав, коли він вигнув своє тілище вгору дугоподібною кривою, здійнявши обличчя так, аби глянути крізь Заборонений Ліс на Море Кайнса, що виблискувало сріблом далеко праворуч. Тоді обернувся ліворуч – і от вони, рештки Оборонної Стіни, хвиляста низька тінь у ранковому світлі. Тут вал піднято майже на дві тисячі метрів, щоб оточити Сар’єр і обмежити доступ туди вологого повітря. Зі своєї зверхньої позиції Лето міг розгледіти далеку ущелину, де з його наказу збудували Фестивальне Місто Онн.
– Через мою примху, – сказав Лето.
– Чи не слід нам перейти міст, перш ніж відпочити?
– Я не відпочиваю.
Лето дивився вперед. Після серії підйомів і спусків, помітних звідси лише як звивисті тіні, висока дорога перетинала річку ельфійським мостом, здіймалася на буферний вал, а тоді спускалася вниз, до міста, що звідси здавалося низкою блискучих шпилів.
– Дункан здається пригніченим, – сказав Лето. – Ти мав із ним довгу розмову?
– Точно як ви наказали, Владико.
– Що ж, минуло всього чотири дні, – промовив Лето. – Часто їм потрібно більше, щоб оговтатися.
– Він був зайнятий вашою Вартою, Владико. Останнього вечора затримався допізна.
– Дункани не люблять пересуватися по відкритій поверхні. Вони думають про речі, що можуть бути використані для нападу на нас.
– Я знаю, Владико.
Лето обернувся і глянув на Монео. Мажордом накинув зелений плащ поверх білого однострою. Він стояв біля розгорнутого бульбашкового покривала, точнісінько там, де зобов’язаний був стояти під час цих екскурсій.
– Ти дуже сумлінний, Монео, – сказав Лето.
– Дякую, Владико.
Вартівниці та придворні трималися на шанобливій відстані за повозом. Більшість із них намагалася навіть уникнути такої віддалі, з якої можна було почути розмову Лето з Монео. Не те що Айдаго. Він розставив вартівниць-Рибомовок обабіч Королівської Дороги, наказавши їм розосередитись. А сам стояв, вдивляючись у повіз. Айдаго мав на собі чорний однострій з білою облямівкою. За словами Монео, це дарунок Рибомовок.
– Вони дуже його вподобали. Він добре робить свою справу.
– Що саме він робить, Монео?
– Як же, охороняє вашу персону, Владико.
Жінки Варти носили обтислі зелені однострої з червоним Атрідівським яструбом ліворуч на грудях.
– Вони дуже пильно стежать за ним, – сказав Лето.
– Так. Він учить їх подавати сигнали руками. Каже, що це Атрідівський звичай.
– Це, звичайно, правильно. Думаю, чому попередній цього не робив?
– Владико, я не знаю…
– Я пожартував, Монео. Попередній Дункан не відчував загрози, доки не стало надто пізно. А цей прийняв наші пояснення?
– Як мені доповіли, Владико. Він добре розпочав свою службу.
– Чому він носить тільки ножа в піхвах за поясом?
– Жінки запевнили його, що лише ті, хто пройшов спеціальний вишкіл, можуть мати лазеростріли.
– Твої перестороги безпідставні, Монео. Скажи жінкам, що його ще довго не слід боятися.
– Як накаже мій Владика.
Лето знав, що новий Командир Варти не тішиться з товариства придворних. Він стояв осторонь від них. Як йому відомо, більшість придворних була державними урядовцями. Вирядилися у свої найблискучіші та найрозкішніші шати спеціально для того дня, коли могли парадувати в повноті влади у присутності Бога-Імператора. Лето знав, якими ідіотськими могли видаватися Айдаго ці придворні. Проте Лето пам’ятав ще дурніші оздоби й вирішив, що сьогоднішня демонстрація загалом не найгірша.
– Ти представив його Сіоні? – спитав Лето.
Від згадки про Сіону Монео похмуро насупив брови.
– Заспокойся, – сказав Лето. – Навіть коли вона шпигувала за мною, я її любив.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
