Бриз, який віяв крізь прочинені вікна, приніс із піщаних надм запах паленого кременю. Низьке сонце, висвічуючи рубіновими вогниками, спалахувало на плитках із червоного мінералу, вбудованих у внутрішню стіну. Час від часу вона крізь щілини вікон поглядала на дюни. Жодного разу не зупинилася, щоб помилуватися речами довкола неї.

– Ти маєш героїчну терплячість, Нейло, – сказав їй колись Владика.

Зараз згадка про ті слова зігріла її.

Лето зі своєї вежі стежив за просуванням Нейли довгими гвинтовими сходами, що закручувалися спіраллю довкола іксіанської штольні. Він бачив цей підйом завдяки іксіанському пристрою, який із чотирикратним зменшенням проєктував її образ на тривимірний екран просто перед його очима.

«Як точно вона рухається», – подумав він.

Знав, що ця точність походить із ревної простоти.

Вона мала на собі синю форму Рибомовок і накидку з каптуром, без яструба на грудях. Проминувши сторожовий пост біля підніжжя вежі, скинула світлопоглинальну маску, яку мусила вдягати для особистих візитів. Її кремезне мускулисте тіло скидалося на тіла багатьох інших його вартівниць, але обличчя не нагадувало жодне інше у всій його пам’яті. Майже квадратне, з таким широким ротом, що здавалося, ніби він тягнеться від вуха до вуха – то була ілюзія, викликана глибокими складками в кутках губ. Її очі були блідо-зеленими, а коротко обтяте волосся мало колір старої слонової кості. Чоло ще більше посилювало ефект квадратності: майже пласке, зі світлими бровами, ледь помітними над очима, від яких годі було відвести погляд. Прямий ніс не дуже виступав над обличчям, закінчуючись поблизу рота з тонкими губами.

Коли Нейла говорила, її великі щелепи розкривалися й закривалися, як у деяких первісних тварин. Її сила, мало кому відома поза корпусом Рибомовок, була легендарною. Лето бачив, як вона однією рукою підняла стокілограмового чоловіка. Її першу появу на Арракісі влаштували без втручання Монео, хоча мажордом знав, що Лето використовує своїх Рибомовок як таємних агенток.

Лето відвернувся від рухомої фігури й крізь широкий отвір поблизу нього глянув на південну пустелю. Кольори далеких скель танцювали у його свідомості – коричневий, золотий, темно-бурштиновий. Далекий кліф перетинала рожева лінія, достеменно такої ж барви, як пір’я чаплі. Чаплі більше не існували ніде поза його пам’яттю, але він переніс цю бліду пастельну стрічку до внутрішніх очей, і здалося, ніби вимерлий птах пролетів біля нього.

Він знав, що підйом починає вже втомлювати навіть Нейлу. Врешті вона зупинилася перепочити, затримавшись за два кроки од відмітки трьох чвертей підйому, точнісінько там, де відпочивала щоразу. Це було часткою її точності, однією з причин, чому він повернув її сюди з віддаленого гарнізону на Сепреку.

Яструб Дюни пролетів повз отвір поблизу Лето всього на відстані кількох розмахів крил від стіни вежі. Увагу птаха привернули тіні біля підніжжя Цитаделі. Лето знав, що інколи туди забігали дрібні тваринки. На обрії, за лінією льоту яструба, видно було тьмяну смугу хмар.

Яким дивним для старих фрименів усередині нього було все це: хмари на Арракісі, дощ і відкрита вода.

Лето нагадав внутрішнім голосам: «Усюди, крім цієї останньої пустелі, мого Сар’єру, від першого дня мого правління немилосердно ведеться перетворення Дюни на зелений Арракіс».

Лето подумав, що вплив географії на історію переважно зостається нерозпізнаним. Люди частіше вбачають вплив історії на географію.

«Хто власник цього річища? Цієї зеленої долини? Цієї планети?

Ніхто з нас».

Нейла знову рушила вгору, не відриваючи погляду від сходів, які мусила подолати. Думки Лето зосередилися на ній.

«З багатьох причин вона найкорисніша помічниця, яку я будь-коли мав. Я її Бог. Вона беззастережно мені поклоняється. Навіть коли я жартома нападаю на її віру, вона сприймає це лише як випробування. Вона знає, що вища понад усякі випробування».

Не ставила питань, коли він послав її до бунтівників, наказавши у всьому слухатися Сіону. Якщо Нейла сумнівалася, і навіть якщо висловлювала свої сумніви, достатньо її власних думок, аби повернути віру… чи то раніше було достатньо. Останні послання виразно свідчили, що Нейла вимагала від Святої Присутності відбудови внутрішньої сили.

Лето згадав першу розмову з Нейлою, коли жінка аж дрижала від запалу справити йому приємність.

– Навіть якщо Сіона пошле тебе вбити мене, ти мусиш підкоритися. Ти в жодному разі не можеш показати їй, що служиш мені.

– Ніхто не може вбити вас, Владико.

– Але ти мусиш підкорятися Сіоні.

– Звичайно, Владико. Це ваш наказ.

– Ти мусиш підкорятися їй у всьому.

– Я зроблю це, Владико.

«Чергове випробування. Нейла не ставить під сумнів моїх випробувань. Сприймає їх як блошині укуси. Її Владика наказує? Нейла підкоряється. Я не можу дозволити, аби щось порушило цей зв’язок».

Лето подумав, що з неї вийшла б чудова Шедаут[3] давнини. Це було однією з причин, через які він подарував Нейлі крис-ножа, справжнього збереженого з січі Табр. Він належав одній із дружин Стілґара. Нейла носила його у схованих під одягом піхвах, більше як талісман, ніж як зброю. Він вручив їй крис-ніж за первісним ритуалом, з церемонією, що вразила його самого вибухом емоцій, які він вважав назавжди похованими.

– Це зуб Шай-Хулуда.

Він простяг їй клинок своїми срібношкірими руками.

– Візьмеш його – і станеш часткою минулого й майбутнього. Заплямуєш його – і минуле не дасть тобі майбутнього.

Нейла прийняла клинок, а тоді піхви.

– Виточи кров із пальця, – наказав Лето.

Нейла підкорилася.

– Вклади клинок. Ніколи не ховай його, не забарвивши кров’ю.

Нейла знову підкорилася.

Доки Лето вдивлявся у тривимірне зображення Нейли, його роздуми про цю давню церемонію скаламутив смуток. Якщо не триматися звичаю старих фрименів, клинок ставатиме дедалі крихкішим і непридатнішим. Крис-ніж збереже свою подобу впродовж життя Нейли, але не надто довше.

«Я відкинув частку минулого».

Як сумно, що давні Шедаут стали теперішніми Рибомовками. А справжнього крис-ножа використано, щоб сильніше зв’язати слугу з його паном. Він знав, що дехто вважає, наче його Рибомовки насправді є жрицями – відповіддю Лето Бене Ґессерит.

«Він творить іншу релігію», – казали Бене Ґессерит.

«Нісенітниця! Я не творю релігії. Я сам релігія!»

Нейла ввійшла до священної вежі й зупинилася за три кроки від повозу Лето, опустивши погляд униз, як і належить підлеглій.

Усе ще перебуваючи у своїх спогадах, Лето сказав:

– Глянь на мене, жінко!

Вона послухалася.

– Я створив святу непристойність! – промовив він. – Релігія, побудована довкола моєї персони, викликає в мене огиду!

– Так, Владико.

Зелені очі Нейли над позолоченими подушками щік дивилися на нього без питання, без розуміння, без потреби жодної відповіді.

«Якби я послав її збирати зорі, пішла б і спробувала. Думає, що я знову її випробовую. Вірю, що вона могла б мене розгнівати».

– Ця клята релігія мусила б закінчитися разом зі мною! – гукнув Лето. – Навіщо мені хотіти напустити релігію на мій народ? Релігії руйнують зсередини – як Імперію, так і окремих людей. Однаково.

– Так, Владико.

– Релігії творять радикалів і фанатиків – таких, як ти!

– Дякую, Владико.

Короткий спалах псевдолюті зник йому з-перед очей, провалившись у глибини пам’яті. Ніщо не надщербило твердої оболонки Нейлиної віри.

– Топрі прозвітував мені через Монео, – промовив Лето. – Розкажи мені про Топрі.

– Топрі хробак.

– Хіба ви не називаєте так мене серед бунтівників?

– Я у всьому підкоряюся моєму Владиці!

Туше!

– Отож цим Топрі не варто займатися? – спитав Лето.

– Сіона правильно його оцінила. Він незграбний. Каже речі, які інші повторюватимуть, відкривши таким чином, що це його рук справа. Через кілька секунд після того як Кобат почав говорити, вона впевнилася, що Топрі був шпигуном.