— Розгляд справи починається завтра, — нагадує Пол, так і не дочекавшись від неї жодного слова. Він не може відірвати від неї очей.

— Знаю.

— Ми не повинні спілкуватися між собою.

— Так.

— Інакше ми обоє можемо накликати на себе неприємності.

Він стоїть на порозі й чекає. Її обличчя в обрамленні чорного пухнастого коміра пальта виглядає надзвичайно напруженим, очі блищать так, ніби всередині в неї у цю мить відбувається мільйон діалогів, яких він не може чути. Він починає просити вибачення. Але дівчина випереджає його.

— Послухай. Я знаю, це, мабуть, не має жодного сенсу, але чому б нам не забути про цю справу? Лише на один вечір? — вона здається такою вразливою в цю мить. — Чому б нам знову не стати просто двома людьми?

Щось невловиме в її голосі остаточно зачаровує його. Пол Маккаферті збирається щось сказати, але натомість нахиляється вперед, бере її валізку і заносить до передпокою. Перш ніж хтось із них устигає передумати, він притягує її до себе, міцно стискає в обіймах і тримає — доки весь світ навколо розчиняється в небутті.

— Привіт, сонько.

Лів рвучко сідає, потроху починаючи усвідомлювати, де вона. Пол сидить на ліжку і наливає каву. Передає їй. Він, як не дивно, вже зовсім прокинувся. Годинник показує 6:32.

— Я приніс тобі ще трохи тостів. Подумав, може, тобі знадобиться час, щоб з’їздити додому, перш ніж…

Перш ніж…

Суд. Потрібна мить, щоб усвідомити це. Він чекає, поки дівчина протирає очі, а тоді нахиляється і легко цілує її. Уже почистив зуби, відзначає вона і миттєво ніяковіє через те, що сама цього не зробила.

— Я не знав, із чим ти захочеш тости. Сподіваюся, ти не проти джему, — Пол бере його з таці. — Вибір Джейка. Дев’яносто вісім відсотків цукру чи якось так.

— Дякую, — кліпаючи очима, вона дивиться на тарілку в себе на колінах. Вона не може згадати, коли востаннє хтось приносив їй сніданок у ліжко.

Вони дивляться одне на одного. О Боже мій, думає вона, згадавши минулу ніч. Усі інші думки зникають. Очі Пола беруться зморшками в кутках — наче він здатний читати її думки.

— А не хочеш… знову в ліжко? — питає вона.

Він лягає поряд із нею, так що його ноги, теплі й міцні, миттєво переплітаються з її ногами. Вона підсувається ближче, аби він міг обійняти її рукою за плечі, а тоді пригортається до нього й заплющує очі, насолоджуючись відчуттям. Від нього пахне чимось дрімотним і теплим. Вона лише хоче припасти обличчям до його шкіри і залишитися в цій позі, втягуючи його запах, доки її легені до краю не наповняться крихітними молекулами Пола. Лів раптом пригадує хлопчика, з яким зустрічалася ще підлітком. Вона його обожнювала. І коли вони нарешті поцілувалися, була шокована тим, що його шкіра, його волосся, весь він пахнув не так, як вона очікувала. Наче якась фундаментальна частка його єства на хімічному рівні була запрограмована відштовхувати її. Але шкіра Пола… Лів могла би просто лежати й вдихати запах цієї шкіри, наче аромат гарних парфумів.

— Все гаразд?

— Все якнайкраще, — каже вона і робить ковток кави.

— Останнім часом я дуже люблю недільні вечори. Навіть не уявляю чому.

— Недільні вечори явно недооцінюють.

— Як і несподіваних гостей. Коли ти подзвонила, я вже злякався, що це свідки Єгови, — він замислився. — Хоча якби свідки Єгови виробляли те, що й ти цієї ночі, гадаю, вони отримували б значно кращий прийом.

— Тобі варто сказати їм про це.

— Мабуть, саме так і зроблю.

Настає довге мовчання. Вони слухають, як на вулиці розвертається сміттєвоз, як приглушено гримлять баки, і в атмосфері товариської тиші поїдають тости.

— Я сумував за тобою, Лів, — каже він.

Вона відкидає голову і притуляється до нього. Надворі двійко людей про щось голосно розмовляють італійською. Її м’язи приємно поболюють, так наче вона щойно звільнилася від довготривалої напруги, якої майже не усвідомлювала. Вона почувається, як колись дуже давно, в геть забутому минулому. Лів питає себе, що сказала би про все це Мо, а тоді всміхається, збагнувши, що вже знає відповідь.

І голос Пола порушує тишу:

— Лів… боюся, цей судовий процес тебе розорить.

Вона нерухомим поглядом дивиться на своє горнятко кави.

— Лів?

— Я не хочу розмовляти про процес.

— Я й не збираюся обговорювати його в усіх… подробицях. Я лише кажу, що хвилююся.

Вона намагається посміхнутись.

— Знаєш, не варто. Ти ще не виграв.

— Навіть якщо виграєш ти. Лише на адвокатів піде ціла прірва грошей. Я вже мав із цим справу кілька разів, тож добре уявляю, скільки це тобі коштуватиме.

Він відставляє горнятко і бере її за руку.

— Слухай. На тому тижні я мав приватну розмову з Лефеврами. Моя ділова партнерка Джейні навіть не знає про це. Я трохи змалював їм твою ситуацію, пояснив, як сильно ти любиш картину, як не хочеться тобі з нею розлучатись. І вони погодилися запропонувати тобі належну винагороду. Солідну винагороду, йдеться про шестизначну цифру. Це з надлишком покриє твої витрати на адвокатів.

Лів дивиться на свої руки в його руках. Гарний настрій безслідно зникає.

— Ти… хочеш переконати мене відступитися?

— Не з тих причин, про які ти подумала.

— Тобто?

Він дивиться перед собою.

— Я дещо з’ясував.

У неї в душі все обмирає.

— У Франції?

Він стискає губи, наче зважуючи, як багато можна їй розповісти.

— Я знайшов стару газетну статтю, написану американською журналісткою — колишньою власницею твоє картини. Там розповідається, як вона отримала картину на складі крадених творів мистецтва поблизу Дахау.

— То й що?

— Усі ці твори були викрадені. І це додає ваги нашій позиції, що картина потрапила в німецьку власність незаконно.

— Це велике припущення.

— Це ставить під сумнів законність володіння картиною всіма подальшими власниками.

— Це ти так кажеш.

— Я добре знаюся на своїй справі, Лів. Ми вже подолали півшляху. І якщо існують іще якісь докази, ти знаєш, що я їх знайду.

Вона відчуває, як її поступово охоплює заціпеніння.

— Гадаю, ключове слово тут — «якщо», — вона висмикує долоню з його рук.

Він обертається, аби глянути їй в обличчя.

— Гаразд. Ось чого я не можу зрозуміти. Навіть якщо не торкатися морального боку цієї справи. Я не розумію, чому аж ніяк не дурна жінка, в якої є картина, куплена майже за безцінь і, як тепер з’ясувалося, з сумнівною історією, не погоджується віддати її за пристойні гроші. Чортову купу грошей, в рази більше, ніж довелося за неї сплатити.

— Справа не в грошах.

— Ой, припини, Лів. Я зараз кажу про очевидне. А саме: якщо ти наполягатимеш на продовженні судового процесу і програєш, ти втратиш сотні тисяч фунтів. Може, навіть свій дім. Усі заощадження. І все це заради картини? Ти справді цього хочеш?

— Софі — не їхня власність. Вони… їм начхати на неї.

— Софі Лефевр померла більш ніж вісімдесят років тому. Я цілком переконаний, що їй байдуже.

Лів вислизає з ліжка й озирається в пошуку брюк.

— Ти справді не розумієш, так? — вона стрімко натягає їх, несамовито смикає блискавку. — Господи. Ти настільки не схожий на чоловіка, яким я тебе вважала.

— Ні. Ти здивуєшся, але я чоловік, який не бажає, щоб ти втратила свій дім ні за що.

— О ні. Я забула. По-перше, ти той, хто приніс усе це лайно до мене в дім.

— Гадаєш, цього не зробив би хтось інший? У цій справі все зрозуміло, Лів. Організації, подібні до нашої, існують скрізь, і вони не стали би зволікати.

— Ми закінчили? — вона застібає бюстгальтер і натягає джемпер через голову.

— О, чорт. Послухай. Я лише хочу, аби ти добряче подумала над цим. Я… я просто не бажаю, щоб ти з чистого принципу втратила все, що маєш.

— О. То це все — заради турботи про мене. Гаразд.

Він тре свій лоб, наче намагаючись не зірватись. А потім хитає головою.