— Нервуєш через завтрашній день?

Лів ковтає клубок і зображує вимучену посмішку. Останні шість тижнів вона майже не думає ні про що інше.

— Чого б вона не коштувала, — каже Мо, ніби розмірковувала над цим певний час, — я не думаю, що все це підлаштував Пол Маккаферті.

— Що?

— Я знаю безліч підлих брехунів. Він не з таких, — вона щипає себе за великий палець, а тоді додає: — Гадаю, доля просто вирішила зіграти з вами справді гидкий жарт і розкидати вас по різні боки барикад.

— Але він не мав приходити по мою картину.

Мо підіймає брови.

— Та невже?

Лів дивиться у вікно потяга, що вже під’їжджає до Лондона, і бореться з черговим клубком у горлі.

Через стіл від них літня пара в блискучих прикрасах схилилася докупи. Сплівши руки, вони поснули.

Згодом вона так і не може впевнено пояснити, що саме штовхнуло її на це. У Сент-Панкрасі Мо оголошує, що прямує до Раніка, на прощання радячи Лів не просиджувати всю ніч в інтернеті в пошуках незрозумілих реституційних справ, «і, будь ласка, засунь цей камамбер у холодильник, перш ніж він утече й отруїть цілий будинок». Лів так і стоїть посеред людного вестибюля з пластиковим контейнером смердючого сиру в руках і дивиться вслід маленькій темній фігурці, що віддаляється в напрямку метро з безтурботно перекинутою через плече сумочкою. Якось дуже грайливо і впевнено Мо говорить про Раніка — таке відчуття, ніби між ними щось змінилося.

Вона чекає, аж доки Мо не розчиняється в натовпі. Серед пасажирів, що сновигають навколо туди-сюди, вона наче камінь у людському потоці. Усі вони парами, тримаються за руки, розмовляють, кидають любовні, захоплені погляди одне на одного, а ті, хто насамоті, опустивши голову, цілеспрямовано прямують додому, до своїх коханих. Вона бачить весільні стрічки, обручки, чує уривки розмов, що пошепки лунають біля неї: залізничний розклад, куплені в останню мить пінти молока, «можеш підібрати мене на вокзалі?». Згодом вона зі співчуттям думатиме про багатьох людей, яким страшно повертатися до своїх партнерів, які шукають приводу, щоб не сідати на потяг, ховаються в барах. Але наразі знудьговані, нещасні люди, інші одинаки їй не помітні. Юрбу навколо вона сприймає лише як образу її власній самотності. «Колись я була однією з вас», — думає Лів і вже не може чітко уявити, як це — знову стати однією з них.

«Я ніколи не знав істинного щастя, доки не зустрів тебе».

На дошці відправлень зблискують нові рейси, крамниці зі скляними вітринами переповнені запізнілими покупцями різдвяних товарів. Чи можна взагалі стати людиною, якою ти була колись? — питає вона себе. І, перш ніж відповідь остаточно паралізує її, Лів підхоплює свою валізу і напівкроком-напівбігом прямує до станції метро.

Відколи Джейк переїхав до матері, у квартирі запанувала характерна тиша. Суцільна, вагома тиша, цілком відмінна від спокою, який наставав, коли хлопчик на кілька годин ішов у гості до друга. У такий час гостро відчутне безгоміння в будинку забарвлюється почуттям вини, усвідомленням особистої поразки. Ще важче при цьому знати, що за жодних обставин його син не повернеться в найближчі чотири дні. Пол завершує прибирання на кухні (Джейк робив тістечка «Кріспі» — розбухлий рис валяється тепер скрізь під кухонним приладдям), а потім сідає, дивлячись на недільну газету, яку за звичкою бере щотижня і незмінно лінується читати.

У перші дня після розлучення з Леоні він найбільше боявся ранніх ранкових годин. Раніше він і не підозрював, як сильно любив безладний тупіт босих ноженят Джейка, його силует, коли той з’являвся в батьківській спальні зі скуйовдженим набік волоссям і напівприкритими очима, з явним наміром забратися на ліжко і влягтися між батьками. Чарівний пронизливо-холодний дотик його ніжок, теплий, свіжий запах його шкіри. Те первісне тваринне відчуття, коли бачиш, як твій син заривається в ковдри на твоєму ліжку, — і розумієш, що з цим світом таки все гаразд. А потім, коли вони пішли, перші кілька місяців Пол прокидався на самоті з відчуттям, що кожен наступний ранок просто віщує ще один день із життя його сина, якого він не побачить. Ще одну серію маленьких пригод чи несподіванок у мозаїці малозначущих подій, завдяки яким його син у майбутньому стане тим, ким стане, — і до яких Пол не матиме жодного стосунку.

Зараз він уже краще переносив ранкові години (не в останню чергу тому, що Джейк, якому вже дев’ять, рідко прокидався раніше за нього), але перші кілька годин після від’їзду хлопчика до матері Пол почувається цілком беззахисним.

Він попрасує собі сорочки. Мабуть, піде до спортзалу, а потім прийме душ і поїсть. Ці нечисленні заняття допоможуть йому окреслити плани на вечір. Пара годин перед телевізором, може, який-небудь фільм, доки він проглядатиме документи щодо справи — аби лише переконатися, що все в повному порядку. А потім ляже спати.

Не встигає він допрасувати сорочки, як дзвонить телефон.

— Привіт, — каже Джейні.

— Хто це? — питає він, хоча точно знає відповідь.

— Це я, — каже вона, намагаючись не видати голосом легкої образи. — Джейні. Просто хотіла зателефонувати й уточнити, наскільки ми готові на завтра.

— Усе чудово, — відповідає він. — Шон переглянув усі папери. Судовий адвокат підготований. Усе якнайкраще.

— Є нова інформація про перше зникнення?

— Небагато. Але нам вистачає письмових свідчень третіх осіб, щоб поставити над усім цим жирний знак питання.

На тому кінці дроту настає коротка пауза.

— Бріґґ і Соустон засновують власну пошукову агенцію, — каже вона.

— Хто?

— Аукціонний дім. Вочевидь, іще один камінець у стіну їхньої фортеці. А ще в них великі покровителі.

— Чорт, — Пол не зводить погляду зі стосу паперів на своєму столі.

— Уже розпочали переговори з іншими агенціями щодо набору персоналу. Вочевидь, збирають колишніх членів Департаменту мистецтва й старовини, — він уловлює в її словах приховане запитання. — Будь-кого з досвідом пошукової роботи.

— Що ж, зі мною вони не зв’язувалися.

Настає миттєва тиша. Він гадає, чи повірила вона йому.

— Ми повинні виграти цю справу, Поле. Маємо зарекомендувати себе як лідери. Як ті, до кого в першу чергу звертатимуться по знаходження й повернення втрачених скарбів.

— Я розумію, — каже він.

— Я лише… хотіла, аби ти знав, наскільки ти для мене важливий. Тобто для компанії.

— Як я вже казав, Джейні, ніхто зі мною не зв’язувався.

Знову миттєва тиша.

— Гаразд, — вона ще деякий час говорить, розповідаючи йому про свої вихідні, про поїздку до батьків, про весілля, на яке її запросили в Девоні. Вона так довго розповідає про весілля, що він питає себе, чи не набирається вона сміливості запросити його теж. Він різко змінює тему. Нарешті жінка кладе слухавку.

Пол вмикає якусь музику і збільшує гучність, намагаючись заглушити гамір на вулиці внизу. Він завжди любив цей шум, жваву атмосферу Вест-Енду, але за прожиті тут роки усвідомив: якщо ти не в настрої, то весь цей демонстративний розгул веселощів здатний лише підсилити внутрішню тугу за недільними вечорами. Пол натискає кнопку гучності. Він знає, чому все так, як є, але відмовляється визнавати це. Небагато сенсу думати про те, чого ти не в змозі змінити.

Він щойно закінчив мити голову і не одразу розуміє, що в двері дзвонять. Вилаявшись, він намацує рушник і витирає обличчя. Він зійшов би вниз і в рушнику, але відчуває, що це Джейні. Пол не хоче, щоб вона сприйняла це як запрошення.

Він уже репетирує вибачення, прямуючи вниз у майці на мокре тіло.

«Вибач, Джейні. Я саме збирався йти».

«Так. Обговоримо це на роботі. Треба зібрати нараду, нехай усі долучаються».

«Джейні. Я вважаю, що ти супер. Але це справді не найкраща ідея. Пробач».

Він відчиняє двері, вже готовий видати останню тираду. Але це не Джейні.

Посеред тротуару стоїть Лів Голстон, стискаючи в руках невеличку валізу. Нічне небо над її головою розмальоване нитями святкових вогнів. Вона кидає свою валізку до ніг, і її бліде серйозне обличчя дивиться на нього так, наче вона миттєво забула, що хотіла сказати.