«Мангайм».

Світ навколо мене наче завмер.

— Ліліан? — прошепотіла я і розторсала її. — Ліліан! Подивись. Що ти бачиш?

Вантажівка сповільнилася, щоб об’їхати кілька вирв на дорозі, тож коли вона визирнула, я знала, що вона неодмінно його побачить.

— Ми ж мали рухатися на південь, — промовила я. — На південь, до Арденн.

Тепер я бачила, що тіні падають позаду нас. Ми їхали на схід, і так тривало вже певний час.

— Але ж Едуард в Арденнах! — я не могла приховати паніку в голосі. — Я отримувала звістку, що він там. Ми мали їхати на південь, до Арденн. На південь.

Ліліан опустила запону. Коли вона знову заговорила, то не дивилася на мене. Її обличчя було ще блідішим, ніж досі.

— Софі, ми більше не чуємо залпів, тому що перетнули лінію фронту, — похмуро сказала вона. — Ми їдемо до Німеччини.

Потяг бадьоро гуде. У дальшому кінці вагона номер чотирнадцять група жінок вибухає гучним сміхом. Немолода пара в кріслах навпроти, певно, вертаючись додому зі святкової різдвяної подорожі, прикрасила себе блискітками. Вішаки ломляться від покупок, у повітрі стоїть густий запах сезонної їжі — стиглих сирів, вина, дорогого шоколаду. Але Мо і Лів повертаються до Англії пригніченими. Вони сидять у своєму вагоні майже в повній тиші. У Мо весь день триває похмілля, яке, вочевидь, лікується лише за допомогою пляшечки нечувано дорогого вина. Лів знов і знов перечитує свої нотатки, слово за словом перекладаючи за допомогою англо-французького словничка, що балансує на краю відкидного столика.

Трагедія Софі Лефевр кидає довгу тінь на всю подорож. Доля дівчини, яка завжди здавалася їй сліпучо-тріумфальною, невідступно переслідує Лів. Чи дійсно Софі була колаборанткою? Що сталося з нею?

Стюард іде проходом, штовхаючи перед собою візок, і пропонує ще напої та солодощі. Лів настільки заглиблена в думки про Софі, що майже не піднімає голови. Життя за відсутності чоловіка, сповнене туги, життя на межі голодної смерті й у постійному страху перед німцями раптом здається їй більш справжнім, ніж усе, що її оточує. Вона відчуває запах паленої деревини з каміна в «Червоному півні», чує кроки по підлозі. Щоразу як вона заплющує очі, її картина перетворюється на злякане обличчя Софі Лефевр, яку німецькі солдати тягнуть до вантажівки і якої зреклася родина.

Сторінки коричневі, ламкі, вони жадібно всотують вологу з кінчиків її пальців. Тут є ранні листи Едуарда до Софі, написані, коли він щойно вступив до лав французької піхоти, а вона переїхала до Сент-Перонни, щоб бути поряд із сестрою. Едуард пише, що сумує за нею так сильно, що ночами ледве дихає. Каже, що постійно викликає її образ в уяві, малює її портрети просто на холодному повітрі. У своїх листах Софі заздрить уявній собі, молиться за чоловіка, докоряє йому. Називає його poilu[71]. Образ подружжя, який постає з її слів, настільки яскравий і близький, що навіть попри складнощі перекладу з французької Лів відчуває, як у неї відбирає подих. Вона водить пальцем уздовж вицвілого рукопису, зачаровано думаючи про те, що слова на папері належать дівчині з її картини. Софі Лефевр — більше не звабливий образ у потрісканій золоченій рамі: вона перетворилася на особистість, живу тривимірну істоту з плоті й крові. Тепер вона жінка, що переймається пранням, скороченням харчів, припасуванням військової форми чоловіка, своїми страхами та розчаруваннями. І знов Лів розуміє, що не може віддати портрет Софі.

Вона прогортає ще два аркуші. У цьому місці текст густішає і переривається фотографією Едуарда Лефевра в коричневих тонах — чоловік дивиться прямо перед собою.

Жовтень 1914 року

Вокзал Ґар-дю-Нор вирував, перетворившись на кипуче море солдатів і ридаючих жінок. Повітря густіло від диму, пари й надривних слів прощання. Я знала, що Едуард не хотів би бачити моїх сліз. Зрештою, розлука буде недовгою; всі газети пишуть про це.

— Я хочу знати про все, що ти робиш, — сказала я. — Намалюй мені ескізів побільше. І не забувай харчуватися правильно. І не утни якоїсь дурниці, не здумай там напитись, побитись і потрапити під арешт. Я хочу, щоб ти повернувся додому якнайшвидше.

Він узяв з мене обіцянку, що ми з Елен будемо обережні.

— Якщо тільки почуєш, що ворог наближається до вас, обіцяй, що негайно повернешся до Парижа.

Коли я кивнула, він сказав:

— І не треба дивитися на мене очима сфінкса, Софі. Обіцяй, що найперше дбатимеш про себе. Я не зможу воювати, коли гадатиму, що ти в небезпеці.

— Ти знаєш, що я з міцної криці.

Він озирнувся через плече на годинник. Десь удалині пролунав пронизливий свисток потяга. Навколо піднялася пара з запахом горілого мастила, заволікши юрбу на платформі. Я потяглася поправити його саржеве кепі. Потім відступила, щоб роздивитися його. Який же він, мій чоловік! Велетень серед чоловіків. Його плечі такі широкі в цій військовій формі, і він на півголови вищий за будь-кого тут. Настільки кремезної статури — від погляду на нього мої серце переповнювали почуття. Здається, навіть у цю мить я до кінця не вірила, що він покидає мене.

За тиждень до того він завершив мій мініатюрний портрет гуашшю і тепер погладжував верхню кишеню.

— Носитиму тебе з собою.

Я торкнулася рукою свого серця.

— А я тебе з собою.

Потайки я заздрила через те, що не мала його портрета сама.

Я озирнулася. Двері вагона відчинялись і зачинялись, люди навколо простягали руки одне до одного, востаннє сплітаючи пальці.

— Я не дивитимусь, як ти їдеш, Едуарде, — сказала я. — Заплющу очі й запам’ятаю, як ти стоїш переді мною.

Він кивнув. Він розумів.

— Перш ніж ти підеш, — раптом сказав він. А тоді пригорнув мене і поцілував. Він припав губами до моїх губ, міцно-міцно притискаючи до себе. Я обіймала його, щосили заплющивши очі, і вдихала його запах, намагаючись увібрати його в себе, наче здатна була зберегти його на весь час чоловікової відсутності. Наче лише в цю мить повірила, що він справді їде. Мій чоловік їде. А потім, коли вже не витримала, я ривком відступила від нього. Жоден м’яз мого обличчя не здригнувся.

Не розплющуючи очей, я стиснула його руку, адже не хотіла в цю мить бачити вираз його обличчя. А потім швидко озирнулась і, розпрямивши спину, стала пробиватися крізь натовп, лишаючи його позаду.

Не знаю, чому я насправді не хотіла бачити, як він сідає на потяг. Відтоді не минало дня, коли я не шкодувала би про це.

Лише діставшись додому, я сунула руку до кишені. І там знайшла папірець, який він, мабуть, поклав туди, коли обіймав мене: маленьку карикатуру з зображенням нас двох. Себе він намалював в образі велетенського ведмедя у військовій формі, який з усмішкою обіймав мене лапою — мініатюрну, з тонкою талією, з серйозним натягнутим обличчям і волоссям, зібраним у вузол на потилиці. Малюнок був підписаний його швидким вигадливим почерком: «Я ніколи не знав істинного щастя, доки не зустрів тебе».

Лів кліпає. Вона акуратно вкладає папери до теки і сидить замислившись. Потім розгортає портрет Софі Лефевр — усміхнене обличчя змовниці. Як таке може бути, щоб месьє Бессетт мав рацію? Як могла жінка, що настільки обожнювала свого чоловіка, зрадити його, і не просто з іншим, а з ворогом? Це здається вищим за її розуміння. Лів згортає фоторепродукцію і прибирає свої нотатки назад до сумки.

Мо виймає з вух навушники.

— Отже, за півгодини ми в Сент-Панкрасі. Гадаєш, ти отримала, що хотіла?

Лів знизує плечима. Вона не здатна зараз говорити — величезний клубок стоїть поперек горла.

Волосся Мо вугільно-чорними борознами зачесане назад. Її щоки молочно-бліді.