У пронизливо-блакитному світлі світанку я змогла краще роздивитися, де ми. Фабрика виглядала величезною, наполовину занедбаною, з величезною нерівною дірою в стелі, з уламками балок і скла, розсипаними на підлозі. У дальшому кінці на споруджених із козел столах стояло щось схоже на каву з окрайцями чорного хліба. Я підняла Ліліан — треба було перевести її крізь величезне приміщення, перш ніж усю їжу розберуть.

— Де ми? — спитала вона, визираючи крізь розбите вікно. Віддалений вибух сповістив нас, що ми, певно, неподалік лінії фронту.

— Гадки не маю, — відповіла я з полегшенням, адже вона почувалася достатньо добре, щоб розмовляти зі мною.

Ми наповнили кавою її чашку і частково миску француза. Я шукала його поглядом, боячись, що ми можемо обділити його, але німецький офіцер уже розділив людей на групи, і деякі з них шеренгою виходили назовні. Нас із Ліліан розподілили до окремої групи, яку складали переважно жінки, і повели до громадської вбиральні. При світлі дня я бачила бруд, що в’ївся в шкіру жінок, і сірих вошей, які вільно повзають по їхніх головах. Я зачухалась і, глянувши вниз, побачила одну на своїй спідниці. Я змахнула її, вже відчуваючи всю марноту подібних зусиль, — я знала, що від них не втекти. Неможливо провести стільки часу в тісному контакті з іншими й уникнути вошей.

Не менш ніж три сотні жінок намагалися помитись і скористатися туалетом у тісному просторі, розрахованому на дванадцятьох. Коли я нарешті дотягла Ліліан ближче до кабінок, нас обох нудило від побаченого. Ми як могли вимилися під водним насосом, наслідуючи приклад інших жінок: ті майже не знімали одягу під час миття і злякано озиралися, немов чекаючи якого-небудь підступу від німців.

— Іноді вони вриваються сюди, — сказала Ліліан. — Легше і безпечніше залишатись одягненою.

Доки німці займалися чоловіками, я порилася в уламках у пошуку гілок і обривків мотузки, а потім сіла поряд із Ліліан. У блідому світлі я зафіксувала її поламані пальці, прив’язавши до трісок. Вона трималася дуже мужньо, майже не кривилася, хоча я знала, що завдаю їй муки. Кров у неї більше не йшла, та вона ступала обережно, наче з болем. Я не насмілювалася питати, що з нею сталося.

— Як добре, що я зустріла тебе, Софі, — сказала вона, роздивляючись руку.

Я подумала, що десь там, у глибині, ще ховається тінь тієї жінки, яку я знала в Сент-Перонні.

— Я нікому в житті так не раділа, — відповіла я, обтираючи її обличчя чистою хустинкою, і це була правда.

Чоловіків відіслали на трудове завдання. Ми бачили здалеку, як вони стоять у черзі по лопати й кайла, шикуються в колони і марширують назустріч пекельному гамору на обрії. Я сотворила мовчазну молитву за те, щоб наш милосердний француз лишився живим і здоровим. Потім ще одну — за Едуарда. Тим часом жінок направили до залізничного вагона. Моє серце стиснулося від думки про ще одну довгу смердючу подорож, але потім я вилаяла себе за слабкодухість. Можливо, думала я, лічені години відділяють мене від Едуарда. Може, цей потяг везе мене прямісінько до нього.

Без жодних скарг я піднялась у вагон. Цей був менший, і все ж очікувалося, що він умістить у себе всі три сотні жінок. Під розрізнені лайливі вигуки і кілька придушених суперечок ми з Ліліан намагалися сісти. Ми знайшли собі невеличке місце, я опустилася біля її ніг і заштовхала сумку під лаву. За тією сумкою я наглядала з ревнивою пильністю, наче за дитиною. Хтось скрикнув — зовсім поряд розірвався снаряд, від чого задеренчав увесь вагон.

— Розкажи мені про Едіт, — сказала вона, коли потяг рушив.

— Вона добре почувається, — я намагалася вкласти у свій голос якомога більше впевненості. — Їсть добре, спить спокійно, а ще вони з Мімі тепер нерозлучні подруги. Малюка обожнює, і той любить її навзаєм.

І поки я говорила, змальовуючи життя її доньки в Сент-Перонні, її очі заплющилися. Він полегшення чи від горя, я не знала.

— Вона щаслива?

Я обережно добирала слова:

— Вона дитина. Вона хоче до своєї maman. Але вона знає, що в «Червоному півні» їй ніщо не загрожує, — більше я розповісти не могла, та, схоже, цього було достатньо. Я не стала згадувати про нічні кошмари Едіт, про всі ті ночі, які вона провела в сльозах по своїй матері. Ліліан була не дурна: я здогадувалася, що все це вона вже відчувала у своєму серці. Коли я завершила, вона довгий час вдивлялась у вікно, поринувши в думки.

— А тебе, Софі, що привело сюди? — спитала вона, нарешті обертаючись до мене.

Мабуть, ніхто в цілому світі не зрозумів би мене краще за Ліліан. Я роздивлялася її обличчя, навіть тепер не позбавлене страху. Але шанс розділити свій тягар з іншою людиною був занадто великою спокусою.

Я розповіла їй. Розповіла про коменданта, про ту ніч, коли я ходила до казарм, і про угоду, яку йому запропонувала. Тривалий час Ліліан дивилася на мене. Вона не стала казати, що я дурепа, чи що не слід було вірити йому, чи що, не змігши вдовольнити бажання коменданта, я тим прирекла себе на смерть, і добре, якщо тільки себе, а не своїх близьких.

Вона взагалі нічого не казала.

— Я вірю, що він дотримається своєї частини угоди. Я справді вірю, що він приведе мене до Едуарда, — сказала я з усією переконаністю, на яку тільки була здатна в ту мить.

Вона співчутливо потяглася до мене і стиснула мою руку.

Проїжджаючи в сутінках невеликим ліском, потяг затрусився і зі скрипом завмер. Ми очікували, що він знову рушить, але цього разу двері в задній частині вагона відчинились, і окупанти, більшість із яких щойно поснули, невдоволено забуркотіли. Я прокинулася з напівдрімотного стану, почувши голос Ліліан у вусі:

— Софі, прокидайся. Прокидайся.

У дверях стояв німецький охоронець. Знадобилася мить, аби я збагнула, що він кличе мене на ім’я. Я підхопилася, не забувши про сумку, і зробила жест Ліліан іти за мною.

— Karten[70], — сказав він.

Ми з Ліліан показали свої посвідчення. Він перевірив наші імена в списку і вказав нам на вантажівку. Ми чули розчароване шипіння жінок, коли за нами захряснулися двері вагона.

Нас із Ліліан підштовхнули до вантажівки. Я бачила, що вона не поспішає.

— Що? — спитала я. Її обличчя було затьмарене недовірою.

— Мені це не подобається, — промовила вона, швидко озирнувшись на потяг, що рушив далі.

— Усе гаразд, — наполягала я. — Думаю, це означає, що нас виокремлюють серед інших. Мабуть, це справа рук коменданта.

— Саме це мені й не подобається, — сказала вона.

— А ще — послухай! — я не чую обстрілів. Певно, нас везуть від лінії фронту. Це ж добре, так?

Ми дошкутильгали до вантажівки, і я допомогла їй забратися в кузов, потай чухаючи потилицю. Чухатись я почала вже давно і постійно знаходила вошей у себе під одягом. Я намагалася не звертати на них уваги. Те, що нас зняли з потяга, явно було добрим знаком.

— Не втрачай віри, — сказала я і стиснула її плече. — Принаймні нам тепер є де витягти ноги.

Слідом за нами до вантажівки заліз молодий охоронець і зміряв нас гнівним поглядом. Я спробувала всміхнутись, аби запевнити його, що не робитиму спроб тікати, але він глянув на мене з відразою і попереджально виставив перед собою зброю. І тоді я зрозуміла, що від мене, мабуть, теж тхне немитим тілом, що від вимушеного тісного сусідства з в’язнями моє волосся, мабуть, теж скоро кишітиме вошами. І я заходилася оглядати свій одяг, вибираючи тих, що знаходила.

Машина рушила з місця. Щоразу як вона підстрибувала на пагорбі, обличчя Ліліан кривилося. За кілька миль жінка знов заснула, виснажена болем. У мене самої голова розколювалась, і я була вдячна, що артилерійські залпи припинилися. «Не втрачати віри», — подумки вмовляла я нас обох.

Майже годину ми їхали відкритою місцевістю. Зимове сонце повільно опускалося за віддалені гори, на узбіччі зблискувала паморозь, коли брезент піднявся від різкого поруху, на мить відкривши моїм очам дорожній знак. Мабуть, це помилка, подумала я. Я нахилилася вперед, піднявши краєчок запони і скоса поглядаючи в щілину, аби не пропустити наступного. І побачила його.