Минали довгі години, протягом яких ми з французом розмовляли. Я спитала про номерну дощечку на його шапці, червону смугу на його куртці, і він розповів мені, що потрапив сюди з ZAB — Zivilarbeiter Battaillon[69], в’язнів якого використовували на найтяжчих роботах. Їх відправляли на лінію фронту, де вони працювали під вогнем союзних військ. Він розповів про потяги, які бачив щотижня, набиті хлопчиками, жінками та юними дівчатами, що перетинали країну в напрямку Сомми, Еско й Арденн для рабської праці на німців. Сьогодні, казав він, нас буде розміщено в зруйнованих казармах, фабриках або школах евакуйованих міст. Він не знав, що чекає на нас далі: табір військовополонених чи трудовий батальйон.
— Вони тримають нас слабкими, морять голодом, щоб ми не намагалися втекти. Більшість тепер дякують Богові, що живі.
Він спитав, чи є в мене в сумці їжа, і був розчарований, коли я сказала, що немає. Почуваючись зобов’язаною дати йому хоча б щось, я подарувала йому хустинку, упаковану Елен. Він так дивився на свіжий випраний шматочок бавовни, наче в руках у нього була шовкова пряжа. Потім повернув.
— Залиш собі, — сказав, і його обличчя зробилося непроникним. — Знадобиться, коли піклуватимешся про свою подругу. Що вона накоїла?
Коли я розповіла про хоробрість Ліліан, про рятівний інформаційний канал, який вона налагодила в нашому містечку, він глянув на неї по-новому, вже не як на тіло, а як на людину. Я розповіла, що шукаю новини про чоловіка і що того відіслали до Арденн. Обличчя француза було похмуре.
— Я провів там кілька тижнів. Ти знаєш, що там був спалах тифу? Я молитимусь, щоб твій чоловік вижив.
Зусиллям волі я придушила страх, що підкотив до горла.
— Де решта вашого батальйону? — спитала я, намагаючись змінити тему.
Потяг уповільнив хід, і ми проминули ще одну колону понурих в’язнів. Жоден з них не глянув на потяг — наче занадто соромилися свого вимушеного рабства. Я пильно роздивлялася кожне обличчя, боячись, що Едуард міг опинитися серед них.
А за мить він промовив:
— Я єдиний, хто залишився в живих.
За кілька годин після заходу сонця ми в’їхали на під’їзну колію. Брама з гучним звуком відчинилась, і німці криками наказали нам виходити. Стискаючи в руках емальовані миски, люди втомлено підіймалися з підлоги і пробиралися вздовж занедбаної колії. Поруч вишикувалися німецькі піхотинці, які тицяли в нас зброєю, заганяючи в ряд. Я відчувала, що мене женуть, мов худобину, — наче я вже не була людською істотою. Пригадалася відчайдушна спроба втечі молодого в’язня в Сент-Перонні, і я раптом відчула, що могло штовхнути його на цей крок, попри усвідомлення майже повної його приреченості.
Я притискала до себе Ліліан, підтримуючи її під руки. Вона йшла повільно, надто повільно. Ззаду до нас підійшов німець і штурхнув її.
— Облиште її! — запротестувала я, а він замахнувся прикладом і вдарив мене по голові, так що я вмить опинилася на землі. Чиїсь руки підняли мене, а тоді я знов рушила далі. Удар оглушив мене, перед очима все розпливалося. Коли я приклала руку до скроні, вона стала липкою від крові.
Нас привели до будівлі величезної старої фабрики. Підлога була всипана битим склом, і пронизливий нічний вітер зі свистом вривався крізь вікна. Ми чули грім важкої артилерії, що лунав удалині, і навіть бачили де-не-де спалахи вибухів. Я визирала назовні, намагаючись зрозуміти, де ми, але навколишня місцевість була схована від очей густою завісою ночі.
— Сюди, — промовив голос, і поміж нами виринув француз. Підтримуючи, від повів нас обох до кутка. — Дивіться, ось і їжа.
Інші в’язні розливали суп з двох величезних посудин на довгому столі. Востаннє я їла рано-вранці. І хоча суп виглядав водянистим і в ньому плавало щось незрозумілої форми, мій шлунок стиснувся в передчутті їжі. Француз наповнив свою емальовану миску і чашку, яку поклала мені в сумку Елен. Узявши три шматочки хліба, ми сіли в кутку і взялися до їжі, час від часу даючи ковтнути Ліліан (її пальці на одній руці були зламані, тож вона ними не володіла) і витираючи пальцями останні краплі з тарілки.
— Їжа буває не завжди. Мабуть, нам починає щастити більше, — промовив француз, але без особливої впевненості. Він зник біля столу з чанами, де вже збирався натовп, сподіваючись на добавку, і я проклинала себе за те, що мені бракує швидкості. Навіть на мить я боялася полишити Ліліан. За кілька хвилин француз повернувся з повною мискою. Він став поряд із нами і простягнув здобич мені, вказавши на Ліліан.
— Ось, — промовив він. — Їй потрібні сили.
Ліліан підняла голову. Вона дивилася на нього так, наче вже не пам’ятала, що таке добре ставлення, і мої очі наповнилися сльозами. Він кивнув нам із таким виглядом, ніби ми перебували в іншому світі і він ґречно бажав нам гарних снів. А потім відійшов туди, де розташовувалися на ніч чоловіки. Я сіла і стала годувати Ліліан Бетюн, ковток за ковтком, як годувала б дитину. Доївши другу миску супу, вона нерівно зітхнула, схилилася головою до мене й заснула. Я сиділа в темряві, в оточенні тихого ворушіння людських тіл. Хтось кашляв. Хтось ридав. Чулися голоси з російським, англійським, польським акцентами. Крізь підлогу я відчувала, як здригається земля, коли десь далеко черговий снаряд влучає в будинок, — усі решта, здавалося, не вбачали в цих поштовхах нічого особливого. Я дослухалася до далеких артилерійських обстрілів і до шепоту інших в’язнів. Повітря ставало все холоднішим, і я починала тремтіти. Подумки я змальовувала собі дім, Елен, яка спить поряд зі мною, маленьку Едіт, чиї рученята заплуталися в моєму волоссі. І я мовчки плакала в темряві, доки нарешті, піддавшись втомі, не заснула теж.
Прокинувшись, я протягом кількох секунд не знала, де я. Рука Едуарда обвивала мене, я відчувала на собі вагу його тіла. Час на мить дав тріщину, крізь яку на мене нахлинуло полегшення — він тут! — перш ніж я усвідомила, що це не мій чоловік притискається до мене. Чиясь рука потайки й наполегливо намацувала собі шлях під моєю спідницею. Хтось скористався темрявою, мабуть, сподіваючись на мій страх і втому. Я лежала нерухомо, і мій розум потроху застеляла холодна жорстока лють — я збагнула, що сподівався отримати від мене зловмисник. Чи варто кричати? Чи хтось зважить на це, якщо я кричатиму? Чи це стане черговим приводом для німців, щоб покарати мене? Я повільно витягла з-під себе руку, і моя рука натрапила на уламок скла, холодний і гострий, — він лежав на підлозі, вибитий ударною хвилею з вікна. Мої пальці зімкнулися на ньому, і потім, ледь устигнувши збагнути, що роблю, я перевернулася на бік і приставила зазубрений край уламка до горла невідомого нападника.
— Ще раз мене торкнешся, і я тобі горлянку переріжу, — прошепотіла я. Я відчувала на собі його несвіже дихання, відчувала також його потрясіння. Він не очікував спротиву. Я не була навіть упевнена, чи зрозумів він мої слова. Але він чудово розумів, що означає гостре скло біля його горла. Він підняв руки на знак капітуляції, а може, вибачення. Я не поспішала прибирати скло, демонструючи серйозність мого наміру. У майже непроглядній темряві наші очі на мить зустрілись, і я побачила, що він не на жарт зляканий. Він так само опинився у світі, де не існувало правил, не було порядку. У світі, де легко можна напасти на незнайомку, але так само легко вона може перерізати тобі горло. Щойно я послабила тиск, він підхопився на ноги. Я бачила лише його силует, коли він шкандибав серед поснулих людей на той бік фабричної зали.
Я сховала уламок скла в кишеню спідниці, сіла прямо, затуливши руками сплячу Ліліан, і стала чекати.
Здавалося, що я проспала лише кілька хвилин, коли нас збудили голосними криками. Німецькі охоронці рухалися крізь кімнату, розштовхуючи сонних людей прикладами рушниць і копняками. Я ривком сіла. Біль миттю пронизав мою голову, і я здавлено скрикнула. Крізь марево перед очима я бачила, як до нас наближаються солдати, і обхопила руками Ліліан, намагаючись підняти її на ноги, перш ніж вони вдарять нас.
