Насправді ж я була німа від страху. Якби в ті перші кілька годин у кузові вантажівки мене спитали про щось, я не змогла би зв’язати й двох слів. Різкі голоси моїх співгромадян досі лунали у мене у вухах, перед очима стояв вираз огиди на обличчі брата. У роті пересохло від гіркого усвідомлення всього, що тільки-но сталося. Я бачила сестру, чиє обличчя викривлене горем, відчувала маленькі рученята Едіт, що відчайдушно чіпляються за мене, намагаючись не відпустити. У такі моменти мій страх ставав настільки сильним, що я, мабуть, поводилася не дуже гідно. Страх наростав хвилями, змушуючи ноги тремтіти, а зуби цокотіти. А потім, оглядаючи зруйновані міста, я бачила, наскільки жахливіші нещастя вже сталися навколо. І тоді я наказувала собі заспокоїтись: усе це — лише необхідний етап мого повернення до Едуарда. Це те, про що я просила сама. Я повинна не втрачати віри.

За годину по тому, як ми виїхали з Сент-Перонни, охоронець навпроти мене склав руки, відкинув голову до стінки й задрімав. Вочевидь, він вирішив, що я не становлю жодної загрози. Чи, може, настільки втомився, що не зміг опиратися дрімотному колисанню автівки. І коли страх, наче хижий звір, став підкрадатися до мене знову, я заплющила очі, стиснула руки поверх сумки і стала думати про чоловіка…

Едуард усміхався до себе.

— Що? — я обвила руками його шию, відчуваючи шкірою кожне його слово.

— Я згадую, як минулого вечора ти ганяла месьє Фаража біля барної стійки.

Наші борги занадто зросли. Я тягала Едуарда по барах кварталу Піґаль, вимагаючи гроші в усіх, хто йому винен, відмовляючись іти, доки нам не заплатять. Фараж платити не схотів, а потім ще й образив мене, від чого Едуард, зазвичай не швидкий на розправу, розмахнувся і вдарив його своїм велетенським кулаком. Від удару той зомлів, не встигнувши впасти на підлогу. Коли ми йшли з бару, там панував суцільний гамір, столи перекидалися, склянки літали над нашими головами. Та я відмовилася тікати, а пішла звідти поважно, підібравши спідниці. Лише зупинилася біля каси, щоб узяти рівно стільки, скільки був винен власник.

— Ти безстрашна, моя дружинонько.

— Коли ти поряд, так.

Я, мабуть, задрімала і прокинулася від різкої зупинки, вдарившись головою об скобу даху. Охоронець уже вийшов з автівки й розмовляв з іншим солдатом. Потираючи голову і розминаючи змерзлі онімілі кінцівки, я визирнула на вулицю. Ми були в місті, але тепер на залізничній станції красувалася нова вивіска німецькою, і я не могла впізнати цього місця. Вулицею пролягли довгі тіні, сутеніло — вечір явно був не за горами. Брезентова запона піднялась, і поряд виринуло обличчя німецького солдата. Здається, він був здивований, побачивши всередині лише мене. Він щось вигукнув і жестом наказав мені вийти. І коли, на його думку, я ворушилася недостатньо швидко, він смикнув мене за руку так, що я перечепилась і моя сумка впала на мокру землю.

Уже два роки я не бачила так багато людей в одному місці. Станція з двома платформами перетворилася на суцільний людський мурашник, здебільшого з солдатів і полонених. Скрізь, куди не глянь, я бачила лише нарукавні пов’язки та брудні смугасті одежі, що чітко позначали в’язнів. Усі вони тримали голови опущеними. І коли мене штовхнули в натовп, я впіймала себе на тому, що роздивляюся обличчя, шукаючи серед них Едуарда, — але мене вели надто швидко, і всі вони злилися в єдину розмиту пляму.

— Hier! Hier![66] — двері від’їхали вбік, і мене штовхнули у вантажний вагон, у дощаних стінах якого роїлася темна маса людських тіл. Я щосили намагалася не випустити сумку з рук. Чула, як захряснулися двері в мене за спиною. Очі потроху призвичаювалися до тьмяного світла.

Усередині вздовж обох стін тяглися дерев’яні лави, майже кожен дюйм яких був зайнятий людьми. Ще більше людей сиділо на підлозі. Дехто під самими стінами лежав, поклавши під голову маленькі вузли — мабуть, згорнуті з одежі. Усе було таким брудним, що й не передати. У повітрі висів важкий запах від тих, хто тривалий час не мав можливості вимитися чи ще гірше.

— Franc,ais?[67] — спитала я в тишу. Кілька облич байдуже глянули на мене. Я спробувала ще раз.

— Ici[68], — промовив голос із іншого кінця. Я почала обережно пробиратися вздовж вагона, намагаючись не потурбувати тих, хто спить. До мене долетів голос, який начебто говорив російською. Я наступила на чиєсь волосся і почула прокльон на свою адресу. Нарешті опинилась у задній частині вагона. Якийсь чоловік із гладенько виголеною головою дивився на мене. Його обличчя було вкрите шрамами, як від нещодавно перенесеної віспи, а вилиці на обличчі виступали, мов на голому черепі.

— Franc,aise? — спитав він.

— Так, — відповіла я. — Що це? Куди ми їдемо?

— Куди їдемо? — він остовпіло глянув на мене, а потім, зрозумівши, що я не жартую, невесело розсміявся.

— Тур, Ам’єн, Лілль. Звідки мені знати? Вони без кінця переганяють нас крізь усю країну, з місця на місце, аби жоден з нас не знав, де ми.

Я вже зібралася була заговорити знову, коли помітила фігуру на підлозі. Чорне пальто було настільки знайоме, що спочатку я не наважилася глянути ближче. Я зробила крок уперед, повз цього чоловіка, і опустилася на коліна.

— Ліліан? — я бачила її обличчя, досі вкрите синцями, під залишками того, що було колись її волоссям. Вона розплющила одне око, наче не вірила в те, що бачила. — Ліліан! Це Софі!

Вона з подивом дивилася на мене.

— Софі, — прошепотіла вона. Потім підняла руку й торкнулася моєї руки. — Едіт? — попри знесилений стан, у її голосі явно лунав страх.

— Вона з Елен. Їй ніщо не загрожує.

Її око заплющилося.

— Ти хвора? — лише тоді я побачила плями засохлої крові в неї на спідниці. Побачила смертельно-блідий колір її шкіри.

— Давно вона так лежить?

Француз знизав плечима, наче вже бачив забагато таких, як Ліліан, щоб відчувати щось схоже на співчуття.

— Вона вже була тут, коли ми сідали кілька годин тому.

Її губи потріскались, очі запали.

— У кого-небудь є вода? — гукнула я. Кілька облич озирнулося на мене.

— Гадаєш, це тобі вагон-ресторан? — з жалістю промовив француз.

Я спробувала знову, гучніше:

— Хто-небудь має ковток води?

Я бачила, як люди перезираються між собою.

— Ця жінка життям ризикувала, щоб передавати інформацію до нашого міста. Якщо в кого-небудь є вода, будь ласка, лише кілька краплин.

Вагоном прокотився шепіт.

— Будь ласка! Заради любові Всевишнього!

А тоді за кілька хвилин я, на свій невимовний подив, побачила емальовану миску, яку передавали з рук у руки. Посудина на півдюйма була наповнена чимось схожим на дощову воду. Вигукнувши слова подяки, я м’яко підняла Ліліан голову і влила до її рота дорогоцінні краплини.

Француз миттю пожвавився.

— Треба, якщо можливо, виставити назовні чашки, миски, все, що є, поки йде дощ. Ніколи не знаєш, коли наступного разу нам дадуть поїсти та випити.

Ліліан болісно ковтнула. Я опустилася поряд, щоб вона могла притулитися до мене. З завиванням і металевим скреготом по коліях потяг рушив уперед, усе віддаляючись від міста.

Не знаю, як довго ми перебували в тому потязі. Він повільно рушив, зупиняючись часто й без видимих причин. Тримаючи в обіймах сонну Ліліан, я дивилася крізь шпарину в потрісканих дошках на те, як нескінченні колони військових, полонених і мирних мешканців рухаються моєю сплюндрованою країною. Дощ посилився, і люди, задоволено перешіптуючись, пускали по колу воду, що її назбирали по краплі. Мені було холодно, та все ж я раділа низькій температурі й дощу: я не уявляла собі, на яке пекло перетворився б цей вагон під час спеки, коли запахи стануть ще гіршими.