— Знаєш що? Думаю, справа взагалі не в картині. Думаю, справжня причина — це твоя нездатність жити далі. Віддати картину для тебе означає залишити Девіда в минулому. А ти не можеш зробити цього.

— Я живу далі! Ти чудово це знаєш! На біса, по-твоєму, була ця ніч?

Він приголомшено дивиться на неї.

— Сказати тобі? Не знаю. Справді не знаю.

І коли вона проривається повз нього до виходу, він навіть не намагається зупинити її.

За дві години Лів сидить у таксі, спостерігаючи, як Генрі знищує каву, заїдаючи булочкою. Її шлунок стискається.

— Мав відвезти дітей до школи, — пояснює він, струшуючи крихти з колін. — Завжди не встигаю поснідати.

На ній суворий темно-сірий жакет, з-під якого виглядає яскраво-синя сорочка. Вона носить цей одяг, наче обладунок. Хоче сказати щось, але не може — її щелепи наче намертво скріплені між собою. Нервів більше немає, вона сама — один гігантський нерв. Здається, лише торкнися її — і вона задзвенить, мов струна.

— Варто лише присісти з горнятком кави, як гарантовано один із них прибіжить просити тоста, або каші, або ще чогось.

Вона безмовно киває. У її вухах і досі лунає голос Пола: «Усі ці твори були викрадені».

— Мабуть, близько року я їв усе, що міг вихопити з хлібниці по дорозі до дверей. І тепер дуже полюбляю сирі пампушки.

Під стінами суду зібралися люди. Невелика юрба товчеться біля парадних сходів. Спочатку Лів вирішує, що це туристи, — та коли вона виходить із таксі, Генрі хапає її за руку.

— О Господи. Тримайте голову нижче, — каже він.

— Що?

Не встигає вона ступити на тротуар, як усе навколо заповнюється спалахами. Лів завмирає на місці, наче паралізована. А тоді рука Генрі штовхає її вперед, повз людей, що штурхаються ліктями і майже у вухо викрикують її ім’я. Хтось тицяє клаптик паперу в її вільну руку. Вона чує голос Генрі, в ньому лунає паніка — здається, юрба обступила її з усіх боків. Вона оточена пістрявою курток і темними велетенськими бездонними об’єктивами.

— Розступіться всі, будь ласка. Розступіться.

Краєм ока вона помічає блиск міді на уніформі поліцейського, заплющує очі й відчуває, як її відштовхують убік. Генрі міцніше стискає її руку.

Потім, пробираючись крізь охорону, вони опиняються в мовчазній будівлі суду. Опинившись на тому боці, вона спантеличено кліпає очима.

— Що це було, чорт забирай? — важко видихає вона.

Генрі пригладжує обличчя і обертається, видивляючись крізь двері.

— Газетярі. Боюся, ця справа привернула страшенну увагу.

Вона розпрямляє жакет і озирається — в ту саму мить, як крізь охорону входить Пол. На ньому блідо-блакитна сорочка і темні брюки, і вигляд у нього цілком незворушний — вочевидь, на вулиці його ніхто не займав. Їхні очі зустрічаються, і Лів посилає йому німий розлючений погляд. На мить його крок уповільнюється, але вираз обличчя залишається незмінним. Притримуючи ліктем папери, він озирається через плече і прямує до судової зали № 2.

Лише тоді Лів помічає папірець у себе в руці. Вона обережно розгортає його.

Володіння тим, що викрали німці, — це ЗЛОЧИН. Припиніть страждання єврейського народу. Поверніть те, що по праву належить їм. Відновіть справедливість, ДОКИ НЕ ПІЗНО.

— Що це? — зазирає через плече Генрі.

— Навіщо вони дали це мені? Позивачі навіть не євреї! — скрикує вона.

— Я попереджав вас, що крадіжки часів війни — дуже провокаційний сюжет. Боюся, під час процесу ви можете зіткнутися з усіма можливими зацікавленими групами, стосується це їх прямо чи ні.

— Але ж це смішно. Ми не крали цю чортову картину. Вона належала нам понад десять років!

— Ну ж бо, Лів. Ходімо до судової зали № 2. Я розпоряджуся, щоб вам принесли води.

Місця для преси всі зайняті. Вона бачить журналістів, які сидять тісними рядами, перемовляються пошепки і жартують, гортають денні газети до приходу суддів — зграя хижаків, що не зводять очей із жертви, розслаблені, але готові до нападу. Вона обводить поглядом ряди, намагаючись знайти хоч одне знайоме обличчя в цьому натовпі. Хочеться встати й крикнути їм: «Ви вважаєте, що все це гра, так? Ще одна гаряча новина для завтрашньої газети». Її серце шалено б’ється.

Суддя, каже Генрі, влаштовуючись у кріслі, має досвід у таких справах і славиться сумлінністю й чесністю. Коли ж вона питає, скільки разів він виносив рішення на користь теперішніх власників, Генрі не може дати чіткої відповіді.

Кожна зі сторін прибула з багажем товстенних тек, повних документації, цілих списків експертних думок, висновків щодо суперечливих питань французького законодавства. Генрі жартома каже, що Лів тепер знає стільки про цивільні судові справи, що потім він може запропонувати їй роботу.

— Схоже, мені це й справді знадобиться, — похмуро зазначає вона.

— Всім устати.

— Починається. — Генрі торкається її ліктя й заспокійливо усміхається.

Лефеври, двоє літніх чоловіків, уже зайняли місця на лаві поруч із Шоном Флагерті й мовчки спостерігають за процесом, доки адвокат Крістофер Дженкс викладає суть їхнього позову. Вона дивиться на них, споглядаючи кислі вирази їхніх облич, їхні руки, схрещені на грудях, — наче ті вже заздалегідь чимось невдоволені. Моріс і Андре Лефеври — довірчі власники вцілілих робіт і спадку Едуарда Лефевра, пояснює суду адвокат. Їхні інтереси, каже він, полягають у збереженні його творчого доробку і захисті культурного спадку на майбутнє.

— І набиванні кишень, — бурмоче вона під ніс.

Генрі хитає головою.

Дженкс походжає туди-сюди судовою залою, лише періодично звертаючись до своїх нотаток. Усі його коментарі адресовані безпосередньо судді. Протягом останніх років популярність художника Лефевра зросла, і його нащадки провели ревізію вцілілих робіт, під час якої спливли відомості про портрет під назвою «Дівчина, яку ти покинув», що колись належав дружині художника, Софі Лефевр.

Завдяки фотографії та кільком обліковим книгам з’ясувалося, що картина висіла на загальному огляді в готелі «Червоний півень» у Сент-Перонні — місті, окупованому німцями під час Першої світової війни.

Зафіксовано, що комендант міста, такий собі Фрідріх Генкен, неодноразово милувався картиною. «Червоний півень» був реквізований німцями для власних потреб. Софі Лефевр відома активним спротивом їхній окупації.

На початку 1917 року Софі Лефевр було заарештовано й вивезено з Сент-Перонни. Приблизно в той самий час картина зникла.

Цього, наголошує Дженкс, досить, щоб припустити: мало місце примусове, сумнівне з моральної точки зору заволодіння улюбленою для різних людей картиною. Та це, співчутливо каже він, не єдине свідчення того, що картину було придбано незаконно.

Щойно отриманий доказ підтверджує, що за часів Другої світової війни картина перебувала в Німеччині, в Берхтесґадені, на складі, відомому як збірний пункт, що використовувався для крадених і примусово вилучених творів мистецтва, які потрапили до рук німців. Він двічі повторює: «крадених і примусово вилучених творів мистецтва», наче бажаючи підкреслити власну позицію. І тут, каже Дженкс, картина загадковим чином переходить до рук американської журналістки Луанн Бейкер, яка провела день у збірному пункті й написала про це статтю для американської газети. У її тодішніх звітах згадується, що вона отримала якийсь «подарунок на згадку». Вона зберігала картину в себе вдома — факт, підтверджений її родиною, доки десять років тому картину було продано Девідові Голстону, який, у свою чергу, передав її як весільний дар своїй дружині.

Усе це не новина для Лів — вона вже бачила наведені свідчення як ті, що підлягають обов’язковому розкриттю. Але тепер, слухаючи, як історію картини зачитують уголос на суді, вона ніяк не може узгодити свій портрет, невеличку картину, що весь цей час мирно висіла на стіні її спальні, з подіями настільки трагічними й значущими.