Генрі нахиляється через стіл.

— Якщо вже ви вирішили боротися, то можете зробити безліч речей. Найголовніше: що більше ви дізнаєтесь про походження картини, то сильнішу позицію ми матимемо в суді. В іншому разі мені доведеться доручити цю роботу комусь зі своїх працівників і виставити вам погодинний рахунок — і це не враховуючи вартості послуг експертів, які свідчитимуть на суді. Гадаю, якщо ви це зробите, ми подивимось, що в нас є, і я знатиму, які настанови давати судовому адвокату.

— Я розпочну пошуки.

Вона досі чує непохитну впевненість, що лунає в їхніх голосах. «Ми маємо дуже сильну позицію». «Також є низка аналогічних прецедентів, що додають ваги нашому позову». Перед очима постає обличчя Пола з його вдаваною турботою: «В наших спільних інтересах залагодити справу мирним шляхом».

Лів відпиває ще віскі, і її трохи відпускає. Раптом вона почувається дуже самотньою.

— Генрі, а що зробили б ви? Тобто, якби були на моєму місці.

Він знову складає пучки пальців докупи й задумливо торкається ними носа.

— На мою думку, ситуація вкрай несправедлива. Але, Лів, особисто я би тричі подумав, перш ніж доводити справу до суду. Кінець такої справи може бути… огидний. Може, варто подумати заздалегідь, чи можна якось врегулювати це.

Перед нею досі стоїть обличчя Пола.

— Ні, — злісно каже вона. — Він її не отримає.

— Навіть якщо…

— Ні.

Під його пильним поглядом Лів збирає речі та залишає кімнату.

Пол учетверте вводить номер і вже тримає палець на кнопці з написом «Набір», аж раптом передумує і заштовхує телефон у задню кишеню. На тому боці вулиці якийсь чоловік у костюмі лається з інспектором дорожнього руху, несамовито жестикулюючи, на що той позирає з цілковитою байдужістю.

— Ти йдеш на обід? — у дверях з’являється Джейні. — Столик замовлено на пів на другу.

Вона явно напахтилася. Навіть зі свого місця він відчуває гострий запах парфумів.

— Я тобі справді там потрібен? — Пол не має настрою для світських балачок. Він не хоче бути чарівним, у деталях розповідати про неймовірні успіхи компанії в пошуку зниклих картин. Не хоче опинитися за столом поряд із Джейні й відчувати, як вона схиляється на його плече, як сміється, притискаючись до нього коліном. Також йому не подобається Андре Лефевр із його підозріливими очима та опущеними кутками губ. Рідко коли він відчував таку несподівану неприязнь до клієнта.

«Можна уточнити, коли ви вперше зрозуміли, що картина зникла?» — питав його Пол.

«Ми виявили це в ході ревізії».

«Тож ви особисто не шкодували за нею?»

«Особисто? — почувши це слово, француз лише знизав плечима. — Чому хтось має наживатися на картині, яка повинна належати нам?»

— Ти не хочеш іти? Чому? — дивується Джейні. — Які ще в тебе справи?

— Я подумав, що слід розібратися з деякими паперами.

Джейні не зводить з нього виразного погляду. На ній губна помада. І підбори.

«А все ж у неї гарні ноги», — відсторонено думає він.

— Нам потрібна ця справа, Поле. І ми маємо остаточно запевнити Андре в тому, що перемога буде за нами.

— У такому разі, гадаю, мені краще витратити час на підготовку до справи, ніж на обід із ним.

Він не дивиться на жінку. Його щелепи міцно стиснені, надаючи йому схожості з упертим віслюком. Увесь тиждень він тримався озлоблено з усіма навколо.

— Візьми Міріам, — пропонує він. — Дівчина заслужила на гарний обід.

— Не думаю, що наш бюджет дозволяє годувати обідами секретарок, коли нам цього заманеться.

— Не бачу жодних перешкод. Та й Лефевру вона може сподобатися. Міріам? Міріам? — він відкидається в кріслі, не зводячи очей із Джейні.

Дівчина зазирає у двері, пережовуючи бутерброд із тунцем.

— Так?

— Хочеш піти замість мене на обід із месьє Лефевром?

— Поле, ми… — Джейні стискає зуби.

Погляд Міріам стрибає між ними двома. Вона квапливо ковтає свій шматок.

— Це дуже добре. Але…

— Але в Міріам є бутерброд. А ще контракти, які їй треба надрукувати. Дякую, Міріам, — вона чекає, доки двері за дівчиною зачиняться, а тоді задумливо стискає губи. — Усе гаразд, Поле?

— Усе пречудово.

— Що ж, — вона не здатна приховати роздратування в голосі. — Бачу, тебе не переконати. З нетерпінням чекаю на твою доповідь у цій справі. Сподіваюся, вона буде ґрунтовною.

Вона встає, затримавшись іще на коротку мить, а потім іде. Він чує, як жінка розмовляє французькою з месьє Лефевром, супроводжуючи його до виходу.

Пол сидить і розсіяно дивиться перед собою.

— Агов, Міріам?

Вона знову з’являється, тримаючи в руці залишок бутерброда.

— Пробач. Це було…

— Усе гаразд, — вона усміхається, закидає до рота ще шматочок хліба і додає щось нерозбірливе. Він не може збагнути, чи чула вона щось із попередньої розмови.

— Були які-небудь дзвінки?

Вона гучно ковтає.

— Лише від голови Музейної асоціації, як я вже казала раніше. Хочете, щоб я їм перетелефонувала від вашого імені?

Його усмішка стримана і скупа — на відміну від виразу його очей.

— Ні, не турбуйся.

Він відпускає її, і, коли двері за дівчиною зачиняються, тихо й глухо зітхає в мовчазній кімнаті.

Лів знімає зі стіни картину. Легко проводить пальцем по рельєфній фарбованій поверхні, відчуваючи окремі штрихи й завитки, зачаровано згадуючи, що їх нанесла рука самого митця. А потім довго дивиться на жінку на полотні. Золочена рама місцями потріскалась, але Лів завжди знаходила в цьому свою чарівність і милувалася контрастом між її старою вбогою оздобою і свіжими, чистими лініями навкруги. Їй подобалося, що «Дівчина, яку ти покинув» — єдина кольорова пляма в кімнаті, старовинна й вишукана, що, наче коштовний камінь, красується в ногах її ліжка.

Ось тільки тепер вона не просто «Дівчина», шматочок історії, жартівливий натяк чоловіка дружині. Тепер вона — жінка відомого митця. Зникла, а може, вбита. Вона — остання пам’ятка про чоловіка в концентраційному таборі. Вона — зникла картина, предмет судового розгляду, майбутній об’єкт розслідувань. Лів не знає, як сприймати цю нову іпостась: знає лише, що вже втратила часточку самої себе. «Картина… була відібрана й перейшла до рук німців».

Андре Лефевр із його тупим агресивним обличчям ледве потурбувався навіть глянути на портрет Софі на фотокопії. А Маккаферті! Щоразу як вона згадує Пола Маккаферті на тій зустрічі в залі нарад, її мозок скипає від гніву. Часом вона відчуває, що просто перегрівається — настільки безжально цей гнів палить її зсередини. Як можна просто взяти й віддати їм Софі?

Лів дістає з коробки під ліжком кросівки для бігу, одягає спортивні штани і, засунувши в кишеню ключ і телефон, виходить на пробіжку.

Вона проминає Френ, яка сидить на перевернутому ящику і мовчки проводжає її очима. Скидає руку на знак вітання і, не зупиняючись, біжить до набережної. Бажання розмовляти в неї немає.

О цій порі береги Темзи рясніють офісними працівниками, які повертаються з тривалої обідньої перерви, групами школярів під пильним оком затурканих учительок, знудьгованими матусями, які машинально штовхають перед собою візочки й водночас щось зосереджено пишуть на своїх телефонах, не звертаючи жодної уваги на дітей. Лів біжить, маневруючи між ними всіма, і зменшує крок лише від задишки чи раптового поколювання в боці. Біжить, аж доки повністю зливається з юрбою, перетворившись на ще одне тіло, непомітне, безлике. Біжить, не зважаючи на втому. Біжить, доки ноги не починають горіти, доки піт не заливає спину, проступаючи темною плямою у формі «Т», доки обличчя не вкривається рясними краплями. Біжить, доки тіло не ламає, доки все, про що вона може думати, — звичайний фізичний біль.

Урешті вона повертається пішки вздовж Сомерсет-хаузу, коли її телефон сигналить, отримавши повідомлення. Лів зупиняється і дістає телефон з кишені, витираючи піт, що заливає очі.