Лів. Зателефонуй мені.

Швидким кроком, майже бігом вона наближається до краю води, а потім, не встигнувши усвідомити, що робить, розмахується і жбурляє телефон у Темзу. Без жодного звуку, ніким не помічений, він тоне в білясто-сірих бурхливих водах, що стрімко несуться далі.

Моя дорогоцінна сестричко,

минуло вже три тижні й чотири дні відтоді, як тебе забрали. Не знаю, чи дійде до тебе цей лист і чи доходили хоча б попередні. Мер налагодив новий канал зв’язку і обіцяє надіслати листа, щойно йому підтвердять, що це безпечно. Тож я молюсь і чекаю.

Уже чотирнадцятий день поспіль ллє дощ, перетворюючи залишки доріг на багнюку, у якій в’язнуть ноги і губляться кінські підкови. Ми лише зрідка виходили далі за площу: надто холодно й надто важко, і, правду кажучи, я більше не хочу полишати дітей навіть на кілька хвилин. Три дні після твого арешту Едіт сиділа біля вікна, відмовляючись навіть ворухнутися, доки я силою не відправила її за стіл, а потім у ліжко, боячись, щоб вона не захворіла. Вона більше не розмовляє, її очі запали, настороженість не сходить із лиця. Вона постійно тримається за мою спідницю, наче з хвилини на хвилину очікує, що хтось прийде й викраде мене теж. Боюсь, я ледь встигаю втішати її. Німців стало приходити менше, та все одно я змушена працювати до півночі, аби тільки нагодувати їх і прибрати за ними.

Орельєн зник. Утік невдовзі після твого арешту. Я чула від мадам Лув’є, що він і досі в Сент-Перонні, мешкає в Жака Ар’єжа над тютюновою крамницею. Та, правду кажучи, я не маю бажання його бачити. Він зрадив тебе не менше за коменданта Генкена. Попри всю твою віру в людську доброту, я не можу уявити, що якби пан комендант щиро бажав тобі добра, він вирвав би тебе з наших обіймів, та ще й знеславивши при тому на ціле місто. Не можу повірити, що такі дії свідчать про людяність. Просто не можу.

Я молюся за тебе, Софі. Прокидаючись уранці, бачу твоє обличчя, і коли я перевертаюся на бік, душа моя завмирає, бо ти не лежиш поряд на своїй подушці зі своєю товстою косою і більше не смішиш мене розповідями про їжу, яка тобі привиділась уві сні. Я обертаюся в барі, щоб гукнути тебе, а у відповідь лише тиша. Мімі забирається на твоє ліжко і роздивляється так, ніби теж очікує побачити, як ти сидиш за столом, щось пишеш або просто дивишся перед собою, заглибившись у свої мрії. Пам’ятаєш, як ми часто стояли біля вікна й уявляли, який світ лежить за ним? Як мріяли про фей, і принцес, і тих благородних лицарів, які прийдуть і врятують нас? Я питаю себе, що б ми тепер вигадували про це місто, якби досі були дітьми, — з його щербатими дорогами, схожими на тіні людьми у лахмітті, напівживими від голоду дітьми.

У місті стало так тихо, відколи ти зникла. Наче сам дух Сент-Перонни пішов із неї разом із тобою. Мадам Лув’є докорінно змінила погляди, тебе вона приходить до нас і твердить, що твоє ім’я має не забутися. Виголошує палкі промови перед кожним, хто слухатиме. Пана коменданта більше немає серед гурту німців, який приходить до нас вечеряти. Я вірю, що він не наважується глянути мені у вічі. Чи принаймні здогадується, як мені кортить насадити його на мій добрий кухарський ніж, і тому вважає за краще триматися подалі.

До нашого міста й досі потроху надходять новини: з клаптика паперу, підсунутого мені під двері, я дізналася про новий спалах грипу в районі Лілля, про захоплення конвою союзників біля Дуе, про те, як ріжуть на м’ясо коней на бельгійському кордоні. Жодного слова від Жана-Мішеля. Жодного слова від тебе.

Бувають дні, коли я почуваюся, наче провалилась у глибоку шахту, звідки чути лише відлуння далеких голосів. Усіх, кого я любила, крім дітей, у мене забрали, і я більше не знаю, вважати вас живими чи мертвими. Іноді мій страх за вас стає настільки великим, що я застигаю на місці, помішуючи суп або накриваючи на стіл, і не можу ворухнутись. У такі миті я змушую себе дихати, нагадую собі, що я маю лишатися сильною заради дітей. І більш за все я потребую віри. «Що зробила б Софі?» — жорстко питаю себе я, і відповідь завжди стає очевидною.

Благаю, люба моя сестричко, будь обережною. Не зли більше німців, навіть власних викрадачів. Якою б сильною не була спокуса, не ризикуй. Головне, щоб ти повернулася до нас живою й здоровою — ти, і Жан-Мішель, і твій коханий Едуард. Я переконую себе, що цей лист усе ж потрапить до твоїх рук. Що, може, є хоча б невеличкий шанс, що ви двоє тепер разом. Але не в той спосіб, який лякає мене найбільше. Я кажу собі, що Бог має бути справедливим, як би Він не грався нашими долями в ці безпросвітні часи.

Бережи себе, Софі.

Твоя любляча сестра

Елен

Пол відкладає лист, узятий зі сховища кореспонденції, зібраної діячами Опору часів Першої світової війни. Це єдиний знайдений ним документ, у якому фігурує родина Софі Лефевр, — і Пол знає, що цей лист, як і решта, до неї не дійшов.

«Дівчина, яку ти покинув» стала для нього першочерговою справою. Він потроху опрацьовує старі знайомі джерела: музеї, архіви, аукціонні будинки, експертні думки з урегулювання міжнародних справ у галузі мистецтва. Неофіційно він звертається і до менш благодатних джерел: старі знайомства в Скотленд-Ярді, зв’язки в кримінальних колах, пов’язаних із торгівлею живописом, один румун, відомий тим, що з математичною точністю фіксує переміщення цілих партій крадених творів європейського мистецтва.

Йому вдається встановити такі факти. Донедавна Едуард Лефевр вважався останнім з відомих художників Академії Матісса. Лише двоє мистецтвознавців спеціалізуються на його творчості, і обидва не більше за Пола знають про «Дівчину, яку ти покинув».

Завдяки одній фотографії та кільком письмовим реєстрам, наданим родиною Лефеврів, з’ясувалося, що картина висіла на загальному огляді в готелі під назвою «Червоний півень» у Сент-Перонні — місті, окупованому німцями під час Першої світової війни. Невдовзі після арешту Софі Лефевр картина безслідно зникла.

З цього моменту в її історії починається біла пляма, перш ніж років за тридцять вона знову спливає — тепер уже у власності такої собі Луанн Бейкер, яка всі тридцять років зберігала полотно у себе вдома в Сполучених Штатах, доки не переїхала до Іспанії, де й померла, а картину придбав Девід Голстон.

Що відбувалося з картиною в цей проміжок часу? Якщо її справді викрали, то куди сховали? Що сталося з Софі Лефевр, яка відтоді наче зникла з лиця землі? Розрізнені факти — наче крапки, що їх треба з’єднати, аби отримати повну картинку; ось тільки в цьому разі картинка ніяк не стає зрозумілою. Існує більше письмових згадок про портрет Софі Лефевр, ніж про саму Софі.

Протягом Другої світової війни крадені скарби зберігались у надійних сховищах у Німеччині, таємно, під пильною охороною. Ці твори — мільйони творів — вистежувалися з військовою точністю з допомогою безпринципних торгівців і експертів. Це не були випадкові солдатські набіги під час війни — вилучення здійснювалися систематично, керовано, за планом і ретельно документувалися.

Але з часів Першої світової війни документів щодо привласненого майна вціліло небагато, особливо з північної Франції. І це, на думку Джейні, означає, що справа, за яку вони взялися, стане для них своєрідним випробуванням. Вона каже це майже з гордістю. Правда в тому, що перемога в цій справі є життєво необхідною для подальшої долі компанії. Кількість подібних організацій з кожним днем росте, і всі вони досліджують походження і складають списки творів мистецтва, які родичі померлих роками намагалися знайти. І безліч фірм, не вигравши ще жодної справи і не заробивши ані фунта, вже дихають їм у потилицю, даючи захмарні обіцянки людям, ладним повірити в що завгодно, аби повернути те, що люблять.