— Поле, ви, мабуть, бажаєте пояснити місіс Голстон, звідки виникла ця претензія.

— Так, — крижаним тоном каже Лів. — Я з задоволенням послухаю.

Вона повільно підіймає голову. Пол дивиться прямо на неї. Дівчина питає себе, чи відчуває він, як вона зараз тремтить. Їй здається, що це неможливо приховати від будь-кого. Кожен подих видає її з головою.

— Що ж… для початку я хотів би вибачитися, — каже він. — Я розумію, як може шокувати подібна звістка. На жаль. Хоч як сумно це визнавати, приємних способів повідомляти такі речі не існує.

Він дивиться просто їй в очі. Лів відчуває, що він очікує розуміння від неї, якогось знаку. Вона стискає руки під столом на колінах, впиваючись нігтями в шкіру, аби відволіктися.

— Ніхто не бажає відібрати те, що належить іншому по праву. І ми не маємо подібної мети. Але правда в тому, що багато років тому, під час війни, було скоєно злочин. Картина Едуарда Лефевра «Дівчина, яку ти покинув», котра належала його дружині і котру його дружина дуже любила, була відібрана й перейшла до рук німців.

— Ви не можете знати цього, — каже вона.

— Лів, — голос Генрі лунає застережливо.

— У нас на руках є документальне підтвердження — щоденник сусідки мадам Лефевр, який дає підстави стверджувати, що портрет дружини художника було викрадено або ж силоміць привласнено німецьким комендантом, який на той час мешкав у їхній місцевості. Випадок, як бачимо, неординарний: зазвичай ми займаємося втратами, що сталися під час Другої світової війни, а цю картину було початково викрадено в Першу світову. Та все ж цей випадок підпадає під дію Гаазької конвенції.

— Чому ж тільки зараз? — питає вона. — Минуло майже сто років відтоді, як, за вашими словами, її було викрадено. От добре вийшло, правда, що тепер роботи месьє Лефевра коштують цілий статок? Так, панове?

— Вартість картини не є суттєвою в цій справі.

— Чудово. Якщо вартість не є суттєвою, я вам її компенсую. Просто зараз. Хочете, я заплачу вам ту суму, яку ми віддали за неї? Адже я й досі маю розписку. Ви згодні взяти цю суму і дати мені спокій?

У кімнаті настає тиша. Генрі простягає руку й торкається її плеча. Її пальці стискають ручку, побілілі від напруги.

— Я дозволю собі втрутитися, — рівно каже він. — Мета цієї зустрічі — запропонувати кілька варіантів розв’язання цієї проблеми і подивитися, чи є серед них такий, що задовольнить усіх.

Джейні Дікінсон пошепки обмінюється парою слів з Андре Лефевром. Вона завчено спокійна, як учителька початкової школи.

— Маю заявити, оскільки справа торкається родини Лефеврів, що єдиний варіант, який вони вважають прийнятним, — це повернення їхньої картини, — каже вона.

— Ось тільки це не їхня картина, — зауважує Лів.

— Згідно з Гаазькою конвенцією, вона належить їм, — спокійно відповідає жінка.

— Це повна маячня.

— Це закон.

Лів підіймає очі й зустрічає напружений погляд Пола. Вираз його обличчя анітрохи не змінюється, хіба що в очах угадується натяк на каяття. За що? За оте горлання одне на одного над лакованим обіднім столом? За вкрадену ніч? За вкрадену картину? Вона не знає.

«Не дивися на мене», — подумки благає вона.

— Може… — починає Шон Флагерті. — Може, як каже Генрі, ми могли би принаймні окреслити кілька можливих рішень.

— Ви, звісно, можете їх окреслити, — іронічно каже Лів.

— Існує певна кількість подібних прецедентів. Одне з можливих рішень полягає в тому, що місіс Голстон має повне право погасити позов. Це означає, місіс Голстон, що ви сплачуєте родині Лефеврів вартість картини і залишаєте її собі.

Джейні Дікінсон навіть не підіймає очей від нотатника.

— Як я вже зазначила, родина не зацікавлена в грошах. Вони хочуть картину.

— О, звісно, — каже Лів. — Гадаєте, я ніколи в житті переговорів не вела? І не знаю, з чого все починається?

— Лів, — знов починає Генрі, — якщо ми можемо…

— Я чудово розумію, про що тут ідеться. «О ні, ми не хочемо ніяких грошей». Доки цифра не сягає розміру лотерейного виграшу. Після цього всім якось вдається переступити через свої ображені почуття.

— Лів… — тихо каже Генрі.

Вона видихає. Її руки під столом тремтять.

— Траплялися випадки, коли сторони доходили згоди розділити між собою картину. Зрозуміло, що у випадках із нероздільним майном, як ми це називаємо, реалізувати подібну угоду надзвичайно складно. Але в деяких випадках сторони домовлялися, так би мовити, зберігати картину тимчасово по черзі. Або ж погоджувалися на сумісне володіння з тим, щоб полотно виставлялося в одній із найбільших картинних галерей. Звичайно ж, галерея при цьому зобов’язувалась інформувати відвідувачів як про викрадення картини в минулому, так і про щедрість попередніх власників.

Лів мовчки хитає головою.

— Існує також можливість продати картину й розділити отримані гроші, при цьому…

— Ні, — в один голос кажуть Лів і Лефевр.

— Міс Голстон.

— Місіс Голстон, — виправляє вона.

— Місіс Голстон, — голос Пола стає жорсткішим. — Я зобов’язаний поінформувати вас, що ми маємо дуже сильну позицію. У нас чимало свідчень на користь повернення картини, також є низка аналогічних прецедентів, що додають ваги нашому позову. У ваших власних інтересах я рекомендую вам ретельно обміркувати можливість мирного врегулювання.

У кімнаті знов повисає тиша.

— Ви намагаєтеся залякати мене? — питає Лів.

— Ні, — неквапно промовляє він. — Я лише хочу нагадати вам, що в наших спільних інтересах залагодити справу мирним шляхом. Сама собою вона не розв’яжеться. Я… ми не відступимось.

І раптом вона бачить, як його рука обвивається навколо її оголеної талії, бачить його каштанове волосся, що розметалося по її лівій груді. Бачить його очі, які усміхаються в півтемряві.

Лів гордо підіймає підборіддя.

— Вам її не забрати, — каже вона. — Побачимось у суді.

Вони сидять в офісі Генрі. Вона вже встигла випити велику порцію віскі. Ніколи в житті вона не пила віскі вдень, але Генрі сам налив їй келих, наче це було цілком доречно. Кілька хвилин він чекає, доки Лів зробить пару ковтків.

— Маю вас попередити, це буде недешева справа, — каже він, відкидаючись у своєму кріслі.

— Наскільки недешева?

— Ну, в багатьох випадках твір мистецтва доводилося продати одразу після суду, аби лише покрити судові витрати. Нещодавно один позивач у Коннектікуті домігся повернення викрадених творів загальною вартістю двадцять два мільйони доларів. Але при цьому заборгував більш ніж десять мільйонів лише за послуги одного адвоката. Треба буде платити експертам, особливо експертам із французького права, зважаючи на історію картини. І такі випадки можуть дуже затягуватися, Лів.

— Але якщо ми виграємо, усі витрати буде покладено на них, так?

— Не обов’язково.

Вона обмірковує почуте.

— Отже, про яку суму йдеться? П’ятизначна цифра?

— Я б розрахував на шестизначну. Залежить від того, що вони можуть представити на суді. Але доказова перевага на їхньому боці, — Генрі знизує плечима. — Ми можемо довести вашу бездоганну репутацію. Та, як зазначено, в історії картини є білі плями, і якщо вони мають свідчення, що картину було вилучено у військові часи, то…

— Шестизначна цифра? — каже вона, а тоді встає і нервовим кроком міряє кімнату. — Не можу в це повірити. Не можу повірити, що хтось може просто увірватися в моє життя і вимагати те, що належить мені. Те, що мені подарували назавжди.

— Їхні претензії далеко не беззаперечні. Але маю зазначити, що на даний момент політичний клімат більш прихильний до позивачів. Торік на аукціоні «Сотбіз» було продано тридцять вісім таких робіт. Протягом минулого десятиріччя — жодної.

Вона почувається наелектризованою. Наче всі її нервові закінчення дзвенять від напруги.

— Він… Вони її не отримають, — твердо каже вона.

— Але гроші. Ви стверджували, що ваше становище й без того скрутне.

— Я перезакладу майно, — каже вона. — Є що-небудь, що я можу зробити, аби зменшити витрати?