-Це трохи схоже на вторгнення, — генеральний директор відступає, схрестивши руки на грудях, і нервово посміюється. — Чи… кому-небудь іще так здається?

— О так, — каже вона. І в цьому немає нічого дивного.

Навколо неї близько п’ятнадцяти підлітків гасають просторим фойє «Конагі Сек’юрітіз». Двоє — Ідан і Кем — взад-вперед перестрибують через поруччя, що тягнуться паралельно скляній стіні. Відриваючись від землі, вони спритно вимахують широко розкинутими руками, і їхні яскраво-білі кросівки риплять на вапняковій підлозі. Кілька інших уже ввірвалися до центрального атріуму й зі сміхом, з криками розгойдуються на межі ідеально рівних проходів, вказуючи собі під ноги, коли бачать, як у кутових басейнах мирно плаває величезний короп кої.

— Вони завжди… такі галасливі? — питає генеральний директор.

Поряд із Лів стоїть Абіола, яка працює з молоддю.

— Еге. Зазвичай ми даємо їм десять хвилин, щоб адаптуватися на місці. А потім — ви будете здивовані, як швидко вони вгамуються.

— І… ніколи нічого не ламають?

— Жодного разу, — Лів бачить, як Кем легким кроком біжить по дерев’яному поруччю і підстрибує на пальцях у самому кінці. — В усіх попередніх компаніях, список яких я вам надала, навіть плитку на підлозі з місця не зрушили.

З його очей вона бачить, що він не надто вірить її словам.

— Варто пам’ятати, що середня британська дитина мешкає в оселі, площа якої становить менш ніж сімдесят шість квадратних метрів, — вона киває на підтвердження своїх слів. — А ці діти, мабуть, зростали в значно менших помешканнях. Звичайно ж, коли вони опиняються в новому місці, їм не терпиться розім’яти ноги. Але ви самі побачите. Вони впишуться в простір.

Раз на місяць Фонд Девіда Голстона, що належить компанії «Сольберґ-Голстон Аркітектс», улаштовує екскурсію для дітей із бідних сімей до будівлі особливого архітектурного значення. Девід вірив, що молодь слід навчати не лише орієнтуватися в архітектурному оточенні, а й почуватися в ньому вільно, використовувати простір на свій смак, розуміти, які функції він виконує. Хотів, щоб вони насолоджувалися простором. Лів і досі пам’ятає, як він пояснював це групі бенгальських дітей із Вайтчепелу — перша екскурсія, при якій вона була присутня.

«Про що нам каже цей портал, коли ми входимо крізь нього?» — питав він, показуючи на величезний одвірок.

«Про гроші», — відповів один із підлітків, і всі розсміялися.

«Саме про це він і має казати, — пояснив Девід, усміхаючись. — За ним розташована фірма, яка здійснює операції з фондовими цінностями. Ці двері, з їхніми величезними мармуровими колонами й позолоченими літерами, кажуть: “Довірте нам ваші гроші. І ми повернемо вам ЩЕ БІЛЬШЕ ГРОШЕЙ”. Вони кричать на весь голос: “Ми знаємо про гроші все”».

«Бачиш, Ніхіле, чому твої двері метр заввишки, чуваче», — один із хлопців штурхнув іншого, і обидва покотилися зі сміху.

Але це діяло. Навіть тоді вона бачила, що це діяло. Девід змусив їх замислитися про навколишній простір: яке дає він їм відчуття — свободи, гніву, суму. Він показав, як, наче живі, рухаються світло й простір навколо найдивніших будинків. «Вони мають побачити, що існує альтернатива крихітним коробчинам, у яких вони живуть, — казав Девід. — Мають зрозуміти, що стіни, в яких вони перебувають, безпосередньо впливають на їхній душевний стан».

Відколи він помер, вона, з благословення Свена, перебрала на себе роль Девіда — почала зустрічатися з керівниками компаній, розповідаючи їм про користь задуму й переконуючи допустити дітей до будівель. Це допомагало їй пережити перші місяці після його смерті, коли здавалося, що жити далі немає сенсу. Тепер вона займалася цією справою щомісяця і з нетерпінням чекала на кожну наступну екскурсію.

— Міс? А можна торкнутися до риби?

— Ні. На жаль, торкатися не можна. У нас усі на місці? — Лів чекає, доки Абіола перелічить дітей по головах.

— Гаразд. Почнемо звідси. Прошу вас постояти спокійно лише десять секунд і сказати мені, які відчуття викликає у вас це місце.

— Спокій, — каже один із дітей, коли сміх припинився.

— Чому?

— А хто його зна. Це все вода. І звук тієї штукенції, схожої на водоспад. Вони заспокоюють.

— Що ще навіює відчуття спокою?

— Небо. Там же немає даху, еге ж?

— Правильно. Чому, як гадаєш, у цьому приміщенні немає даху?

— Грошей не вистачило, — і знову сміх.

— А коли ви виходите назовні, що передусім робите? Ні, Діне, я знаю, що ти хочеш сказати. Я не про це.

— Набираю повні груди повітря. Дихаю.

— Ось тільки в нашому повітрі повно гидоти. Тут його, мабуть, проганяють крізь фільтри.

— Тут же відкрито. Вони не можуть фільтрувати повітря.

— Особисто я дихаю. На повні груди. Ненавиджу бути замкненим у тісних стінах. У моїй кімнаті немає вікон, і доводиться спати з відкритими дверима, інакше почуваюся, як у труні.

— У кімнаті мого брата немає вікон, тож мама повісила йому той постер з намальованим вікном.

Вони починають порівнювати спальні. Лів любить їх, цих дітей, і боїться за них. Вони приносять у її життя усвідомлення злиднів, розуміння того, що дев’яносто дев’ять відсотків з них проживуть ціле життя в межах однієї-двох квадратних миль, обмежені як фізичними перешкодами, так і щирим страхом суспільства перед ворогуючими злочинними бандами та незаконними вторгненнями.

Невелика справа — ця доброчинність. Але для Лів це можливість відчути, що життя Девіда не змарноване, що його ідеї продовжують діяти. Іноді трапляється надзвичайно кмітливе дитя й одразу прикипає до ідей Девіда — таким вона намагається хоч чимось допомогти: поговорити з учителями, домогтися, щоб їм призначили стипендію. Кілька разів вона навіть зустрічалася з їхніми батьками. Один із найперших Девідових протеже зараз уже здобував архітектурну освіту, витрати на яку покривав фонд.

Але для більшості з них це лише коротка можливість зазирнути до іншого світу, годину-дві попрактикуватися в паркурі на чужих сходах і поруччях у мармурових фойє. Можливість зазирнути у світ багатіїв, хай навіть під спантеличеним поглядом тих самих багатіїв, яких вона вмовила допустити сюди дітей.

— Кілька років тому одне дослідження показало, що якщо скоротити житлову площу з двадцяти п’яти до п’ятнадцяти квадратних футів[54] на дитину, діти стають більш агресивними і менш схильними до взаємодії. Що ви думаєте про це?

Кем гойдається на краю поруччя.

— Я мушу ділити спальню з братом, і більшу частину часу мені хочеться відлупцювати його. Він завжди кладе свій мотлох на моїй половині.

— То які місця викликають у вас приємні відчуття? А в цьому місці ви почуваєтеся добре?

— Мені так добре, ніби нема про що турбуватися.

— Мені подобаються рослини. Оті, з великим листям.

— Ой, чуваче, а я просто сиджу тут і дивлюся на рибу. У цьому місці так добре відпочивати.

Серед дітей підіймається схвальний гомін.

— А потім я спіймаю одну та попрошу маму засмажити з чіпсами. Нічого ідея?

Усі сміються. Лів дивиться на Абіолу і мимоволі починає сміятися теж.

— Усе пройшло добре? — Свен підіймається з-за столу їй назустріч.

Вона цілує його в щоку, кладе сумку і сідає в біле шкіряне крісло навпроти. Це вже стало звичною справою: щоразу після екскурсії вона приїздить до офісу «Сольберґ-Голстон», щоб випити кави й відзвітувати про захід. І щоразу вона почувається більш утомленою, ніж очікувала.

— Прекрасно. Щойно містер Конагі зрозумів, що вони не збираються пірнати в його басейни, він відчув явну наснагу. Затримався, щоб поговорити з ними. Здається, я могла б навіть переконати його надати деяку спонсорську підтримку.

— Чудово. Це добрі новини. Посидь трохи, я зроблю тобі кави. Як ти? Як почувається твоя тяжко хвора родичка?

Вона дивиться на нього з нерозумінням.