Вона дуже багато випила. Щонайменше три келихи тут, не враховуючи ще багатьох, які перехилила в барі. Але зараз вона досягла рідкісного приємного стану алкогольної рівноваги. Вона не настільки п’яна, щоб відчувати слабкість, запаморочення, нудоту. Лише почувається достатньо веселою, щоб відірватися від землі й пливти в потоці блаженного моменту, насолоджуючись сміхом у компанії цього чоловіка, у маленькій тісній квартирці, з якою не пов’язані жодні спогади. Вони все розмовляли й розмовляли, їхні голоси лунали все більш гучно й наполегливо. І вона розповіла йому все, почуваючись розкутою від алкоголю й пережитого потрясіння, а також від думки, що, мабуть, бачить цього незнайомця вперше й востаннє. Він, у свою чергу, розповів їй про жахіття розлучення, про політику правоохоронної системи, і чому він не ладнав із нею, і як сталося, що він сумує за Нью-Йорком, та не може повернутися, доки його син не підросте. Вона хоче повідати йому все, бо здається, що він усе зрозуміє. Вона розповіла про своє горе, свій гнів, про те, як дивиться на інші пари й просто не бачить сенсу пробувати знов. Адже жодна з них не здається їй щиро, по-справжньому щасливою. Жодна.

— Гаразд. Побуду адвокатом диявола, — Пол відставляє келих. — І це каже той, хто повністю облажався у власних стосунках. Але ж ти була в шлюбі чотири роки, правильно?

— Так.

— Не хочу здатися цинічним, але ти не думаєш, що твій шлюб здається таким ідеальним у тому числі й через те, що твій чоловік помер? Усе завжди виглядає більш досконалим, якщо недовго триває. Індустрія мертвих кіноідолів переконливо це доводить.

— Хочеш сказати, якби він залишився живим, ми були б такі ж сварливі, ситі по горло одне одним, як і всі решта?

— Не обов’язково. Але близькість, народження дітей, робота і стреси повсякденного життя можуть, без сумніву, покласти край романтиці.

— Голос життєвого досвіду.

— Так. Можливо.

— Ну, в нас такого не було, — вона виразно хитає головою. Кімната наче обертається навколо.

— Ой, годі. Невже не траплялося, що він тобі хоч трохи набридав? У всіх таке буває. Ну, знаєш, коли він нив, що ти витрачаєш забагато грошей, чи пукаєш у ліжку, чи не закриваєш зубну пасту…

Лів знов хитає головою.

— І чому всі це роблять? Чому так уперто намагаються применшити те, що в нас було? Знаєш що? Ми просто були щасливі. У нас не виникало суперечок. Ні через зубну пасту, ні через те, що хтось пукав або ще що-небудь. Ми просто кохали одне одного. Справді кохали. Ми були просто… щасливі.

Вона ковтає сльози та обертається до вікна, намагаючись придушити їх. Сьогодні вона не плакатиме. Нізащо.

Настає тривала мовчанка.

«Чорт», — думає вона.

— Ну, тоді ти одна з небагатьох щасливчиків, — каже голос у неї за спиною.

Вона повертається до нього. Пол Маккаферті пропонує їй залишки вина.

— Щасливчиків?

— Небагато хто може цим похвалитися. Навіть протягом чотирьох років. Ти маєш бути вдячною.

Вдячною. Коли він так каже, це здається не позбавленим сенсу.

— Так, — після недовгого мовчання відповідає вона. — Певно, маю.

— Насправді, такі історії, як твоя, дарують мені надію.

Вона всміхається.

— Дуже мило з твого боку казати так.

— Але ж це правда. За… Як його звуть? — Пол підіймає келих.

— Девід.

— За Девіда. Гарного хлопця.

Вона всміхається — широко й несподівано. І помічає легкий подив у його очах.

— Так, — каже вона. — За Девіда.

Пол пригублює вино.

— Ти знаєш, це вперше, коли я запросив до себе дівчину, а скінчилося тим, що я п’ю за її чоловіка.

І знову: сміх, несподіваний сміх, що підіймається всередині неї, наче бульбашки.

Він обертається до дівчини.

— Знаєш, я хотів зробити це всю ніч. — Він нахиляється вперед і, перш ніж вона встигає завмерти, простягає великий палець і м’яко витирає під її лівим оком. — Твій макіяж, — пояснює він, тримаючи палець піднятим. — Не був упевнений, що ти знаєш.

Лів дивиться на нього, не зводячи очей, і раптом несподіваний електричний імпульс оволодіває нею. Вона дивиться на його сильні вкриті ластовинням руки, дивиться, як комірець облягає його шию, і її розум стає цілком порожнім. Вона відставляє келих, нахиляється вперед і, перш ніж він устигає щось сказати, робить єдине, що спадає їй на думку: припадає губами до його губ. На мить вона відчуває шок від фізичного контакту, а потім — його подих на своїй шкірі, руку, що лягає їй на талію, і його поцілунок у відповідь. Його губи м’які й теплі, з легким присмаком таніну. Вона добровільно розчиняється в ньому. Її подих пришвидшується від алкогольної знемоги й простого, але водночас солодкого відчуття обіймів. О Боже, оце так чоловік. Її очі заплющені, голова йде обертом. Він так ніжно й солодко цілує.

А тоді раптом він відсторонюється. Знадобилася секунда, перш ніж дівчина збагнула це. Вона теж відсувається, лише на кілька дюймів, і її подих завмирає в грудях.

«Хто ти?»

Він дивиться просто їй у вічі. Моргає.

— Знаєш… Як на мене, ти дуже гарненька, але я маю певні правила стосовно таких речей.

Її губи наче набряклі.

— У тебе… хтось є?

— Ні. Я лише… — Він запускає руку у волосся. Стискає щелепи. — Лів, ти не здаєшся мені…

— Я п’яна.

— Так, так, це точно.

Вона зітхає.

— Раніше я класно займалася сексом на п’яну голову.

— Тобі вже час припнути язика. Я зараз намагаюся бути дуже чемним.

Вона відкидається на диванні подушки.

— І справді. Деякі жінки п’яними ні на що не здатні. Та тільки не я.

— Лів…

— А ти такий… апетитний.

Його підборіддя колюче на дотик, і це як попередження, що ранок уже на порозі. Вона хоче провести пальцями вздовж тієї короткої щетини, відчути її шорсткість своєю шкірою. Вона простягає руку, але він ухиляється від дотику.

— Тааак, я пішов. Гаразд, бувай. — Він устає, робить вдих, не дивлячись на дівчину. — О, до речі, це спальня мого сина. Якщо хочеш ковток води чи там умитися, ось кран. З нього… е-е-е… йде вода.

Він бере до рук журнал і знов кладе його. Потім, за секунду, робить те саме.

— А ось журнали. Якщо захочеш щось почитати. Багато журналів…

Це не може завершитися ось так! Вона бажає його, настільки сильно, що все її тіло наче випромінює бажання. Вона готова благати його, просто зараз. Вона й досі відчуває жар його руки на своїй талії, солодкий смак його губ. На мить обоє завмирають, дивлячись одне на одного.

«Хіба ти не відчуваєш цього? Не йди, — мовчки благає вона. — Будь ласка, не йди від мене».

— На добраніч, Лів, — каже Пол.

Ще на мить він затримує погляд на ній, а потім тихо виходить у коридор і безшумно причиняє за собою двері спальні.

Чотири години по тому Лів прокидається в кімнаті розміром з коробчину на пуховій ковдрі з емблемою «Арсеналу». Голова гуде так сильно, що вона обмацує її, аби переконатися, що не стала жертвою розбійного нападу. Дівчина моргає, дивлячись сонними очима на маленьких героїв японських мультиків на стіні навпроти, а тоді починає збирати по клаптиках спогади минулої ночі.

Вкрадена сумка. Вона заплющує очі. О ні.

Чуже ліжко. У неї немає ключа. О Господи, у неї немає ключа. І грошей. Вона робить спробу поворухнутись і ледь не скрикує від болю, що пронизує її голову.

А тоді вона пригадує чоловіка. Піт? Пол? Вона бачить знову, як блукає безлюдними вулицями кількома годинами раніше. А тоді бачить, як подається вперед, намагаючись поцілувати його, і його чемну відмову. «Ти такий… апетитний».

— О ні, — тихо каже вона і прикриває очі долонями. — О, я не могла…

Вона підводиться й сідає на край ліжка, помічаючи жовту пластикову машинку біля своєї правої ноги. А потім, почувши скрип дверей і звук душу з сусідньої кімнати, Лів хапає туфлі й жакет і вибігає з квартири назустріч різноголоссю білого дня.