— Ви заблокували ваші картки? — питає він.

— О, ні, — вона ледь не зомліває від свіжого повітря. У неї пригнічений вигляд, і час від часу вона спотикається на ходу. Пол готовий простягти їй руку, та не впевнений, що жінка за неї візьметься. — Про це я не подумала.

— Пам’ятаєте, які у вас картки?

— Одна «Мастеркард» і одна «Баркліз».

— Стривайте. Я знаю декого, хто може допомогти. — Він набирає номер. — Шеррі?.. Вітаю. Це Маккаферті… Так, чудово, дякую. Усе гаразд. А в тебе? — Він чекає. — Слухай — чи не зробиш мені ласку? Не скинеш номери, куди телефонувати щодо викрадених банківських карток? «Мастеркард» і «Баркліз». У подруги щойно поцупили сумочку… Так. Дякую, Шеррі. Передавай вітання хлопцям від мене. О так, невдовзі побачимось.

Він набирає надісланий номер і передає їй слухавку.

— Копи, — пояснює він. — Світ тісний.

А тоді мовчки йде поряд, доки вона пояснює оператору свою ситуацію.

— Дякую, — каже вона, повертаючи йому слухавку.

— Жодних проблем.

— Я б усе одно здивувалась, якби їм вдалося щось із них зняти, — сумно всміхається Лів.

Вони вже біля ресторану іспанської кухні. Вікна не світяться, усе замкнено. Він, згинаючись, проходить у двері, а вона вдивляється крізь вікно, ніби намагаючись упіймати хоч якусь віддалену ознаку життя.

Пол дивиться на годинник.

— Зараз чверть по дванадцятій. Вони, мабуть, уже зачинилися на сьогодні.

Лів стоїть і кусає губи. А тоді відвертається від нього.

— Напевне, вона в мене. Будь ласка, чи не можу я ще раз скористатися вашим телефоном?

Він віддає їй телефон, і вона тримає його у світлі натрієвих ламп, аби краще бачити екран. Він дивиться, як Лів натискає кнопки й відвертається, машинально розчісуючи пальцями волосся. Дівчина озирається через плече, швидко й невпевнено усміхається йому, і відвертається знову. Набирає другий номер, потім третій.

— Є ще хто-небудь, кому ви можете зателефонувати?

— Мій тато. Я щойно набирала його, але там теж ніхто не відповідає. Хоча, найімовірніше, він спить. А коли він спить, то й з гармати не розбудиш, — вона виглядає цілковито розгубленою.

— Послухайте… чому б мені не забронювати вам номер у готелі? Можете розрахуватися зі мною, коли заново отримаєте картки.

Лів завмирає на місці, закусивши губу. Дві сотні фунтів. Він пам’ятає, з яким відчаєм вона промовила ці слова. Вона явно не з тих, хто може дозволити собі номер у готелі в центрі Лондона.

Дощ підсилюється, і вода струмками дзюрчить по ринвах, плескаючи їм на ноги. Майже не встигнувши подумати, Пол каже їй:

— Знаєте що? Вже дуже пізно. Я живу хвилинах у двадцяти звідси. Може, заночуєте в мене і тоді вже обміркуєте все та приймете рішення? Якщо хочете, ми можемо все обговорити на місці.

Вона повертає йому телефон. Він бачить, як у ній відбувається коротка внутрішня боротьба. А тоді вона дещо насторожено посміхається і робить крок до нього.

— Дякую вам. І пробачте. Я… я справді не хотіла зіпсувати вечір ще кому-небудь.

Що більше вони наближаються до його квартири, то тихішою стає Лів. Він здогадується, що дівчина тверезіє і в глибині душі питає себе, на що вона щойно погодилася. Він думає, чи не чекає на неї десь подружка. Дівчина гарна, але в такий спосіб, щоб не привертати чоловічої уваги: без макіяжу, волосся зібране у хвіст. Чи це так у лесбіянок прийнято? Її шкіра в надто доброму стані як для людини, що постійно прикладається до чарки. А стрункі підтягнуті ноги й широкий крок явно свідчать про регулярні фізичні вправи. Та зараз вона йде поряд, схрестивши руки на грудях, ніби захищаючись.

Вони дістаються його квартири, невеличкого помешкання на другому поверсі над кафе на задвірках театрального кварталу, і він відчиняє двері, намагаючись триматися на пристойній відстані від дівчини.

Увімкнувши світло, Пол прямує до кавового столика. Прибирає з нього газети й чашку з-під ранкової кави, в ту мить побачивши власне помешкання очима сторонньої: дуже тісне, захаращене довідниками, фотографіями та меблями. Дякувати Богові, хоч розкиданих шкарпеток і білизни немає. Він заходить на кухню, ставить чайник, подає дівчині рушник для її мокрого волосся й спостерігає, як вона невпевнено рухається кімнатою. Вигляд повних книжкових полиць і фотографій у шафі (він у формі в обнімку з Джейком, який широко усміхається) начебто заспокоїв її.

— Це ваш син?

— Ага.

— Схожий на вас. — Вона бере з полиці фотографію Пола з Джейком і Леоні, зроблену, коли хлопчикові було чотири роки. Вільною рукою дівчина й досі тримається за живіт. Він охоче запропонував би їй майку, та не хоче, щоб вона вирішила, ніби він умовляє її роздягтися.

— Це його матір?

— Так.

— Отже… ви не гей?

На мить Пол втрачає дар мови. А тоді випалює:

— Ні! О ні! То бар мого брата.

— О.

Він жестом показує на своє фото в поліцейській формі.

— Не думайте, що я брав участь у костюмованому шоу. Я справді був копом.

Вона починає сміятися — тим сміхом, що народжується, коли єдиною альтернативою є сльози. А тоді витирає очі й ніяково всміхається йому.

— Пробачте. Сьогодні поганий день. І він був поганим ще до того, як украли мою сумочку.

А вона справді гарненька, раптом думає він. І така вразлива на вигляд — наче з неї зняли шкіру. Дівчина обертається обличчям до нього, і він різко відводить погляд.

— Поле, у вас є щось випити? Тільки не кави. Знаю, ви вважаєте мене безнадійною п’яничкою, але одна чарочка мені справді не завадить. Просто зараз.

Він вимикає чайник, наливає обом по келиху вина і повертається до вітальні. Вона сидить на краєчку дивана, затиснувши лікті між колінами.

— Не хочете поговорити про це? Колишні копи чого тільки не чують. — Він простягає їй келих вина. — Часом історії, набагато гірші за вашу. Готовий закластися.

— Навряд чи. — Вона голосно сьорбає вино. А тоді різко розвертається до нього. — Власне, так. Мій чоловік помер цього дня чотири роки тому. Помер. Більшість людей, коли це сталося, слова мовити не могли, а тепер вони всі мені кажуть, що я маю жити далі. Я не уявляю, як жити далі. У мене вдома мешкає готка, прізвища якої я навіть не пам’ятаю. Усім навколо я винна гроші. А сьогодні ввечері я пішла до гей-бару, бо мені нестерпно було лишатися вдома самій, і там у мене свиснули сумку з двомастами фунтами, які я зняла з кредитної картки, аби сплатити місцевий податок. І коли ви спитали мене, чи знаю я ще когось, кому можна зателефонувати, я згадала, що єдина людина, яка могла б запропонувати мені ліжко, — це Френ, жінка, що мешкає в халабуді з картонних коробок унизу біля мого будинку.

Він настільки зайнятий усвідомленням слова «чоловік», що майже не чує решти.

— Що ж, я можу запропонувати вам ліжко.

І знову цей неспокійний погляд.

— Ліжко мого сина. Не найзручніше в світі. Тобто мій брат на ньому періодично спав, коли сварився зі своїм останнім бойфрендом, і каже, що відтоді змушений відвідувати костоправа, але все ж таки це ліжко.

Він робить паузу, а тоді додає:

— І це явно краще, ніж халабуда з картонних коробок.

Вона скоса поглядає на нього.

— Ну… трішечки краще.

Вона криво посміхається в келих.

— Я все одно не могла б попроситися до Френ. Вона ніколи, в біса, мене не запрошує.

— А це вже просто нечемно. Утім особисто я не хотів би ночувати в її хижці. Залишайтеся тут. Я знайду вам зубну щітку.

Іноді Лів здається цілком можливим опинитись у паралельному всесвіті. Ти ніби цілком усвідомлюєш усе, що з тобою відбувається: жахливий вечір перед телевізором, похід до бару, втеча від власної біографії — аж тут ти сходиш із траєкторії й прямуєш у пункт призначення, про який навіть не підозрювала. На поверхні це виглядає як катастрофа: вкрадена сумочка, втрачена готівка, померлий чоловік, життя, що не склалося. І раптом ти сидиш у малесенькій квартирі американця з яскраво-блакитними очима, з волоссям, схожим на сивувате хутро. Уже майже третя ранку, а він розважає тебе, викликаючи щирий сміх. Так, наче тобі в цілому світі нема про що турбуватися.