— Твоя тітонька?

Рум’янець заливає її шию.

— О. Так, непогано, дякую. Вже краще.

Свен простягає їй філіжанку кави, надовго затримуючи погляд на її обличчі. Потім знов опускається в крісло, що м’яко поскрипує під його вагою.

— Ти маєш пробачити Крістен. Часом її просто заносить. Я казав їй, що, на мою думку, той тип — просто ідіот.

— О, — вона кривиться. — Це було аж настільки очевидно?

— Не для Крістен. Вона не знає, що Ебола зазвичай хірургічним шляхом не лікується.

Лів видає довгий стогін. Він усміхається.

— Не думай про це. Роджер Фолдз — звичайний йолоп. Хай там як, було дуже приємно побачитися з тобою знову. — Він знімає окуляри. — Справді. Тобі слід заходити частіше.

— Гм, ну, я була трохи зайнята останнім часом.

Вона червоніє, згадавши свою ніч із Полом Маккаферті. Лів упіймала себе на тому, що вже кілька днів поспіль безперестанку повертається думками до тривог тієї ночі — подібно до того, як кінчик язика продовжує водити по місцю втраченого зуба. Чому вона так поводилася? Що він подумав про неї? А тоді, з гарячковим трепетом, вона згадує той поцілунок на своїх губах. Її кидає в холод від збентеження, та все ж її губи ледь відчутно спалахують, пригадуючи його. Наче якась давно відмерла часточка її душі знову пробудилася до життя. І це трохи бентежить її.

— То як справи з Ґолдштейнами?

— Поки що не надто. Виникли деякі проблеми через нові статутні вимоги щодо забудови, але ми майже їх подолали. Принаймні Ґолдштейни задоволені.

— У тебе є фотографії?

Для Девіда Ґолдштейн-білдінг був проектом мрії: величезна споруда з органічного скла, що наполовину обступає площу на межі з Сіті. Він працював над цим проектом два роки їхнього спільного життя, намагаючись донести до заможних братів Ґолдштейнів своє сміливе бачення, намагався створити щось геть не схоже на квадратні бетонні замки навколо. Він саме працював над цим, коли раптова смерть спіткала його. Після того Свен узяв план проекту, продивився його в кілька етапів і наразі керував будівництвом. Робота просувалася не без перешкод. Будівельні матеріали затримувалися в китайському порту, скло надходило не тієї якості, а фундамент виявився цілком непридатним до закладання в лондонський глинозем. Але тепер нарешті будівля зростає за планом, і численні скляні панелі виблискують на сонці, наче луска велетенської змії.

Покопирсавшись у документах на столі, Свен витягає фотографію й передає жінці. Вона дивиться на велетенську будівлю, оточену синіми будівельними парканами, — майже невпізнаване в такому вигляді творіння Девіда.

— Це буде шикарно, — вона не втримується від посмішки.

— Я хотів сказати тобі — вони погодилися встановити у фойє меморіальну дошку на його честь.

— Справді? — її горло стискається.

— Так. Джеррі Ґолдштейн казав мені минулого тижня — гарно було б якось ушанувати пам’ять Девіда. Вони дуже його любили.

Лів дає собі час звикнути до цієї думки.

— Це… Це пречудово.

— Я так і подумав. Прийдеш на відкриття?

— Я б залюбки.

— Гаразд. А як життя взагалі?

Лів сьорбає каву. Вона завжди відчуває деяку сором’язливість, коли доводиться розповідати Свенові про своє життя. Наче відсутність у ньому суттєвих досягнень — лише привід для розчарування.

— Ну, схоже, в мене з’явилася сусідка по квартирі. Це доволі… цікаво. Я досі займаюся бігом. У роботі майже суцільна тиша.

— Наскільки все погано?

Вона намагається всміхнутися.

— Чесно? Здається, чорноробом у Бангладеш я заробляла б більше.

Свен дивиться на свої руки.

— Тобі… не спадало на думку, що, може, час уже робити щось інше?

— Не думаю, що здатна робити щось інше.

Вона давно зрозуміла, що кидати роботу, аби всюди йти слідом за Девідом після їхнього весілля, було не дуже розумно з її боку. Доки її друзі будували кар’єри, гаруючи в офісі двадцять чотири години на добу, вона просто подорожувала разом із ним до Парижа, Сіднея, Барселони. Він і не наполягав, щоб вона працювала. А їй здавалося неймовірною дурницею постійно його не бачити. Згодом же виявилося, що вона взагалі ні до чого не придатна. І так тривало вже довгий час.

— Торік мені довелося закласти будинок. А тепер навіть не вистачає грошей, аби сплачувати рахунки, — останню фразу вона випалює, наче грішниця на сповіді.

Але Свен не здивований.

— Знаєш… якби ти схотіла продати його, я міг би легко знайти покупця.

— Продати?

— Це завеликий будинок, з яким клопоту не оберешся. А потім… не знаю. Ти там наче в ізоляції, Лів. Це була дивовижна спроба Девіда відточити свою майстерність і миле сімейне гніздечко для вас двох, але ти не думаєш, що час повертатися в товщу життя? Оселитись у більш жвавій місцевості? Може, в гарненькій квартирі посеред Ноттінг-Гіллу чи Клеркенвеллу?

— Я не можу продати будинок Девіда.

— Чому ні?

— Бо це буде неправильно.

Він не каже очевидного. І не треба казати: з того, як він відкидається в кріслі, як стискає губи, все зрозуміло без слів.

— Гаразд, — нарешті вимовляє він і схиляється над столом. — Я лише пропоную поміркувати над цим.

Позаду нього, за вікном, по той бік вулиці рухається величезний будівельний кран. Залізні балки прорізають небо, пливучи до великої порожнини, де має бути дах. П’ять років тому, коли «Сольберґ-Голстон Аркітектс» щойно переїхали сюди, з вікна було видно лише ряд старих обшмугляних закладів: букмекерська, пральня самообслуговування, магазин секонд-генду. Їхні цегляні стіни були брудно-коричневі від часу, а вікна геть непрозорі через роками накопичуваний шар свинцю й пилу. Тепер на їхньому місці зяє пустка. Можливо, коли наступного разу прийде сюди, вона зовсім не впізнає цього краєвиду.

— Як діти? — різко питає вона.

І Свен із тактовністю людини, що знає її багато років, змінює тему.

Щомісячне засідання вже добігає середини, коли Пол помічає, що Міріам, його з Джейні спільна секретарка, сидить, умостившись не на стільці, а на двох величезних коробках з документами. Вона сидить незручно, підгинає ноги, намагаючись надати спідниці пристойного вигляду, і підпирає спиною цілу піраміду інших коробок.

Колись, у середині дев’яностих, пошук зниклих творів мистецтва перетворився на великий бізнес. Ніхто в «Товаристві пошуку і повернення» (ТПП) не передбачав подібних змін, і тепер, п’ятнадцять років по тому, засідання проходять у все більш захаращеному кабінеті Джейні, де завжди чиїсь лікті впираються в хиткі стоси тек, у нагромаджені коробки, повні факсів і ксерокопій, — чи, якщо в засіданнях беруть участь клієнти, унизу в місцевій кав’ярні. Він не раз казав, що їм слід підшукати нове робоче приміщення. І щоразу Джейні дивиться на нього з таким виглядом, ніби чує це вперше, і каже: так, так, чудова ідея. А потім нічого в цьому напрямку не робить.

— Міріам? — Пол підводиться, пропонуючи їй стілець, але дівчина відмовляється.

— Чесно, — каже вона, — мені й так добре.

І безперестанку киває, ніби намагаючись переконати в цьому сама себе.

— Ти от-от провалишся в «Нерозв’язані суперечки 1996 року», — каже він. Йому кортить додати: «І я бачу, що в тебе під спідницею».

— Справді, мені цілком зручно.

— Міріам, чесно, я можу лише…

— Міріам чудово почувається, Поле. Справді. — Джейні поправляє окуляри на носі.

— О так. Мені тут дуже зручно. — Дівчина киває, доки він не відводить погляду. Від цього йому стає ніяково.

— Отже, ось що ми маємо стосовно питань офісного приміщення й кадрового забезпечення. А що ми, власне, маємо?

Юрист Шон проглядає свій подальший розклад: звернення до іспанського уряду щодо повернення вкраденого Веласкеса приватному колекціонерові, пошук двох видатних скульптур, можливе внесення змін до правового врегулювання реституційних позовів. Пол відкидається в кріслі, поклавши кулькову ручку поверх блокнота.

І знову бачить перед собою її, з тужливою посмішкою на обличчі. Її несподівані вибухи сміху. Журбу, застиглу в крихітних зморшках навколо її очей. «Я класно займалася сексом на п’яну голову. Справді. Класно».