Жовтий мiсяць бабиного обличчя немов за хмару заходить, мова затихає так, як затихає весняна злива, що хлющить у смарагдi молодого листя. Гнiдий кiнь стоïть на рiчковiй обмiлинi, довкола його нiг срiблом грає дрiбна риба, а чайки з хвилястими крильми лiтають так низько, що ось-ось самi заплетуться в розплавлену мiдь пухнастоï гриви, щоб маяти в нiй живими квiтами. Снiп сонячного промiння — немов довга прозора щiтка, яка розчiсує шерсть на гнiдому конi, бери ту сонячну щiтку до рук — i мий кiнськi здухвини та груди, мий мiдну гриву та ноги точенi! Кiнь iрже, смiється сурмистими очима, б'є копитом по водi так, що срiбна риба з бризками-жуками вiялом спалахують над рiчкою, й ось ти вже знову сидиш верхи, пальцi повлипали в мiдь гриви, й Днiпро приймає вас у м'якi обiйми, хвилi обтiкають гостру кiнську морду, плещуться на твоïх колiнах. Вiд берега течiя слабкiша, та далi дужчає, чайки вже прагнуть заплестись у вихори твого чуба, риба б'є Гнiдку в груди, треться коло твоïх босих нiг. Дикi качки спершу сполохано кидаються врозтiч, та скоро вже не бояться, зовсiм близько погойдуються на хвилях, наче танцюють, наче творять свiй качиний хоровод. Кiнь долає течiю тугу, як напнуте полотно, й тут, на попутному полотнi течiï, грають бiлi лебедi, схожi на розквiтлi на водi лiлеï, i тепер ви пливете помiж цих лебединих лiлей, скоро запливаєте в протоку, затягнуту панциром куширу, тут немов кладовище напiвзатонулих корчiв i стовбурiв, дух ïдучий, мов од вапна, б'є в очi, квачем затикає горло, тут нема нi качок, нi лебедiв, нi риба не грає, нi рак не чiпляється за босу ногу, а тiльки мертвотний сморiд мертвоï пустелi. Велика ропухата жаба сидить на слизькiй колодi, очi в жаби виряченi, неживi, й раптом жаба не стрибає, а звалюється з колоди у в'язке баговиння, булькає каменем. Чапля, що сконала зовсiм недавно, сидить мiж чорного гiлля всохлого куща верболозу, а з дзьоба ïï стримить заснула рибина. Раз по раз на поверхнi скипають пухирi повiтря, наче миттєвi ступи, глухо лопаються, стрiляючи ядушливим чадом. Очi самi склеплюються, наче повiки важнiють вiд залiзних замкiв, голову стиснуто обручем безнадiï, на грудях лежить тягота, мовби нiколи вже не вибратися з цiєï мертвоï водноï пустелi, та Гнiдко розбиває грудьми перепони, його могутня спина вигойдується пiд тобою, мов дубовий човен-довбанка, тiльки ось цей човен живий, i вже наче меншає кругом баговиння, корчiв, корiнняччя, повiтря посвiжiшало, на поверхнi течiï зблиснули чистi струменi. Очi твоï розплющуються, цупкий обруч уже не стискає голову, з грудей спадає вагота, бо й мла довкола розсмоктується, крiзь неï просiвається промiння, i вже ось перша чайка зродилась iз того сонячного промiння — й щезла, та скоро вигулькнула друга, третя! Скоро Гнiдко вже лиснiє вiд сонячного молока, вже його грива пливе в чистiй блакитнiй водi, зграйка дрiбних рибок спурхує попереду над водою, ген похитуються на хвилях гордовитi чашi бiлих лiлей, а трохи далi за ними цвiте на водi лебiдь, наче велика жива лiлея. Повiтря пахтить квiтами, якими мiниться близький берег, i ти вбираєш у себе принесенi вiтерцем пахощi лугу, якi зцiляють i лiкують серце. Вийшовши з рiчки на берег, Гнiдко аж дзвенить сяйливою мокрою шерстю, i краплi води скочуються з нього живою ртуттю, щоб померхнути в пiску, й ти гладиш коня тремтячою рукою, намагаєшся припасти губами до його великих губiв, i смiєшся з хворобливим схлипуванням. Тягнеш i тягнеш в обiймах руки до кiнськоï шиï, але чомусь уже не знаходиш Гнiдка, а руки торкаються жовтого мiсяця, на якому несподiвано проступають очi баби Килини, i ллється голос-струмок баби Килини, i в його жебонiннi вiддзеркалюється Княжа гора, авжеж, Княжа гора, якiй баба Килина дякує й кланяється, дякує й кланяється, що не погордувала, що змилостивилась, що прийшла травами, птицями й звiрами своïми, порятувала дитину вiд недуги, спасибi ж тобi, Княжа горо, доземне.

Хто зi старих без костура вишневого чи грушевого не обходиться, хто пособляє собi залiзною ковiнькою, а ти для баби Килини замiняєш i костур сучкуватий, i ковiньку незламну — бере тебе баба за руку — й гайда по селу. Вона — сiльське радiо на моторних ногах, вона — сiльський телевiзор iз меткими, видющими очима.

— Та нiяке радiо зi мною не зрiвняється! Радiо вночi не балака, а менi й дiд Гордiй не замкне на нiч рота…

Ось цього дня бiжиш у бабинiй руцi, а що баба непокваплива, а що баба цiпами старих нiг старанно молотить пiсок на стежцi, то бiжиш ти весь час немов на одному мiсцi, гарцюєш вiхтем полум'я у жилавiй руцi.

— Йдемо на весiлля, свiт ще не бачив такого весiлля…

— Та чого вам на весiлля, чи ви дiвка?

— О, я не дiвка, ти не парубок, а йдемо! Скiльки вже бабою Килиною виходжено по весiллях, та все ж разом iз тобою, бо ти в неï за посох, а такого весiлля свiт справдi не бачив…

Хата стояла не в падолi Княжоï гори, а на згiрку, вже в лiсi, i, вкрита сивим цинком, скидалась на сиву закляклу птаху. В хатi вже набиралось гостей, за столом знайшлось мiсце й для вас, та хоч як ти витрiщався по хатi — не знаходив молодоï та молодого! Як ото завше водиться, що молода — в шумовиннi весiльноï фати, у биндах, у квiтках, що молодий — у палахких рум'янцях на щоках, iз веселими, якимись ураганними очима, iз заметiльне звихреним чубом. Позбирались у хатi чи такi старенькi, як баба Килина, чи трохи молодшi вiд них, пили по чарцi, гомонiли.

— А де музика? — поспитав пошепки.

— О, який танцюрист, без музики не обiйдеться, — так само пошепки вiдказала баба Килина.

— А чом не спiвають?

— Бо порозучувались, тiльки ти один тут спiвочий.

— А де молода?

— Колись узнаєш, дитино, — зiтхнула баба.

— А де молодий?

— О, прилип, як шевська смола… Ген молодий, хiба не бачиш? Хазяïн — молодий, Остап Кiндратович…

I кивнула головою на лiтнього чоловiка з поораним зморшками чолом, iз таким самим поораним лицем. Груди його сяяли орденами та медалями. Коло Остапа Кiндратовича сидiв син зi своєю жiнкою, обоє вашi сiльськi вчителi, сидiли дiти ïхнi, все хлопцi, вервечкою бiля них, виразами облич нагадуючи не тiльки батька, а й дiда.

— Так у молодого ж — онуки!

— Хiба онукам зась на весiлля до свого дiда! — мудро заперечила баба Килина.

За столом заспiвали пiсню, тiльки не веселу, як годилося б, а журливу, й несподiвано сивий молодий Остап Кiндратович затулився долонями, й крiзь пальцi просочилися сльози. Пiсня ще трохи погойдалась на сумних крилах у хатi — й згорнула крила. Син-учитель пригортав батька до себе, заспокоював:

— Весiлля ж, тату, весiлля!

А в самого сльози бринiли в голосi.

Хотiлося чкурнути з-за столу, втекти надвiр, бо що ж це за весiлля без молодоï, що ж це за весiлля, де за молодого хоч i знатний колгоспний комбайнер, але ж голуб вiн уже сизий, що ж це за весiлля, де ллються сльози! Й ти вже вислизнув iз-за столу, а що баба Килина мала тебе за свiй подорожнiй посох, то твоя рука не випурхнула з ïï руки, опинились ви з бабою надворi вдвох. За звичкою — бо куди проти неï радiо чи телевiзору! — вона розмовляла з якоюсь тiтонькою, що пристала до вас, а ти ловив ïхню рiч, i та рiч перед твоïм зором оберталась на видиво живе.

— Була в Остапа на весiллi, — сокорiла баба Килина.

— Хай господь милує, — вишневощока тiтонька ïй. — Свiт усього набачився, а такого весiлля ще не бачив.

— Коли воювали, а воно й досi горя скiльки! Тож Остап партизанив у лiсах за Днiпром, i Меланка з ним у лiсi партизанила.

— Там полюбились, либонь.

— Чи в лiсi полюбились, чи ранiше, до вiйни, а як Меланка ввiйшла в тяж, то вiн послав ïï в село, аби в селi родила, а не в землянцi. Вона в батькiв народила, ховалась у батькiв, та хоч як ховайся — людськi очi побачать скрiзь. Донесли нiмцям, що партизанка ховається в селi.

— Ще мати ïï жива, тiльки недочуває, славна така…

— Таж i мати Меланчина була на весiллi, i батько Меланчин прийшов би, та переставився…

— Батька теж пам'ятаю, якось такого великого сома несе з Днiпра, на плече поклав, аж присiдає пiд сомом.