Чудний, ти не вiдав, що хата — це i є вхiд у печеру-чернеру, чи ступаєш у ïï роздзяплене вiйстя, з колючих чагарiв назустрiч летять сови золотаво-круглоокi, з гострякiв на стелi звисають кажани, летючi мишi шугають над головою з моторошним шелестом-хлюпанням, стiни мокрi вiд патьокiв води, iскристо зблискує вогке камiння. В печерi-чернерi ледь свiтиться, наче ïï осяюють нiчнi свiтлячки. З шерехом осовується глина, дзяпотять краплi, й пронизлива сирiсть дiймає до кiсток. Здається, твоє дихання вiдлунює так погрозливо луною, що тамуєш подих. У попелясто-сiрому туманi виднiє-ться рукавець, у якому начебто свiтлiше, ти зi сторожким ляком звертаєш сюди, ступаючи по глейкому й слизькому, наче остерiгаєшся спiткнутись на гадюччi, далi в стiнi — ще свiтлiший вiдгалужується рукав — i вже тут стеля повищала, пiд ногами зелена трава, цяткована квiтами, попереду в досвiтньому туманi за осокою блищить озерце, на березi озерця пасеться кiнь гнiдий, наче жолудь, якась сила виносить тебе на коня i, вчепившись за гриву, ти вже ïдеш верхи, чуючи в грудях холодок тривоги. Зовсiм низько над головою висять iмлистi зiрки, наче кетяги калинових ягiд, та дедалi грона зiрок вищають, бо стеля в печерi-чернерi дальшае, i це вже навiть не стеля, а небо у скуйовджених хмарах. Дивно, що дiд Гордiй так часто ходить шукати свого коня, який таки справдi забiг пiд Княжу гору, й досi не знайшов, хоч що тут шукати Гнiдка, ось вiн, заблуканий кiнь, ситий, доглянутий, i так славно скаче риссю — вперед, i вже далеч кругом неокрая, луг обертається на ковильний степ, ген дрохви й стрепети, ген скiфська могила й кам'янi баби, ген табун сайгакiв, а над ними ширяють шулiки у високостi. Гнiдко iрже — гримить сурмою, й наче у вiдповiдь на кiнське iржання на шовкових хвилях степовоï тирси зринають хижо зiщуленi постатi кiнних вершникiв у гостроверхих хутряних шапках, i занесенi вгору шаблi у ïхнiх руках цвiтуть дзеркальним сяйвом, вершники скачуть навздогiн, ну ж бо, Гнiдко, виручай, бо зброï для захисту нема, бо лиш на тебе надiя! Гнiдко розпластується над землею, грива кипить окропом, нiздрi наче аж полум'ям дихають, буйний степ летить назустрiч, а в буйному степу летять назустрiч кам'янi баби, сизi чайки, бабаки, дикi грушi, полиннi пахощi б'ють у груди, а обрiй вiдступав й вiдступає, наче смуга морського прибою, повита танцiвливим маревом. Кiнних вершникiв у гостроверхих шапках уже й не видно за тобою, пропало дзеркальне сяйво шабель у ïхнiх руках, серце у грудях смiється й плаче вiд гостроï радостi, а кiнь уже бiжить не в степу, а продирається крiзь пущу, мох зеленiє на стовбурах дерев, перегукуються пугачi, якась звiрина з хащiв блимає жаским плавленим золотом червоних очей, якась хижа птаха стулила дзьоба так, наче клацнули двi сухi мертвi кiстки. Ген мочарi, багно зiтхає безоднею в грудях землi, примарнi вогники тремтять над багном, румовисько напiвзiв'ялих i напiвзогнилих очеретiв, i така безнадiя кругом, що краще б ведмiдь у пралiсi заревiв одчайно, порушивши це запустiння, гайда. Гнiдко, гайда, бо лиш на тебе й надiя. Чвакає пiд копитами, рветься баговиння, кiнь у милi, кривава пiна пухириться на губах, i зрештою стелиться пiщана стежка, лiс рiдшає та вiдступає, свiтлiшаючи, он уже знову степ вигойдується тирсою, як iзнагла за спиною, з-над лiсу виринає зграя птахiв, i попереду летить неправдоподiбний шулiка, такий вiн великий, тiкаймо ж. Гнiдко, це за нами погоня, щоб кiстки нашi оббiлувати, щоб нашi очi видзьобати. Й коли хижi птахи вже мало на плечi твоï не сiдали, високе небо наче впало на голову, й посвист пташиних крил зостався ззаду, й тепер Гнiдко знову опинився в печерi-чернерi, вузькiй та похмурiй, з глеюватими слизькими стiнами, кiнь ступав засапано, чвакаючи копитами в дзюркiтливiй водi, дедалi темнiшало, наче тут лише вгадувалося свiтло деревних свiтлякiв, i ти боявся, що в цiй темрявi Гнiдко зникне так само зненацька, як i появився, знову пропаде в моторошних нетриськах пiд Княжою горою, й знову дiд Гордiй ходитиме на пошуки, як усеньке своє життя ходив, усе маргiо й марно. Скочивши з коня, пестив i пестив густу гриву, вдячний Гнiдку, що порятував iз таких страшних пригод, що тепер ось виводить iз печери-чернери на свiтло, ну, конику, гайда-гайда, вже зовсiм близько зосталось до виходу, ото дiд Гордiй зрадiє пропажi, яка знайшлась нарештi, ось уже й бiлий свiт виднiє попереду, тому-то ти так i хоркаєш, нiздрi роздуваєш та вухами стрижеш!
— Дiду Гордiю! Бабо Килино! Мати!
Голос твiй дзвенить на вустах, як дзвенить веселка в омитому пiсля дощу небi. Пiсля сну голова крутиться, а тому й ранкове повiтря крутиться, наче його вiтром гойдає, наче й тебе разом iз подвiр'ям гойдає. В тiй хитавицi добiгаєш до дiда Гордiя, що лагодить саджалку на рибу, береш за суху корчувату руку.
— Дiду, ходiмо! — чомусь кричиш ти, начебто дiд у якiйсь далечинi, а ти намагаєшся докричатись до нього.
Дiд зводиться з колоди на причiлку хати i, в однiй руцi тримаючи недолатану саджалку, другу кладе на твою теплу голову, гладить шкарубкою долонею, що дере так, наче дубова кора.
— Куди йти? — питає дiд. — Чи ти не приболiв увi снi?
— Дiду! — кричиш ти — й не можеш викричати своєï радостi, яка аж зiр слiпить. — Дiду! Ходiмо! Я вам таке покажу!.. Таке покажу!..
— Що ж ти покажеш, дитино? Вiдчиняєш дверi хлiва — й показуєш пальцем у пiвморок, що пахне сiном:
— Дивiться, дiду!
Дiд Гордiй вносить до хлiва сиву голову спокiйно, мовби остерiгається розхлюпати туман сивоï хмари, що увiнчує його. Розглядається по хлiву, пiдбирає бiля жолоба кинутi вила-згрелi й ставить до стiни.
— Нiчого не бачу, — бубонить.
— А кiнь! — кричиш iз-за порога та й ступаєш у хлiв. — А кiнь Гнiдко?
— Який кiнь Гнiдко?
— А-а… ген… кiнь Гнiдко…
Й замовкаєш, наче тобi вмить замок накинуто на рота. Бо в темному кутку, в який цiєï ночi ти з печери-чернери привiв гнiдого коня, лиш гребенясту бiлу курку видно, курка моститься на гнiздi, щоб iзнестись, та, потривожена, з сердитим кудкудаканням вибiгає за порiг.
— Та який кiнь? — бубонить дiд Гордiй. — Корова вже на пашi, баба Килина пасе, ось курка нiяк не вкуб-литься…
Де кiнь, де кiнь, де кiнь? Куток у хлiвi, затягнутий павутинням, повижирав дерев'янi дилюки-ребра. Ось тут стояв цiєï ночi, доторк гриви досi чується на пальцях, вогке дихання кiнських нiздрiв досi лоскоче щоки. Дiд Гордiй крутнувся сюди-туди по хлiвi та й подався латати свою саджалку, бо ж на Днiпро готується по рибу, а ти як прирiс ногами до пiдстилки та мерви в хлiвi, не зрушиш i тремтиш, наче отi степовики ось-ось наздоженуть, а Гнiдка нема, щоб порятуватись, наче й зграя хижих птахiв налетить, а як порятуватись вiд них без Гнiдка?..
Княжа гора, увiнчана короною сонця, простирається вдалечiнь незбагненною загадкою, вiд якоï не можеш вiдiрвати очей. Наче зором прагнеш проникнути в глиб тiєï загадки, знову побачити все те, що привидiлося цiєï ночi, в печерi-чернерi вгледiти Гнiдка, що вiн таки повернувся туди.
А баба Килина, прочитавши твоï думки, жебонить голосом-струмком:
— Лиш у печеру не заглядай, бо там нiч стоïть, а дня в печерi не буває нiколи…
Вечiр, жовтий мiсяць схиляється над тобою, але чому ж вiн так низенько схиляється, що можна простягнути руку й помацати? Це зовсiм не мiсяць, а баба Килина схиляється, але ж чому вона замiсть обличчя свiтить мiсяцем i цей мiсяць дивиться бабиними очима й озивається бабиними губами… Хвороби, чого ви напосiли дитину, гайда з його серця — услiд за сонцем iдiть, де б це мазi рудоï бичачоï взяти на вас! Де б це трави чорноï взяти, щоб i думка не думалась про жовч орлину! Дитино, хвороби твоï виймаю з вiчок i вушок, iз носа i рота, з мiзжечкiв та язика, з макiвки i шиï, з плечей i передплiч, iз спини i хрящикiв… iз серця й легень твоïх, iз грудей i бокiв твоïх, iз печiнки, селезiнки i нирок… iз черева i кишок твоïх виймаю хворобу, з мiхура та з пупа… зi стегон i колiн, iз п'ят i стiп твоïх, iз гузенця, чересел i ягодиць… iз усiх кiсточок твоïх, iз жил та сухожил, iз пальцiв, п'ястукiв i нiгтiв твоïх виймаю хворобу словом своïм… Кланяючись небу високому над Княжоï горою! Небо високе, пришли дятла бiлоспин-ного i шпака, курку сутанську i горлицю кiльчасту, гуску малу бiлолобу i чаплю єгипетську, сову яструбину i зозулю чубату, хай заберуть у дитини прокляття мороку i морок свiдомостi. Кланяюсь водам на Княжiй горi! Синi води, пришлiть дерихвоста лучного i сивку золотисту, кречiтку i крем'яшника, червонозобика i травника, крячка свiтлокрилого i крячка бiлощокого, хай у дитини заберуть болi болящi. Кланяюсь вершинам пiдхмарним на Княжiй горi! Вершини пiдхмарнi, прийдiть зеленою рутою i болотяним виноградом, барвiнком хрещатим i материнкою-душинкою, iванковим зiллям i купиною, бук-травою i калганом, заберiть у дитини безмов'я й повернiть мову, хай мовою знову стане дужа й весела! Прийдiте, звiрi i звiрята, мурахи i мурашата, прийдiть отi, що по землi повзають i землю риють, заберiть у дитини страх i немiч, а повернiть вiдвагу i силу… Небесам слава за ласку, землi слава за мiць, повiтрю слава за добро, бо дивимося на свiт очима сонця, бо дихаємо вiтром, бо дух наш є повiтря, бо тiло наше — земля… Баба Килина з обличчям жовтого мiсяця схиляється низько, заклинає та молиться, просить та благає, кланяється уклiнно, й хвороба легшає, тепер хвороба така — як павутинка, й тепер ти — як павутинка, й тепер твоя свiдомiсть — як павутинка, що силою i владою Княжоï гори пливе й снується в цьому свiтi, i здається, що то Княжа гора озивається голосом баби Килини, повертаючи здоров'я, сточене якоюсь ïдучою тужбою, непомiрною для твого серця.
