— То нiмцi взяли Меланку з дитиною.

— Атож, iз дитиною, — згоджується тiтонька, яка все це знає, але ж баба Килина розказує так, наче нiхто краще неï не знає.

— I на шибеницi повiсили ïï разом iз дитиною малою, висить Меланка — й дитя як сховала за пазуху, як пригорнула руками, так i тримає. А зняти не можна й порятувати не можна, бо вартують. Не бачити б такого нiколи й плачу такого дитячого нiколи б не чути.

— То Остап уночi з лiсу прийшов iз партизанами, так зняли Меланку з шибеницi, хлоп'я мало не задубiло, та врятували.

— Врятували, сидiв ниньки в батька на весiллi, з жiнкою та дiточками. — Й за руку тебе смикнула баба Килина. — Вже скоро до школи, то вчитимешся в нього, славний такий чоловiк удався.

— Остап iз Меланкою не розписувались, правда?

— Хiба ж могли в лiсi розписатись? Не було в лiсi сiльради, жили на вiру. Все життя йому затулила Меланка, аж ось коли розписався з нею, ниньки.

— А є такий закон?

— Якби не водився такий закон, то не розписали б.

— Iз покiйною…

— Для когось покiйна, а для Остапа як жива, пам'ятав i пам'ятає, та й село наше не забуло, пам'ятає вся Княжа гора. Отаке весiлля, а як на ньому веселитись? Сидять i журяться, Остап сльози втирає.

— Вiн усе життя втирає сльози. Кому — як, а йому — отак…

Голову в дядька мовби мiдним казаном накрито, цей йазан мерехтить на сонцi, пускаючи навсiбiч гострi блищинки, спробуй лише вдар по казану — ото дзвонитиме!.. А пiд мiдним казаном геть чорна голова, сажею наквацьовано брови, сажею саджено очi, рум'янцi — й тi чорнi, битi багровими жилками.

— I не дивiться так на мене, дiдуню, — смiється, — бо не впiзнаєте. Я нетутешнiй.

— Та бачу, що нетутешнiй. — Дiд Гордiй уже почистив наловлену в Днiпрi рибу, тепер попiд жабра насилює на шворку. — Нетутешнiй, так само як я нетамтешнiй.

— Як ви сказали, дiдуню? — Тамтешнiй гiсть дiстає з кишенi блокнот i авторучку, щось записує, причiм усмiшка, як мiсячна дорiжка з води, не зникає з його лиця, лиш мерехтить. — Скiльки вам рокiв, га?

Дiд Гордiй мовчки насиляє рибу за рибою на шовкову шворку.

— А вашiй бабi? — Веселий гiсть показує на бабу Килину, що мiж соняхiв порається па городi з сапдю. — Скiльки рокiв вашiй молодицi?

— Молодицi? — й не осмiхнеться старий. — Молодиця завжди молода, вона без вiку.

— А внуковi?

— А який у внука може бути вiк? Нiякого.

— То у вас хтось має вiк чи без вiку? — Чорний дядько, блимаючи казаном-лисиною, показує обiч: — Може, Княжа гора має вiк?

— Княжа гора? — перепитує дiд Гордiй i зводиться з ослона з низкою риби в руках. Чiпляє шнурок до жердки, яка висить пiд стрiхою, i лиш перегодя озивається: — Княжа гора без вiку.

— Ви знаєте, я з археологiчноï експедицiï, — каже гiсть. — Копаємо тут i на горi, й пiд горою… Е-е, дiдуню, все має вiк — i ви з бабою, i внук ваш, i Княжа гора.

Дiд Гордiй iз величним спокоєм дивиться на внука, що прислухається до розмови, далi переводить очi на Княжу гору, що горбиться, затуляючи крайнебо сьогоднi так, як затуляла його i сто, й тисячу, й десять тисяч рокiв тому, як затулятиме крайнебо завтра — й допоки свiту. Його чоло зостається холодне, як лiд, i в словах чується лiд.

— А вiк мого внука не загадаєш так само, як i вiк Княжоï гори. Нащо марно мiряти? Не вимiряєш.

Потiм дiд Гордiй показує нетутешньому чоловiку все, що зiбрала ïхня хата за довгi роки, й показує комору, й горище, й сiни, а ще погрiбник i погрiб, а ще стодолу, а ще столярну майстерню, всiлякi iнструменти, яких ого скiльки назбиралось, — i гiсть на все дивиться з тiєю мiнливою усмiшкою, що так схожа на мiсячну дорiжку на водi. Перепитує, щось записує до блокнота, i, либонь, iз-помiж усього побаченого тут найдужче його уяву вражає саме дiд Гордiй, як найдивовижнiша старожитнiсть, що вцiлiла вiд минулих вiкiв, одломившись од них так, мов осколок од великоï брили гранiту.

А потiм чорного дядька як прив'язало до тiєï городьби, що оперiзувала садибу. Вiн то колiнкував коло неï в кущах смородини, то зводився на картоплиську, то знову падав на колiна, мало очима не просiюючись у землю.

— Який безпечний народ наш! — наче аж сатанiли губи його вiд шпарких вигукiв. — Яка свiдомiсть у народу — як у безсмертноï дитини, що нiколи не подорослiшає, не постарiшає, не обтяжiє розумом вiд досвiду!

Щось знаходив на межi, складав до латаноï шкiряноï торби, яку носив через плече, а коли гай-гай пiдступив до дiда Гордiя, то дивився на старого з якимсь таким оторопiнням, наче вже нiколи й не порятується вiд сто-ропiння. Обережно з торби на спориш витрусив поназбируванi знахiдки.

— Дiдуню, серце ви моє, лиш подивiться, що у вас на межi валяється!

— Ось камiнь клином — це сокира! Ось рiг — це все, що зосталось вiд бойового молота… Ось що зосталось вiд могили кiстяноï… Ось гостра стрiла… ось вiд списа…

Чорний чоловiк аж бухтiв од захвату, аж трусився мiцним дiжкуватим тiлом, брови танцювали над витрiшкуватими очима. А поряд iз ним дiд Гордiй стояв так само спокiйно, як стояла Княжа гора в дiда за плечима.

— Дiдуню, це ваш спадок — од пращурiв гай-гай iз яких столiть… Ось тут, на цiй садибi, корiнь вашого роду, еге?.. Тут дiдизна вашого дiда, еге?.. I дiдизна ще старiшого дiда, еге?

— Атож, споконвiчна дiдизна, — згодився дiд Гордiй. — Тут i народжувались, тут i на той свiт переставлялись. Корiнь нашого роду з Княжоï гори, правда… I я тут знайшовся, ось тiльки не в цiй хатi, бо хату переставили, як люди стали йти в колгосп… А ось онук уже в новiй хатi знайшовся.

Чорний мiдноголовий чоловiк дав тобi якусь загнуту кiсточку i сказав:

— Це рибальський гачок. На цей гачок твоï старовиннi предки колись ловили рибу в Днiпрi. Спробуй i ти зловити судака чи в'язя.

— Предки ловили, авжеж, — мовив дiд. — Бо риба водилась…

Iшла з городу баба Килина з сапою в руцi, то гiсть до неï:

— Бабуню, ось бусинка-пронизка з мiдi, колись давно-предавно якась ваша родичка загубила, а ви й досi не пiдiбрали. Знайдете решту, бо десь воно ж на цiй землi погублено, та й матимете намисто.

— Ай справдi намисто, — пильно роздивлялась баба Килина ту знахiдку. — Тiльки де вже менi ïх визбирати? Не до намиста менi. Ось онук виросте й парубкуватиме, нехай для невiстки позбирає. Не пропаде в землi, свого долежиться.

Дiд Гордiй подався до хати й скоро повернувся з пузатим шкiряним капшуком.

— Бери, чоловiче добрий!

— Таке багатство! — скрикнув той, вийнявши з капшука цiлу пригiрщ старовинних монет. — За вiщо ж менi такий скарб?

— Може, щось купиш за цi грошi, бо менi не продають. А ти, видать, грамотний i знаєш, де цим грошам дають хiд. Бери, нам не шкода. Тут земля така родюча, що вродить i грошей, i всякоï всячини.

— Ой родить, ой родить, — проспiвала баба Килина, йдучи до хати. — I петрушку з кропом, i гарбузи, i грошi, й череп'я.

Гiсть, сяючи мiсячною дорiжкою усмiху на круглому виду, дивився собi пiд ноги, наче крiзь товщу землi бачив усе те, що таïли ïï надра. Може, там, у мороцi землi, вiн i Гнiдка зараз бачив, бо ж такий у нього погляд гострий, як нiж! I чомусь тобi захотiлось, щоб гiсть не побачив у печерi-чернерi гнiдого коня, еге ж, хай не бачить, там є де заховатись. Бач, усе збирає, все забирає, то вiн i на Гнiдка посягне…

— Яка земля! — прошепотiв чорний чоловiк. — Ми ïï всю прочитаємо.

— Читай, ти грамотний, — мовив дiд Гордiй. — Цiєï книжки вистачить не тiльки на твiй вiк, читай, чоловiче добрий. Тiльки от нашу Княжу гору читати — й не перечитати, читай, читай…

О, вже й засапався, вже й води просиш, а ще ж i нiг не бив, ото якби побив ноги з бабине, тодi справдi захляв би! Ще малий, навчишся колись пiдкрiплятись у всього, що лиш забачиш оком — хай то бузина, вовче лико чи буяхи, бо все живе має силу й ладне своєю силою подiлитися з людиною. А менi все за товариша й помiчника — хай перстач i звiробiй, хай живокiст i собача кропива. Еге ж, бо й кропиви не треба боятись, бо й перед оцим лопухом я кланяюсь, дитино, й ти не погордуй — поклонись. У мене всякого цвiту й корiння, ягiд i листя, стебел i кори є на всяку пору року й на всяку хворобу. Ген за отим любистком бiлiє камiнь, пролущився й мохом порiс, а там i другий камiнь бiлiє, бачиш? Ого, скiльки тут помiж трапи лобатого камiння розсипано, свiтиться потрощеними черепами, й так вони споконвiкiв тут свiтяться, вражi голови, так, вражi голови. Це ж тут колись у старовину чуже вiйсько впень побито, голови стято, а земля наша не прийняла в своє лоно костомаччя отих зайд, ось воно й скам'янiло, ось дощi бiлять-вибiлюють ïхнi мертвi голови, а снiги сiчуть по ïхнiх лобах, а вiтри шмагають, а ворони хтозна-коли й по-видзьобували очi, нема очей. Не бiйся, дитино, цi голови не страшнi, це така пам'ять Княжоï гори. А ось тут також пам'ять, де стiна кам'яна, бачиш? А це нашi воïни полягли, тiльки, бачиш, земля ïх прийняла, вони оцiєю кам'яною стiною стали, стiна глибоко в гору вросла й високо в небо виросла, там угорi на нiй теж квiтки цвiтуть i дерева зеленiють. Приглянься до цiєï стiни, дитино, ось тут приглянься й тут приглянься, бачиш, джерела б'ють? Живi джерела, це душi ïхнi джерелами ллються, водою запашною й цiлющою. Наморився, кажеш, захляв, кажеш, то не полiнуйся схилитись i напийся, як рукою знiме твою втому i спрагу. Пий, дитино, пий, сто рокiв житимеш, бо напився з грудей землi на Княжiй горi, це тебе Княжа гора наче молоком напоïла з грудей, тепер тобi нiщо не страшне, нiхто не подужає. Запам'ятай цю кам'яну стiну й дорогу запам'ятай, без баби Килини колись навiдаєшся до джерел, що бiлою кров'ю стiкають, вони i взимку б'ють, не замерзають, бо душi цих джерел i в морози не крижанiють. Яка пташка нап'ється тут, яка звiрина причаститься — i вже не позичати ïм сили, та, либонь, нема тут й найдрiбнiшого створiння, яке б не пораювало бiля джерел.