в цьому божевільному світі вона й сама сходить з ума, то нехай і її теж з усіма забере бригада швидкої допомоги, зона від санітарів не відбиватиметься, от якби тільки всі інші не відбивалися від санітарів… І тут мати зовсім перелякала свою дочку. Перелякала на смерть. Так що після цього Окса до вечора сиділа на дивані й дивилася в куток, на фікус. Мати навіть спеціально була підходила до фікуса — що там на фікусі таке, що дочка очей не може відірвати, але на фікусі нічого не побачила. Бо мати сказала — й забула, що наговорила, зате Окса!.. А мати їй сказала. Ти знаєш, сказала мати, що цей гінеколог не тільки знайомим і незнайомим жінкам робить аборти, за які отримує чималі гонорари, так що в нього запросто вистачить грошей, аби не тільки не брати з тебе грошей за аборт, але й заплатити за твій аборт, коли ти надумаєш звернутися до іншого лікаря. Але чого тобі звертатися до іншого лікаря, коли й він сам зробить непогано, його хвалять як гінеколога, коли він і своїй власній жінці робить аборти, так, так, робить аборти своїй власній жінці, зробив уже п'ять чи шість, про це говорять у дворі, а в дворі не говоритимуть марно. Авжеж, тут усякі можуть бути причини, чого він робить аборти їй сам. Може, не довіряє іншим лікарям, бо не вважає їх за кваліфікованих спеціалістів. Може, інші лікарі й високі спеціалісти, але він жаліє для них грошей, а тому, жаліючи розплачуватися з кимось, робить аборти сам. А може, він за аборти ще й гроші бере із своєї жінки? А може, він такий різник, так любить різати всіх по живому, особливо ж любить різати по живому свою жінку, що навіть якби вона просилася на аборт до іншого гінеколога, то він швидше б її зарізав і залишився з двома дівчатками-сиротами, ніж згодився б послати свою жінку під чужий ніж!.. Окса дивилась і дивилась на фікус, поки смеркло, а як смеркло, заходить її мати — немає дочки. Вже пізно, а її немає. До чого ж додумалася мати? Додумалася до гінеколога піти додому, питати про свою дочку, то козел-гінеколог тільки руками розвів, можна собі уявити, як він дивився на неї — як на придуркувату, а тут у коридор вийшла його облізла блондинка, вийшли облізлі близнючки-лондинки й теж дивляться на неї, як на придуркувату… Окси і вночі додому не було, то мати хіба не думала, що вона десь уночі своїми жорнами крутить? А вона пішла ночувати до своєї подружки Мухи. Розказала з горя за всі свої пригоди, бо треба и комусь розказати, Муха вислухала — й сміється: «Дурна ти, Оксо, дурна. Й за що страждаєш? Якби ж за діло страждала, а то нізащо. Ось я знову завагітніла, знову треба робити аборт, цього разу, може, нехай твій козел Міша зробить мені аборт, можна сказати, по знайомству. Ось я страждаю — так страждаю за діло, та коли добре подумати — й сама не знаю, за що страждаю!»

…немає більше таких мудрих, як моя покійна баба Катерина, і я не така мудра, як покійниця, бо й мені всевишній пожалів розуму. А може, не всевишній винуватий, а я сама винувата, що завжди викажу чоловікові за його вештання й шльондрання, за його походеньки та зальоти. Я викажу, а толку ніякого, чоловік від моїх докорів кращий не став, а лиш мені й гірше, бо після сварки тиждень не розмовляє, грошей не дає, спить окремо в сусідній кімнаті. Сама ж мушу потім і підлещуватися до нього, хоч він винуватий, а не я винувата. Він відтерпне душею й запитає: І чого ти не вдалася в бабу Катерину? О, баба Катерина — велика жінка. Пам'ятаєш чи забула? Згадуй частіше, бо я твою бабу часто згадую, ото б мені таку жінку!» Хіба не ірод? Ірод. Він про бабу Катерину від кого знає? Від мене. Дід Карпо в неї, а він тоді ще не дідом був, а здоровим дядьком, у колгоспному млині був за мельника. І як тільки коли не приходив додому, то всі знали, що він заночував у млині, бо мололи допізна, бо затримався з помольниками, бо перед досвітком не захотів тюпачити через усеньке село. Уморився трудівник. І домашніх своїх не хотів колошкати, коли ще чорти зорюють. А коли вусатий мельник після такого нічлігу в млині приходив у хату, баба Катерина, свята та божа, урочисто зустрічала господаря в чистій господі, в печі було випалено, було наварено, стіл застелено, долівку виметено, лавки вимито. Дід Карпо якийсь наче похмуро-винуватий, що ніч ночував у млині, полоскав над цебром руки з милом, а мовчазна хазяйка біля нього тримала рушник і зливала воду, потім він брав рушник і витирав руки. Статечно йшов до столу, статечно сидів на покуті, а господиня статечно щось йому ставила на стіл, щось забирала зі столу, вона без наказів угадувала кожне його бажання, — кожен порух брови чи погляд очей щось значив. Дедалі похмура винуватість спливала з довгобразого лиця, дедалі господар відходив душею і тілом після виснажливої нічної роботи, дедалі своєю послужливістю, слухняністю і покірливістю баба Катерина лікувала йому настрій, і він уже мав силу скупо всміхнутися їй, щось гмукнути чи кашлянути навіть, — і йому у відповідь вдячна господиня теж оживала, вільнішала, щасливішала. Аякже, годувальник сім'ї всю ніч трудився, поки ми в хаті спали, тепер годувальник сім'ї добився до родини, йому потрібен спокій та смачний поживок, щоб набрався сили для нової роботи, бо ж сьогодні теж ще скільки того труду, ще треба молоти й молоти в млині, що немає часу й переночувати в своїй теплій хаті, отож, діти, пошануймо свого батька й годувальника. Наморений і ситий, Карпо засинав на білій постелі, на білій подушці, а баба Катерина затуляла всякими рядюжками вікна, щоб денне сонце не світило в кімнаті, аби в кімнаті було темно, аби краще спалося хазяїнові. І знову йшов Карпо ген-ген пополудні до млина, і знову далеко за північ молов зерно людям, що зі своєю пшеницею добилися чи зі свого села, чи з сусідніх сіл, і знову було пізно повертатися додому, виробленому й замученому, то залишався ночувати у млині. І знову, коли приходив додому вже ранком, коли на городі, в хліві, на подвір'ї і в хаті було все попорано працьовитими руками баби Катерини, вона зустрічала його мало не біля воріт і знову зливала з кухля воду йому на руки, подавала рушник, і він сідав до столу й відпочивав на білій постелі, а вона затуляла вікна від сонця. Годувальник сім'ї відпочивав, а хазяйка й мусі не давала пролетіти. Мельник! Не так і багато було тоді в селі чоловіків, яких би так шанували. Ну, комірник. Але ж комірником стати міг усякий, хто найкраще догодив голові колгоспу й кого він призначив комірником. Ну, бондар, бо тоді ще бондарі були в селі, а народ квасив, солив, мочив, то діжечки були потрібні. Ще столяр, ще тесля, ще колій. Але ж мельник! Мельником треба було вродитися. Ось призначать тебе мельником, то хіба ти вже мельник? Це не директор школи. Й не один рік трудився дід Карпо в нічні зміни, та все рідше й рідше, аж поки справді став зовсім-зовсім дідом, аж поки й млина в селі не стало. Ні, млин зостався, але вже не молов людям зерно на борошно, щоб пекли хліб зі своєї пашниці, а стали завозити хліб з районної хлібопекарні, так що люди стали купувати хліб у магазині. А не стало млина, то якось хутко не стало й мельника, заслабував на груди, бо ж млин водяний, весь час мельник на воді та на воді, на протягах, ось і простудився, ось і не стало. Як плакала баба Катерина, як плакала, коли прощалася з небіжчиком! Дивилися на неї і казали, що довго без нього не протягне, ген як сама до нього проситься в могилу, мало сама не кинеться в яму. І як скоро не стало, упокоїлася, могила в могилу полягали. А я підросла, то почало до моїх вух докочуватися з людських балачок, за діда Карна, за мельника. Як ото він трудився у млині допізна. Бо таки трудився, правди піде діти. А як млин замовкав опівночі, то мельник брав на плечі мішечок з борошном свіжого помолу і йшов додому. Додому — це він так говорив тим, хто справді приїхав у млин здалеку і ніде більше не міг заночувати. А сам ішов з мішечком у село до якої-небудь молодиці й відносив свіже борошно — на хліб, на пампушки, на вареники, на галушки. А після війни в селі багато позалишалося і вдів, і незаміжніх дівчат, для яких так ніколи й не знайшлося законного чоловіка. То кожна була рада прийняти на ніч мельника, який прийшов не з порожніми руками. Й чекали його, й не кожній часто щастило, бо ж хіба могло вистачити одного мельника на всіх — та ще після роботи у млині? А він уже старався як міг. А що мав чуле серце, то багатьом старався догодити. Й не дивилися молодші, що він старший, але робітник був — як молодий, та й перебирати не було ким, та й з борошенцем свіжим приходив, а хто тобі отак борошенце принесе, хто ще тобі в хаті посеред ночі зробить свято? Багато знайдеться таких? Отож-бо й воно. І скільки діточок мельник насіяв по селу! Народ говорив, що понасіювалися з мельникового мішечка. А якщо навіть з його щедрого мішечка, то хіба вже не діти, то хіба в чомусь винуваті? Хоч мельникові, хоч не мельникові, а всі діти — Адамові діти, один у них батько. Знають про свого справжнього батька чи не знають, а однаково мають бути вдячні йому за те, що живуть, що Божим світом тішаться. І казав народ у селі: пішла баба Катерина до свого Карпа в землю, та так нічого не знала й не взнала, а тому й життя прожила щасливо, ніколи не сварила за його тини-перелази, ото іноді як мало треба для щастя — тільки не відати правди, бо від правди гризня та горе. А я думаю, що правда не в цьому, а правда баби Катерини то й зовсім не в цьому. Хіба оце, живучи в селі й добре знаючи свого чоловіка, вона була така сліпа та глуха? І не сліпа була, й не глуха. І хіба десь у глибині душі не мучилася так, як кожна б жінка мучилася на її місці? Мучилася, але ніхто про те не здогадувався. І не борошенця їй було жаль, що вночі розносив її мельник до вдовах та нещасних молодичках. А жаль їй було тих самих вдів та молодичок, шо їх жалів і її Карпо. Бо то він з великого жалю до них ходив, бо де б це їм ще такого щедрого чоловіка дочекатися, коли їх зовсім нема? Хай і вони звідають чоловічої ласки, не тільки ж усе їй, бабі Катерині. А ще їй було жаль тих чоловіків, що не вернулися з фронтів, бо в неї самої не вернулося два брати, а в цих братів позалишалися молоді жінки, то вже їм так важко доводилося, так важко, баба Катерина їм помагала, але ж є такі діла, в яких ніяка жінка ніякій жінці не допоможе, і ці діла — діти. Що вона, мудра, казала? Казала, що без чоловіка жінка здатна обійтися, але без дрібних діток — таки не здатна. Отому й зустрічала так свого Карпа, коли він казав, що залишався на ніч у млині ночувати, — ласкою зустрічала й добром, бо вона ж то знала, який він великий працівник. А ще ж була вдячна йому за його делікатність і повагу до неї. Хтось інший прямо та грубо сказав би своїй жінці, де він був та що робив, образив би свою жінку й себе заодно зганьбив, але тільки не Карпо, тільки не мельник — людина вродженої інтелігентності і порядності. Спробуй пошукай таких — не знайдеш. Колись би знайшов, а тепер ні… Ось мій чоловік. Усе радить мені: згадай свою бабу Катерину, згадай, як вона ставилася до діда Карпа. Я згадую. Так, я не баба Катерина. Але ж і ти, іроде, не дід Карпо. То справді був трудівник з трудівників, а ти? Потягун — і все, не більше, робиш ту роботу, яку в наш час зробить будь-хто й навіть краще за тебе. Переливаєш з пустого в порожнє, котишся порожньою бочкою з гори. То як же до тебе ставитись, як шанувати? Е-е, не станеш біля тебе мудрою бабою Катериною, не станеш, сам і винуват.