… він у неї такий лопух! Ох і лопух! Учора я до неї зайшла додому. Сидимо п’ємо чай. А вона давай сварити свого чоловіка: знов я від тебе завагітніла, знов треба робити аборт, знов ти, споживач, споживав мене, користувався, як якоюсь ганчіркою, а треба ж було берегти, я ж тобі не на один день потрібна. А я слухаю — і так вона мені подобається, як я сама собі не подобаюся. Бо я ж то знаю, що вона вагітна зовсім не від свого чоловіка, й вона знає, що не від свого чоловіка, тільки він, бідолаха, не знає. П’є чай і винувато усміхається, хоч, бачу, вдоволений. Винувато усміхається, а вдоволений, що зробив жінку вагітною. А я ж то знаю, від кого вона вагітна, тільки вона не знає, що я знаю. Перший раз була вагітна таки від свого чоловіка й народилася Ярослава, захотілося їй княжого імені. Другий раз була вагітна й народила Анну — теж захотілося княгині. Це від свого чоловіка, правда, але вона тоді й не звинувачувала його, хіба я не знаю, я все знаю. Два аборти робила — мовчатиму: не знаю — від свого чоловіка чи від кого. А тепер от завагітніла — хіба від свого чоловіка? Еге, від свого чоловіка, він у неї імпотентом став у сорок років, то займається сироїдством та всякою йогою. Мовляв, мені не до сексу з жінкою, бо я займаюся сироїдством і всякою йогою. Але ж йому не до сексу не тільки зі своєю жінкою, а й зі мною, еге. Раніше було до сексу і з власною жінкою, і зі мною, а тепер сироїдство і йога, я знаю. То я знаю, добре знаю, що від свого чоловіка вона завагітніти не могла. А тільки від Сьоми Калиновського. Від Сьоми — й більше ні від кого. Але навчила мене, ох і навчила. Тепер і я сваритиму свого чоловіка, що вагітна, хай помучиться, бо він дитини зовсім не хоче. А потім зо два місяці його до себе не підпускатиму. Тільки ви не подумайте, що я теж вагітна від Сьоми Калиновського. Не вагітна. Але мене лють колотить. Я ж із ним теж сплю, то чого вона вагітна і сварить свого чоловіка, а я не вагітна? Як він із нею спить, що вона вагітна, і як він зі мною спить, що я не вагітна? От чого мене лють розбирає.

… моя дочка була розхвасталася переді мною своїм чоловіком. Усе — мій Вітя і мій Вітя. Мій Вітя і те, і се, і перетаке. А я слухала — й мовчала, мовчала — й слухала, а потім уже не витерпіла. Чого ти, питаю, так розквокталася: мій Вітя і мій Вітя. Якби, кажу, не я, то не мала б ти ніякого Вітю, а мала б якогось Льоню чи Петю, а я тобі вибрала Вітю, так що кажи мені спасибі. Кажи спасибі мені і своїй покійній учительці Елеонорі Павлівні, царство їй небесне, це ми тобі вибрали чоловіка. Ох, моя гонориста дочка скочила диби-цапки: як це ви могли вибирати мені Вітю, коли я сама його вибрала? Сама, та не сама, кажу їй, а ми вдвох. Коли ти вже підросла, коли тебе хлопці вже почали проводжати додому ввечері після уроків. Навіть не ввечері, а вночі, бо в другу зміну уроки пізно закінчувалися. А ми ж на хуторі жили, йти від села через поле, попід ліс, то я завжди перемучуся, поки дочекаюся. Еге, сама не поверталася, хлопці проводжали, але які хлопці? Я пішла в школу, переговорила з Елеонорою Павлівною про хлопців, у всіх своїх страхах висповідалася, й учителька мені порекомендувала з-поміж усіх Вітю. А хто спочатку проводжав? І Льоня, і Петя, а то й удвох разом — Льоня з Петею. Але вони мені обидва не подобалися, а подобався Вітя, й учителька порекомендувала його. Бо ж уже дев'ятий-десятий клас, рано чи пізно, а мала ж моя дівка-дочка комусь віддатися, то воно й сталося по-моєму, віддалася вона Віті, в лісі, коли він проводжав. А завагітніла зразу, то й поженилися зразу. Так що я вибрала собі зятя, а дочці жениха й чоловіка, то нехай дякує. А то — мій Вітя, мій Вітя. Мій Вітя! Я ще колись його батька любила, теж Вітю, коли хлопцем був, але він мене в лісі вночі і взяв, так що я знаю, як зі школи проводжають, я це діло в дочки не пустила на самоплив, а взяла під контроль, бо ніякого Льоні чи Петю в зятях бачити не хотіла. То чий Вітя? Мій Вітя. Я знала, що буде мій Вітя.

… ще не знаю, як там усе сталося, от як поїду в село, то розпитаю. Ото любов! Перша жінка в нашого прокурора померла, то взяв молодшу за себе років на двадцять. Що всі про нього казали: взяв на двадцять років молодшу! А син від першої жінки двічі потрапляв у тюрму, то батько не втручався, якщо заробив — то сиди, як усі. То син вийшов другий раз із тюрми — й почав приставати до названої матері. Батько застрелив його з мисливської рушниці. Прокурор — і суд, і розправа.

… той композитор — добра сволота, я тепер з ним не зустрічаюся, хоч зустрічалася мало не півтора десятка років — коли часто, щодня, як він був молодий, а коли з інтервалами в тиждень чи в два тижні. Він колись хвалився мені: «Я пишу так, як Моцарт, але ж у нас такі невігласи, що ніхто й ніколи не скаже мені, що я пишу таку музику, яку писав лише Моцарт, і лише я один знаю, що я живий Моцарт, це моя велика таємниця». А син у цього нового Моцарта імпотент, у нього ніколи не було жодної дівчини, це ж треба: у такого сексуального маньяка — й така невдача з сином. Живий Моцарт водив його до лікарів, до гіпнотизерів, до екстрасенсів, до всіляких знахарок-шептух, але нічого не допомогло, глухо. То до чого додумався? Додумався просити мене, хоч я ніяка не знахарка-шептуха, не гіпнотизер і не екстрасенс. А він захотів перед сином видати мене за сексолога. Й не за сексолога-теоретика, а за сексолога-практика. Мовляв, познайомишся, поговориш — і роби з ним, як жінка, все, що вважатимеш за потрібне. Мовляв, не може бути, щоб у тебе з ним не вийшло, щоб у нього з тобою не вийшло, бо в тебе завжди все прекрасно виходить. Я подивилася на живого Моцарта й питаю: «Ти ідіот?» — «Чому ідіот, чому ідіот», — закричав живий Моцарт, — до кого ж мені звертатись, як не до тебе, хто мені поможе, як не ти, мій товариш і друг». — «Ти ідіот», — сказала я йому. — «Раз ти не хочеш помогти моєму синові, значить, ти не любиш мене, а якби любила, то б допомогла, пожаліла, а так у тебе камінне серце». — «Ні, ти таки справді ідіот, — сказала я живому Моцарту. — Це ти всерйоз говориш чи жартуєш?» — «Які там жарти, коли син хворий, коли сина треба лікувати, щоб у нього були жінки так, як у кожного нормального жеребця, щоб у мене були внуки, бо я так можу залишитися без внуків, а тебе не убуде, а з тебе, як з гуски вода…» — «Ні, ти таки ідіот — і в короні ідіот!» — сказала я живому Моцарту, плюнула, повернулася й пішла. Зателефонувала йому через тиждень, а він зі мною не захотів розмовляти, кинув трубку. Розсердився на мене смертельно, бачили такого? Не я розсердилась на нього, а він розсердився на мене. І після того скільки я йому дзвонила — ніяких побачень, як відрізало. А в нього ж не одна полюбовниця, я знаю, то, може, він якусь іншу свою полюбовницю умовив, щоб видала себе за сексопатолога й на практиці вилікувала сина? Раптом знайшлася така, що з любові до нього й спить з його сином? Живий Моцарт. Ніхто не знає, що він живий Моцарт, бо всі невігласи, один тільки ерудит знайшовся, який знає, що він живий Моцарт.

… ти, Олексо, хоч і молодий, але який ти молодий письменник? От поглянь на Євгена, сидить за сусіднім столиком. Він справжній молодий письменник. Його ще не було в «Енеї», а оті дві дівчини вже чекали на нього, вже й горілку замовили. А тиждень тому він був тут з іншими дівчатами, теж з двома. А ти? Сьогодні прийшов сам, вчора приходив сам, позавчора сам. Який ти молодий письменник? А він — справжній молодий письменник, і талант у нього таки більший, дівчата ніколи не помиляться, в кого більший талант, але в тебе, Олексо, є можливості для росту, ти не безнадійний, але його талант ніколи не переростеш.

… як ми розлучалися з моєю Жанною, то стали жити в сусідніх кімнатах, добре, що кімнати ізольовані, а що б ми робили у прохідних? Що б робили у прохідних, коли мені треба привести якусь жінку чи якогось чоловіка? Хочеш не хочеш, а напрошується груповий варіант. Я сплю й чую, як посеред ночі Жанна перший раз випустила якогось кавалера. Десь тижнів через два після нашого розлучення. Тихенько скрипнули двері її кімнати, потім тихенько скрипнули вхідні двері — й зачинилися. А на ранок зустрічаємося на кухні, й вона така весела-весела, наспівує, а я злий і похмурий, як дідько. Питається, чого сердитись? А серджуся, нічого з собою зробити не можу. Не моя жінка, просто сусідка, хай собі зустрічається з ким хоче, мало яка сусідка з ким зустрічається, яке моє діло, але в мені все кипить — і край. Неділя, ранок, вона співає на кухні, а я мушу слухати, бо в мою кімнату чути. На весну заспівала? Ну, ввімкнула б радіоточку, я розумію, але чого ти співаєш? Мабуть, думає, що я нічого не чув і нічого не знаю, як вона випускала. Випускай, мені яке діло? Не встигли розлучитись, як ти вже водиш, — ось твоя справжня душа, а я ще колись додумався женитися на тобі. А ввечері сміється в своїй кімнаті. Чого ти смієшся вголос, наче тебе чорти лоскочуть? Я плащ на плечі, щоб не чути, й гайда надвір. А знадвору дивлюся у її вікно на п'ятому поверсі, може, щось побачу, але нічого не побачив, світиться вікно — і все, але ж, мабуть, хтось там є, прийшов непомітно, інакше б вона не сміялася. Ходив до Дніпра, аж міліція до мене приглядалася, але я не п'яний, то не зачіпали. А вночі, добре чую, знов когось випускає моя сусідка, моя колишня жінка, замок раз у дверях клацнув, а потім другий раз клацнув. Ну, думаю, розгулялась. То, бувало, ледве її впросиш, щоб уділила мені своїх жіночих зваб та спокус, а тут як з ланцюга зірвалася. Вчителька. Чого доброго вона дітей у школі навчить, коли сама отака? А то музику в своїй кімнаті увімкнула, значить когось посеред білого дня провела. А вона мені була колись вишила сорочку, то взяв я сорочку — й стукаю в її двері. Не озивається. Я голосніше стукаю. Не озивасться. Тоді я загримкотів кулаком. «Увійдіть!» Я зайшов. «Забери ось свою сорочку!» Й кинув на диван. Дивлюся, а в кімнаті нікого, сама вона в кімнаті, й магнітофон грає. Може, сховала, на балконі? Подивився на балконі — порожній балкон. «Граєш?» — «Граю». — «Грай, грай». І вийшов… А то чую, наче хтось у неї є, знов музика грає, а я місця собі не знаходжу. Все, думаю, треба розмінювати квартиру. Щоб я з нею мучився в одній квартирі — нізащо. Завтра почну шукати розмін, хай з нею хтось інший мучиться. Узяв пляшку горілки — п'ю, хоч сам ніколи не п'ю. І чим більше п'ю, тим більше зло мене бере, що так у житті не пощастило, що женився, аби тільки розженюватися. А від моєї сусідки — музика, веселиться. 3 ким же вона веселиться? І від горілки я озвірів. Ну, думаю, отак сидітиму на кухні, двері в коридор відчинені, то подивлюся, кого привела. Не сидітиме ж він весь час у кімнаті, повинен вийти — як не зараз, то через годину. Сиджу, а він не виходить. Горілку випив, а він не виходить. І ще більше зло накипіло в душі. Підійшов до її дверей, стукаю — відчини. Не відчиняє. Відчини! Не відчиняє. А музику зробила тихішу. А-а, кажу, не відчиняєш, то я тобі виламаю двері, — й як наліг плечем, двері впали на підлогу. Моя сусідка лежить перелякана в ліжку. Я дивлюся скрізь — нікого немає. Де ж він подівся? Подивився в шафу, за шафу, на балкон, — піде нікого. Але ж був, був! Кого ти шукаєш, питає сусідка, ти такий п'яний, що двері виламав, ось зараз я подзвоню в міліцію. І тягнеться рукою до телефона. А-а, кажу, ти в міліцію дзвониш, ти хочеш мене здати в міліцію, ось я тобі подзвоню, ось я тобі здам! І до неї, і давай телефон виривати, а як торкнувся до неї, запаморочилося в голові, почав її обнімати, цілувати. Вранці проснувся — де я, що я? В чистому ліжку лежу? Ледь-ледь почало розвиднятися в голові, але до пуття не можу все згадати. Мені пити не можна— випадіння пам'яті у нетверезому стані. Спав я чи не спав із своєю колишньою жінкою? Наче спав — і не спав. А де ж вона? Чи не подалася в міліцію? Дивлюся, двері лежать на підлозі, значить, я виламав справді, не приснилося. А тут і моя колишня жінка заходить, сусідка, усміхається, дві пляшки пива принесла. Як побачив я пиво, то зрадів: точно переспав із своєю колишньою жінкою, бо якби не переспав, то вона пива б не принесла, а дзуськн!