Тут і насунула примарою височенна, біла Смерть, припудрована питльованою мукою. Вона розмахнулась косою і сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на долівку, аж у ньому, в середині, щось векнуло! Прискочив присадкуватий Антипко, з чорним, як мазюка, обличчям, вхопив Ірода за обшивку і з пекельним реготом потащив „до пекла”, тобто посадив його на порозі. Тоді „пастиріє” нарядили солом’яні брилі і заколядували „Бог Предвічний”.
Вуйна Павлиха згорбилась на постелі, заломивши руки, наче збиралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком:
— Ой, Боженьку! Ото раз!
До скрині підійшов голова читальні, велетень з ясним, широким чолом і з чуприною, мов житнє колосся.
— Вуйку, може щось пожертвуєте на читальню?..
Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього мова. Сперся ліктями на побішницю і хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився й променів срібно-білий світ у задумі свят-вечірній…
Вуйнині лагідні допитливі очі силкувались збудити старого з отупіння:
— Павле… Чуєш?
Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха, охаючи та зідхаючи, зісунулась з постелі й подрибтала до мисника.
— Ти на що, Петруню, збираєш?.. На церкву?
— Ні, вуйно, на церкву колядує друга партія — дівчата. Ми ходимо на читальню.
— Ото раз!
Взяла з полички полив’яну миску і добула з неї двоє яєць. Хвилинку поміркувала й добула ще одно.
— Най! — промовив неждано вуйко.
— Га?
— Най, кажу! Глуха’с?
Вуйна слухняно похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.
Ясне чоло читальняника Петра захмарилось:
— Вуйку, такі’сте вже бідні, що двох покладків жалуєте?..
Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав, і обережно, щоб не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув із перескринька зложений удвоє аркуш паперу і мовчки поклав на скатертину…
Петро схилив чуприну над аркушиком… Читав…
А раннім-ранком, як сонце радісне вставало й колядували різдвяні дзвони, попід білі стріхи линула новина: що вуйко Павло, найбільший в селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті весь ґрунт на сільську читальню! Люди дивом-дивувались, а дехто забобонний говорив, що це не сам вуйко зробив, а його син-одинак, Січовий Стрілець, Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі під Львовом з палкою любкою — „дум-думом”…
Кажуть, що на самий Свят-Вечір, в ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, на льняній скатерті догоряє свічка, а жмінка куті з дерев’яною ложкою чекають на гостей з того світу, — тоді завітав у рідну хату одинак — Василько, щоб відписатись від спадщини…
І знову пішов Молочним Шляхом, у сірій стрілецькій мантлині, з крісом на рамені, на ту віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття…
НА ІВАНА, НА КУПАЛА…
Святий Іване Христителю, Патроне наш і Первомученику, Ти, що так намарне втратив пресвяту голову через жіночу пристрасть, напередодні Твого празника прийми доземний поклін від армії Іванів, у розпорошенні сущих! Осіни їх ласкою своєю, щоб з нагоди іменин не хильнули забагато чемериці, щоб обережно шоферували й щасливо та „в одному кавалкові” вернулись домів із зустрічі Америки з Канадою, Амінь!
Хоч у календарі Ти фігуруєш, як Іван Христитель, то народ наш христолюбивий довгі віки називав Тебе „Купалом” або „Купайлом”, шануючи пам’ять древнього, соняшного бога, про якого ще згадується в Гу-стинському літописі з 16-го сторіччя. В моїх, бібрецьких сторонах, називали Тебе ще й „Іваном-Лопушни-ком”. Може й тому, що в цій порі літа буйно розросталося лопушшя під плотами, на гумні, коло оборогів…
Ех, ви рідні лопухи, українські пампаси, широкі, як парашути, а густі, як джунґля, як добре було сидіти під вашим клаповухим листям і мріяти про світле майбутнє українського народу! Як же часто ви служили єдиним захистом-азилем усім утікачам перед батьковим ременем чи маминою кописткою! Що й казати — більшість славних повстанців та революціонерів нашого повіту, до членів Теренового проводу включно, починали партизанку з лопухів… А не стало вас, лопухи, та й наш брат обернувся в „загублену людину”…
На Івана-Купала — сонце купалося, тож, по-закону, можна було й грішному чоловікові замочитися у воді. Та з водою, власне, була проблема… В нашому селі не пускали дівчата вінків на воду, не тому, щоб забракло дівчат, борони Боже, але не було в нас — „Дунаю”! Правда, журчав собі через село і підскакував по камінцях потічок, та води в ньому було стільки, що жабі по коліна, казали…
Проте віночки плелися у нас славні, з усіх польових і царинних квітів: з рути, м’яти, розхіднику, кровавнику, роменів, батіжків, „божого тіла” та всіх інших, що їх назви не стямить вже емігрантська пам’ять. Ці віночки несли дівчата в церкву, там їх святили, а потім в’язали і завішували на жердині, під стріхою. Потім служили вони свяченою медициною проти болю голови або живота, до замовлення зуба, до підкурування немовлят та інших потреб нації з старою, хліборобською культурою.
На святого Івана хата була прибрана, як молода до шлюбу. Вся стріха в зіллі та в папороті, що то опівночі розквітає цвітом щастя — у всіх казках і легендах… А всім шукачам таємної стежки в ліс просвічували дорогу мільйони світлячків, свято-іванських вогників, що в шаленій оргії кружляли золотими обручами над замаєними стріхами, над липами придорожніми, що біліли в темряві, мов духи, над житами, що колосились і пахли хлібом та медом — предвічним подихом Руської Землі.
Містеріє святоіванської ночі — я глибоко вдячний тобі, що ти мене надхнула написати першу мою книжечку, „Святоіванські вогні”, так багато років тому! Химерні вогники, грайливі світлячки, як довго ви горітимете в моїй душі золотими споминами минулого, так довго моя Батьківщина завжди буде близько мене і зо мною, і я відчуватиму її благословення, як останній дотик материної долоні на моїй голові.
„СУБІТКА"
Не знаю, як, коли і в кого, а в нас клали „субітку” у Велику суботу. Цей прадавній звичай практикувався, кажуть, ще до першої світової війни. У війну було суворо заборонено розкладати ватри в селі чи за селом, а по війні ніхто якось не здогадався відновити традицію. „Відновлено” її, в дещо іншій формі, аж восени 1929-го року, коли почали палити панські стирти, — але це вже арія з іншої опери…
„Субітку” клали хлопці на пагорбі, коло хреста „Свободи”, поставленого на пам’ятку скасування панщини. Звідси видно було вогонь аж до Звенигороду, а може й до Під’яркова, хто його знає; земля, як кажуть, щоп’ятдесят років в одному місці западається, в другому піднімається. Розповідають старі люди, що колись-давно не видно було від нас миколаївської церкви, аж гульк, одного дня, якби з-під землі виросла! Значиться, в нас земля присіла, а в них пішла догори.
Була ще одна пригода з паленням „субітки” коло білого хреста: зараз оподалік стояв старий цвинтар, а звичай велів брати до розпалу „субітки” річ посвячену. Отже, старі, трухляві хрести, що їх вітер повалив, або поламані мари з трупарні або хоч ґонтя з дзвіниці. Потім можна було класти на вогонь будь-що, і непосвячене, скажемо, паливо. Але в нас хлопці були панськуваті, тобто ліниві, не дуже-то їм всміхалося вставати від ватри і напотемки дибати на старий цвинтар, збирати хрестики з могил… А ось тобі під носом єґомостів сад, обгороджений плотом! Колики з єґомостевого плоту, розумували хлопці, теж посвячені, бож сад належить духовній особі. Тож, за традицією, тягли на розпал „субітки” штахетини з огорожі. Цього їм наш старенький отець Йосиф ніколи не міг простити і щороку, після свячення пасок, складаючи бажання парафіянам, закінчував їх словами:
— Рабівники, опришки, а штахети знову мені обламали!
Ну, щоб не було кривди єґомостеві, то вже так, біля півночі, вирушало парубоцтво плюндрувати сусідські подвір’я. З тої загороди притаскали половину плота, з другої перелаз, з третьої зняли цілі ворота, а часом і передок воза, з дишлом нашторц, приперли й встромили в огонь! В наші часи такого роду вибрики можна було б підтягнути під рубрику молодечої злочинности, — в сіру давнину це зараховувалось до традицій.
