в такому душевному стані, що може вас тяжко скривдити! Ви не бачите, що його, цього пана, обкрадено з гардероби? Тепер, навіть, якби він хотів штани програти, то не має змоги, бо й штани йому підіванили.
Від цих слів добродій з льорнеткою опритомнів і винувато-розгублено відсунув карти набік.
— О, то я дуже перепрашаю панів… Я не знав, що таке щось сталося. Мені дуже прикро… То значить — на цьому кінець, правда? Далі не граємо?
— Ні, далі не граємо.
— А може, прошу панів, іншим разом?
— Іншим разом, то так.
— А, то дуже панам дякую!
Чемно подякувавши хлопцям за те, що його обіграли, добродій став рачкувати по траві й напосліпки мацати довкола за своєю льорнеткою, сурдутиною, „мотильком” тощо. Хлопці помогли йому позбирати ті всі реквізити, одягли його, підв'язали під бороду поперечну краватку, та й ще, надобавок, позичили йому півзолотого на трамвай, бо просився з сльозами в очах, що не має за що заїхати додому, десь аж на Янівське.
Ось, в такий спосіб, збулися нарешті того жлоба, заробивши на ньому коло десятки, і їхні кавалерські справи стояли б того пам’ятного вечора зовсім непогано, якби не тая сумна обставина, що мій неоцінений пан інструктор опинився без штанів і черевиків.
Правда, ні штани ані теж черевики не були криком моди й чаром елеґанції — от, студентська мізерія, але ж тут проблема лежала не в доброякості чи фасоні гардероби, а в тому, як до біса тепер дістатись зі „шкар-пів” на Церковну вулицю ч. 5?..
Покищо обидва камрати сиділи тихо в корчах і покурювали, відганяючи комарів та дожидаючи, поки народ порозлазиться додому. Мій неоцінений пан інструктор не проявляв охоти показуватись людям на
очі в такому аполлонському вигляді, щоб потім ціла Богданівна дерла собі з нього лаха, брала на посміх.
— То ще нічого, — потішав його вірний друг, Тосько „Баняк”. — Я мав, чоловіче, гіршу пригоду. Раз, пригадую, на вакаціях, їду ровером понад Дністром. А тут якраз сінокоси, пахне сіном і всім тим, що в Пушкіна. А сонечко пражить! — ну, аж проситься скочити в річку і намочити свої мощі. Я поставив ровера у верболози, роздягнувся і бабевх у воду, зовсім голий, розуміється. А в лузі дівчата громадили сіно. Підглянули, що єґомостів панич купається і давай — зробити йому збитки: сховали, шельми, моє шмаття в копицю!.. Ти уяви собі, чоловіче, я до самого вечора не міг вилізти з шуварів і показатись наверху! Комарі стяли мене, як сучі сини… Аж пізно, смерком, сів на ровера і поміж жита, загумінками, заїхав на приходство. Ой, братчику, ти не маєш поняття, як то з біса невигідно їхати голому на ровері!
Так собі хлопці погуторили, попригадували різні оказії з дівчатами, так у корчах, як і на оборогах, ну, та врешті треба було якось вернутися додому. Рад-не-рад мій неоцінений пан інструктор стався з конечности легкоатлетом, що тренується до бігу навпростець: вискочив із кущів, як Пилип з конопель, розпустив довгі ноги і почвалав ґальопом Шкарповою вулицею, стилем не гіршим від майстра Кусоцінського! А Тосько „Баняк”, та зараза, підбігав з-заду за ним та викрикував: „Гей, люди! Тримайте вар’ята! Втік із Кульпар-кова!”
А коли обидва добились до хати, то попадали на „Недокінчену симфонію” і ржали-реготалися, як коні, аж нашу господиню, пані Єидокію, вибили зі сну. Потім пан Макс приодягся (він тоді добре стояв — мав дві пари штанів!), і оба з вірним другом пішли до Розенблята на флячки з капустою.
2.
На цих флячках з капустою дозвольте залишити в спокою славних побратимів і сказати дещо про себе самого. Пригадую, як нині, що це було після закінчення шкільного року і роздачі свідоцтв, коли то всі школярі з провінції роз’їздились додому на вакації. Прийшла, значить, і для мене та година — попрощати Львів, і свою станцію на Церковній вулиці, і мого неоціненого пана інструктора, спакувати в дерев’яний куферочок всі маєтки та й вертатись до батьків на село, щоб там, упродовж двох із лишком місяців, займатися випасом рогатої худоби.
Настав, значить, час прощання. В той пам’ятний день наша пані господиня не пішла зрання на базар до своєї будки на Новому Світі, а залишилась у хаті, щоб попрасувати мені сорочки, привести до порядку одежину, взагалі в належний спосіб вирядити в дорогу. А десь так з-обіда повинні були з’явитися на Церковній вулиці мої татуньо з фірчиною і конятами, розплатитись з господинею за станцію і забрати свого „скубента” додому.
Не можу того сказати, щоб я збирався на вакації сповнений райдужних надій, розпромінений від щастя… Ой, я добре знав, що там, на селі, не чекає на мене безжурне, солодке безділля, а тяжка гарівка на полі, під час жнив, та й оце прокляте вставання надосвітках, до сходу сонця, щоб виганяти корівки на пашу. А далі — я вже звик був до шумного життя в місті, до Церковної вулиці, до нашої станції, до добрячої пані Євдокії, що стала ніби другою матір’ю для мене…
Ось і тому, мабуть, з вище наведених причин, смуток получений з жалем обгортали їй серце, коли бачила, як я, сидячи на підлозі серед кухні, складав рівненько свої мудрощі в дерев’яний куферочок, з яким
ще колись мої татуньо „рокували” до цісарсько-королівської інфантерії. От і тому, мабуть, дорога пані Євдокія, стоячи коло столу з розжареним залізком, раз-у-раз підносила кінчик запаски до зачервонілих очей, не забуваючи при цій оказії голосно висякати носа, прикрашеного бородавками.
А мені теж немов би збиралось на плач… Взагалі, атмосфера була важка, пригноблююча. Ніби на похоронку.
І в той же час із-поза дверей т. зв. покою розносилось громоподібне хропіння на два голоси. Так, так: хоч добігала вже 10-та година ранку, то наші картограйники ще спали… Видно, вчора загуляли на цілий регулятор, і на флячках з капустою, очевидячки, діло не обійшлося. Що до флячків прийшли ще різні „цушпайзи”, як, наприклад, грибки, селедчик, гусяча печінка, ну, і „щось для духа”, як любив казати мій неоцінений пан інструктор. Як я підслухав уночі з фрагментів їх веселої розмови, то на цей скромний студентський трахтамент пішла не тільки виграна на „шкарпах” десятчина, а ще й в додатку 5 злотих Тось-кових на квиток до Чорного Острова…
Так, що, фактично, пану Тоськові не було чого рано вставати до поїзду і тому він хропів собі любенько на моєму складаному ліжку. А пан Макс вторував йому на „Недокінченій симфонії”.
А тепер — увага, увага! Наближається переломовий момент у нашому оповіданні!.. Саме в той час, як хлопці смачно хропіли, як я сидів на підлозі і складав до куферочка своє манаття, а дорога пані Євдокія прасувала мою сорочину, — якраз у цю хвилину відчинилися двері до кухні і на порозі з’явився — полі-ційний аґент Коґут!..
Що значить страх перед поліцією, той лише знає, хто жив у поліційній державі. Дивна річ сталася, прошу панства: тільки пан Коґут переступив поріг нашої станції, як хропіння за дверми перервалося, як ножем урізав! Знак, що наші браві підпільники і увісні відчували присутність когось з поліційного кодла.
А тим часом пан Базилі Коґут був сьогодні якийсь інший, як звичайно… Тобто, зовнішнім виглядом він аж ніяк не змінився, бо й одна штанка була в нього підкочена на дощ, а друга спущена — на погоду, і „ба-нячок” стирчав на чубку голови, і парасолька звисала на руці. Та, от, цікаво, що в нього не було, цим разом у руці торбинки з американськими горішками. Зате двигав під пахвою якийсь клуночок, перев’язаний шпаґатом туди і навхрест. Він поклав цей клуночок на краю стола, поставив у куток парасолю, і, — тут сталася річ цілком неправдоподібна: зняв капелюха з голови! — і так, з „банячком” у руках, з легко похиленим чолом, з якоюсь небуденно-серйозною міною наблизився до нашої пані Євдокії…
— Кхм! Ну, так, пані Павлово… Так воно єст на світі, так? Так!
Відкашельнув і замовк.
Пані Павлова навіть не відвела осоловілих очей від залізка, що їздило по моїй сорочці, і взагалі не квапилась вдаватися у розмову з представником публічної безпеки, знаючи наперед, що відвідини пана Когута нічого доброго не ворожать. Втім, як ми вже знаємо, вона була під настроєм хвилі, переживаючи надходячий момент розлуки зі мною…
