А то надлетіла хмарою мавп’яча сарана, розхапала нашу білизну і навтеки! Одна мавпа одягнулась в піджаму тети Язичинської, так, що декому з нас могло здаватися, що це наша тета видряпалася на вершок пальми і виправляє тамечки всякі непристойні герці… А інша якась бородата потвора, немов би обер-мавпа над цілою
чередою, затягнула мою вишивану сорочку, в якій я ще на першу еміграцію втікав, затягнула, шельма, та й парадує, ще й дурні міни робить, ніби кепкує з мене в живі очі!.. Тут нам, Милий Брате, і сміх, і плач при купі; білизна тут, у Патагонії, це ж тобі не фунт ізюму, тут таких фантів не зорганізуєш, ні в Суспільній Опіці не виканючиш!.. На щастя надійшов наречений моєї дочки Галі, пан маґістер Булька, вчений чоловік, що покінчив школи. Він бистро збагнув вагу ситуації в повній її наготі, гаркнув пару слів по-еспанському, і, що Ти подумав би! — чортові страшидла віддали нам усе наше шмаття, тільки Гальчин хвартушок десь пропав. От що значить знання чужих мов на еміґрації!
Отакі то, бачиш, трапляються в нас придибашки. Але, в загальному, життя можливе і подекуди зовсім пристойне. Питаєш, чи варто сюди їхати?.. Раджу Тобі по-щирості — їдь! Але, на милий Біг, — не забудь привезти мені кусень мідяної рурки і, по змозі, якнайбільше порожних бляшанок із консервів!.. Бачиш, тут, у нас, в Патагонії, чи як її там, вдосталь усякого добра, цілі могили хлібних овочів, бананів, кокосів і всяких інших ананасів, вони валяються, гниють і йдуть внівець, бо місцева людність стоїть ще на низькому культурному ступні і не вміє використати якслід природних багатств країни. Ми обидва з моїм майбутнім зятем, паном магістром Булькою, йдучи слідами всіх визначних піонірів поступу та цивілізаторів, уважаємо справою нашої чести просвітити незрячих тубільців і тому хочемо конче навчити їх робити самогон. Я вже придбав усе потрібне — котел, бочки, черпак, жінки зроблять заквашку, але як роздобути в дівичому пралісі мідяну рурку?.. Як Ти мені її привезеш, так із два метри, то тим самим посунеш нашу цивілізаційну місію двісті кілометрів наперед.
А з тими бляшаними коробками така справа: тутешні уродженці, індіяни, караїби, чи як їх там звати,
це народ вельми шикарний, що незвичайно любується у всяких прикрасах та оздобах.
Всі елеґантні пані і панове залюбки перетикають собі носи трицалевими цвяхами, а на вуха, губи і бороди насилюють металеві кільця, вістря з риби і тим подібну ґалянтерію. Ми обидва з моїм майбутнім зятем, паном маґістром Булькою, повели між ними роз’яснювальну роботу, і в короткому часі переконали їх, що всі їхні оздоби йдуть в розріз із духом нової моди і що згідно з модерними фасонами найкраща прикраса — це кольорова бляшанка з американської консерви!
І справді — у нас тепер бляшанка з консерви — це найновіший крик моди, чар елеґанції! Місцеві красуні і їх приклонники день і ніч облягають нашу садибу, благають порожніх бляшанок, а взаміну таскають нам до хати оберемки артикулів широкого вжитку, як от м’ясиво, шкури, борошно, рибу. Особливим попитом втішаються коробки з сардинок по 6 унцій, бо їх жіноцтво насилює на вуха — ніби то такі сережки. Натомість тутешні джентелмени носять однолітрові бляшані баньки з джусу, ніби циліндри, тільки, що без крисів. А вже намиста із старих, заржавілих жилєток, то йдуть, просто, на вагу золота. Ти, милий Брате, лише збирай та маґазинуй таке барахло, а як прийде Тобі пора їхати за море, то бери хоч з половину корабля, зробиш кокосовий інтерес! А чого будемо церемонитись, треба чарувати темну масу, минулися ті часи, коли то всякі чужі п’явки, гицлі і дурисвіти сиділи на спині нашому бідному дядькові, наживалися його працею ще й глумилися з нього і кілки на голові йому тесали. Тепер ми відіб’ємо собі нашу національну кривду, хоч на караїбах!
Жду на Тебе, на мідяну рурку і на порожні бляшанки!
НЕДОРУЧЕНИЙ ДАРУНОК
В кімнаті ч. З дев’ятого бльоку, за словами поета, „з журбою радість обнялась”: один із мешканців кімнати, пан Микита Посмітюх, від’їздив завтрішнім транспортом на дроворубні роботи в Канаду, а решта співпроживаючих прощали його на від’їздному невибагливим, але гідним бенкетом.
Після вступного „полоскання зубів” ароматичною „овочівкою” забрала слово пані Варвара Підпенька, що виступала на бенкеті в характері господині — завідуючої їстивною частиною імпрези і з тієї нагоди займала за столом почесне місце, розсівшись достойно і широко аж на двох табуретках.
— Так-то, так, пане Микитуню! — сказала вона, просльозившись. — Ви, молоді, сильні, здорові, їдете за ріки-моря, у світ заочі, а що ж буде з нами старими, кволими та немічними?
— Всіх до крематорія! — безапеляційно вирішив складне питання залишенців Семен Іванович Фуфайка, колишній в’язень німецьких концтаборів, якому ще й досі не затерлися в уяві жахливі привиди крематоріїв. До речі — Семен Іванович не був мешканцем 3-ої кімнати і, взагалі, дев’ятого бльоку, за те ж, як головний доставець гарячих трунків, був прошений, сказати б — з уряду на всі весілля, хрестини і тому подібні трактаменти, так, що згодом придбав собі навіть ім’я „таборового кума”.
— Ваша правда, пане Фуфайка! — вела річ пані Варвара. — Молодих собі повибирали, як родзинки з
колача, а нас, немічних, на шмельц! Отак з нами зробили, як з тою, перепрошуючи вас, консервою: все смачне з середини вижолобили та з’їли, а порожню шабатурку — на сміття! А так хотілося б мені побачити тую Америку! І не повірили б ви, саме, для чого? Звісно — не для розкошів та маєтків, куди там уже мені до розкошів на старості літ! Та хотілося б мені конче поладнати там, в Америці, один важний справунок. Хотілося б мені побачити на власні очі оту… як її…, Влодзю, як називається тая з двома зубами спереду?..
— Пані Рузвелт! — відповів із кутка приймачок Влодзьо-сирітка, учень 2-ої кляси гімназії і пластун-учасник після першої проби. Влодзьо-сирітка, як і личить пластунові, не брав активної участи в п’яному бенкетуванні, а сидів собі осторонь, гриз „канапки” і клеїв поштові марки до альбому. Лише час до часу відгукувався на питання, які ставила йому в сумнівних квестіях пані Варвара.
— Отож то, пані Рузвелтиха. Вздріти на власні очі тую шляхетну особу — це моя сон-мрія! Як би так мені Бог дозволив її побачити, то я по руках її цілувала б та все дякувала б їй за те, що вона нас, бідних дипістих. не видала на поталу і так мужньо обороняла перед ворогами. Ге-ге, то не штука, що тепер світ розкусив большевиків, що то вони за зіленько, і нам уже обух над головою не висить, але був такий час, що не один демократ радий був нас продати за ЗО срібняків, як Юда Ісуса Христа, — а вона вперлася на своєму і сказала: ні! Не дам їх тому кальвінові на люті тортури, бо це мої діти, бо я їх люблю і за ними в огонь скочу. А коли ви їх прогандлюєте, то я сама влізу до худоб’ячого вагону і поїду з ними на Сибір! І що ви подумали б: американи налякалися і загальмували примусову репатрацію!
— Репатріацію, поправив із кутка Влодзьо-сирітка.
— Я довго думала-міркувала, як би то віддячитись їй за її людяність та золоте серце, і, врешті, ось що придумала, подивіться: вишила гладдю, на льняному полотні нашу українську сорочку, з надтичкою, сам раз буде на її зріст, та й оцю хвартушину з крайкою, та й ще до того всього вимережила хустинку… Все те хотілося б менi власними руками скласти їй в подарунок, так що ж, коли нас до Америки не беруть!
Пані Варвара з побожністю витягнула з куфра призначені в дар пані Елеонорi витвори народнього мистецтва та порозкладала їх на столі, а присутні гості зосереджено оглядали цю принагідну виставку народнього промислу і не шкодували вишивальниці похвал. Навіть мовчазний Семен Іванович, що не звик був багато варнякати, а зате ретельно надолужував свою маломовність тим, що посилено відживлявся, отож навіть і він признав із повною об'єктивністю, що ці речі зроблені,очень іскусно".
— Ба, та то ще не все! — метушилась далі розпломеніла від хвальби пані Варвара. Оце ще торік я почала була нанизувати з кольорових кораликів, жовтих і синіх, такий ґерданець з тризубом, що то їх колись наше славне парубоцтво пришпилювало собі на груди і так парадувало. Оцей ґерданець я хотіла була дарувати тому, як його…, Влодзю, як називається той сухий, в окулярах?
