Аж тепер почалося для наших Енеїв щасливе й радісне життя! Та й чи взагалі можливо уявити собі більшу радість, чим на кораблі, яким вертаються додому здемобілізовані вояки після переможної війни?.. Це був насправді „п’яний корабель”, ба не тільки п’яний, але й понад міру галасливий: бенкетування, гульки, танці, тріскотіння джазу, диковинно-жалісливе виття неґрів — гей би від болю зубів, не припинялися ні вдень, ні вночі.
Правду сказати — хлопці і не стямились, коли переплили океан, бо ввесь час ходили в похміллі, запаморочені від віскі. Аж коли „Робін Гуд” наблизився до Елліс-Айленд і з моря виринула величава Статуя Свободи, тоді наші Енеї трохи опритомніли та протверезилися і то з переляку, бо їм чомусь привиділося, що це пам’ятник Леніна з простягнутим угору пальцем… А вже у ню-йорській пристані — Боже кріпкий! — тут, хіба, можна було дістати мотилиці!.. Непроглядне море народу загатило надбережну, як би два океани збилися докупи, здавалося вся Америка вилягла зустрічати славетних переможців. Скрізь прапори, транспаренти, квіти, фотографи, оркестри гримлять, артилерія гатить почесні сальви, народ шаліє, віватує, а вже жіноцтво трохи зо шкури не вилазить!
— Оце, братець, вітання, так вітання, хай йому грець! — кричить зворушений Колька. — Сашенька, ти бачиш який парадний прийом влаштували нам чортові плютократи?
Але розохочений Сашка нічого не чув, ні не бачив, лише репетував на ціле горло:
— Урра!
А на сушу, то їх дівчата просто на руках знесли! Одна міса, краща від другої, хватала тебе в обійми, розціловувала накрашеними вустоньками, обтикала квітами і передавала другій, а та друга третій і так перейшли хлопці через бо-зна скільки солодких обіймів, аж диво, що жадному ребра не потріскали, тільки всі поцілунки повідбивалися їм на щоках.
Та, згодом, все якось втихомирилось, вмовкли оркестри, крики та віватування, хмара самоходів і автобусів, навантажених народом, рушила з пристані в місто, надбережна раптом спорожніла, лише наші Козенки стояли далі ні в сих, ні в тих, з глупими, безпорадними мінами, дарма, що вигляд мали наскрізь бойовий, бо ж на них були мундири з відзнаками сержанта і капітана! До того ж хлопці не надто впевнено трималися на ногах, і немов тільки для того, щоб заякоритися на тому непевному континенті та знайти на ньому якусь зачіпну точку, вони конвульсійно, з усієї сили, притискали до грудей величезні букети квітів…
— Ну й цирк! — сказав нарешті Коля, почухавши потилицю. Зразу з парадою тебе зустрічають, з квітами і поцілуями, а потім залишать напризволяще, ніби голого в терні… Куди ж його, братець, тепер нам іти? До кого вдатися за приютом?
— Давай прямо! — махнув рукою Сашко.
Але „прямо” йти було їм не під силу, бо, сіроми, спотикалися й перевалювались з „бекборду” на „штоєр-борд”: розгойдавшись на кораблі, не могли тепер прийти до рівноваги. Вони блукали-блукали, таскаючи далі наперед себе оберемки квітів, кудись, проміж портові склади, доки та провулки, аж забрели в парк, чи сквер такий, де росли дерева й рясніла мурава. На цю мураву склали свої втомлені, скитальські кості, а китиці квітів уткнули під голову і захропіли.
Славно спали хлопці, довго, твердо, по-козацьки. Були б спали ще довше, аж Мілітарна Поліція сон їм перебила…
Ну, розмова з емпістами була коротка: хлопці показали „нотапаси”, емпісти сказали: — окей! — і попросили сісти в „джіпа”. 3 зустрічі з представниками військової служби безпеки наші Енеї незвичайно зраділи. Іншим разом може і рвали б перед ними на зламану голову, тепера ж — привітали їх, як рідних і з радощів трохи їм на шиях не повисли!
— Отак, братець, — сказав Коля, підсаджуючи Сашку в „джіпа". — Всі про нас забули, всі нас відцуралися, одна лише Ем-Пі пам’ятає! Ну, й слава Богу: куди ти не поїхав би, а все якась рідна душа тебе відпитає!
На команді справу скоро з’ясували. Втім — хлопці нічого не таїли, сказали урядовцям істинну правду: звідки в них американські однострої й відтиски поцілунків американських красунь на лицях, як опинилися в парку, на траві, і, взагалі, як опинилися в Америці.
Урядовці все те слухали, привітливо всміхалися та казали: „окей”!
Проте, хоч все було ніби „окей", то після переслухання обох братчиків приперли на ніч в околодок, а рано вранці, під сильною вартою, відставили до порту, і тим самим „Робін Гудом”, що з такою парадою привіз їх до Америки, — відшупасували назад до Европи!..
Привела їх варта до табору та й питає:
— Це ваші, — каже, — люди?
— Наші! — гукає командант, — звісно, що наші: Коля і Саша Козенки, п’ятий бльок, десята комната. А що, знову щось наброїли?
— Нічого не наброїли, лише завчасно переселилися. Беріть собі їх і поза чергою до Америки не пускайте!
…А коли вже наші мандрівники, після всіх пригод, опинилися в бараці і з насолодою простяглись на своїх лежанках, — тоді Колька сказав Сашці:
— От, ми дураки, братець: в Америці, кажеться, були, а Трюмана не бачили!
СЛІДАМИ ЧУМАКА МАМАЯ
Один із наших переселенців, що виїхав одним із перших транспортів до одної полуднево-американської республіки, написав до одного з своїх друзів, який перебуває ще в одному з Ді-Пі таборів — такого листа:
…І так, Дорогий Друже, я напитав собі нову батьківщину. Не дають нам вороги лукаві збудувати державу на власній землі, то ми тепер скрізь, по всьому світу будемо закладати Україну. Гадаю, що небавком, коли всі жиди згуртуються в Палестині, ми, українці, займемо в світі їхнє місце, як вічні скитальці та мандрівники.
Правду Тобі сказати — я сам того не певен, куди нас завезли — до Уруґваю, Параґваю, чи до якої, прости Господи, Патаґонії. Тут, милий Брате, нічого не второпаєш у тій гемонській джунґлі, ніде не видко орієнтаційних таблиць чи дороговказів, куди глянь — споконвічний праліс, у якому ще людська рука ноги не поставила. А в тому пралісі звідусіль чатують на Твою бідну, скитальську душу всякі тропікальні язви. А вже найгірше дошкулюють кокосові горіхи, що гойдаються на пальмах, а кожний завбільшки буханки хліба. Ота зараза гірша від бомби, бо перед бомбардуванням хоча сирена завила для остороги, а такий дідько летить тобі на голову без жадного попередження. Та ще добре, що ми, в основному, народ твердолобий і нам то фук, але хто має м’яке, чи розм’якшене тім’я, хай таки сюди не пхається, бо січка з голови! А вже, скажім, всяке гаддя не таке загрозливе для здоров’я. Передучора, на той приклад, триметровий боа-інтроліґатор вкусив був у литку тету Язичинську, і що ти подумав би: розтріскало гада в четверо! Москіти не такі страшні, я не проміняв би 10 москітів за одну порядну таборову блощицю. А втім на москітів, скорпіонів та всяку іншу їдовиту нечисть ми тут винайшли знаменитий протизасіб — стерту на табаку сумішку „гафферфльокенів” із соєю. Розтрясеш денебудь пучку цього „пульверу” — і вся комашня гине на пні в промірі півтори кілометра надовкола. Та й сама природа, точніше — рістня, не така вже ласкава для Тебе і гостинна, як наша, рідна: присядеш денебудь за кущем, за приватною потребою, то мусиш добре пантрувати, щоб не настромитися на якого кактуса!
А вже з мавпами — то справжня морока! Мавпа — звір капосний і сильно злодійкуватий. Ти уяви собі, Милий Брате, яку штуку підвели нам бісові опудала!..
Попрала дружина білизну та й розвісила на бамбусових тичках, щоб пересохла. А що було саме полуднє і жара бухала, як із крематорійної печі, вся наша челядь полізла в холодок і кропнула собі хропака. Само собою — за розвішену білизну тутечки, під екватором, у серці дівичого пралісу, ми були безпечні і певні, що її ніхто не заіванить, як, непричком, зі стриху, чи з шнурків на таборовому подвір’ї. Нараз будить мене такий несамовий писк і вереск, якби сто свиней і двісті чортів жерлися і кусалися всуміш. Зриваємось, протираємо очі — Господи — Батьку! — А наша білизна, наші сорочки, юбки, гальки і підштанки дістали руки й ноги і опинилися вже на верховіттях пальм!
