Я бачила, як вона тікала безкінечним тунелем, де знайшла прихисток її душа й куди — я болісно це відчула — я увійти не могла. Я гукнула Анжелу, щоб нагадати про себе, щоб перетнути браму смерті, примусити смерть повернути мені Анжелу й забрати мене разом із нею.
— Вона померла без страждань? Ти впевнена?
Мама чіплялася за благеньку надію. Вона застигла край стільця і чекала, поки моя відповідь не вивудить її із неспокійних вод сумнівів.
— Клянуся, мамо, Анжела не страждала. Вона не відчула жодного болю, померла тільки від страху, ще до того, як хоч найменший уламок до неї долетів.
Раптом я усвідомила, що назвала її мамою — це слово хоч і існувало завжди в наших думках, все одно ніколи не зривалося з наших вуст; воно надто схвально звучало, щоби лунати в нашому домі.
Та цього виняткового факту не помітив ніхто. Усі були надто шоковані, поховані під магмою емоцій, ошелешені потоком образів, що поверталися до них у вигляді, про можливість якого вони й не підозрювали.
Я стояла перед ними, одна, як завжди. У комашливій масі братів і сестер не було нікого, хто зважився б простягнути мені руку. Я стояла сама-самотня, та нізащо не відступила б і не замовкла б. Мене попросили розповісти — і я розкажу все, починаючи з інтриги Діви, її каверз, що призвели до гнітючої мовчанки, яка розчавила і скалічила нас усіх, навіть Джеронімо, якого ти, Діво, хотіла віддати на поталу селюкам і на їхній суд. Поглянь, хіба наш герой усіх можливих війн зараз має горду поставу? Він гризе себе спогадами, що палають у ньому й аж стріляють вогнем із очей. Роззирнися, поглянь, що наробила — у всіх однаковий погляд зомбі, усіх мучить одне. Хіба примус до мовчання нам допоміг?
— Там, у зеленій кімнаті, зі мною була ще Діва. Я не бачила її, прикута до з’яви Анжели під банею шахти; однак я чула її крізь гуркіт брил, я чула голос, який питав: «Що таке? Що коїться?» — і чула свій голос: «Анжела... Анжела в шахті! Там, біля центральної колони! Нііііііііі!!!!!!» Мене засипало лавиною образів. Кожна брила, що розбивалась об Анжелу, падала на моє тіло, на мене, притиснуту до стіни кімнати, і щоразу я волала: «Рятуйся! Анжело, рятуйся!» — та куди вона могла піти, бідолашна, уже мертва, замкнена у безвиході? І коли я відчула, що її засмоктує в довгий п’янкий тунель світла, то хотіла кинутися слідом, відірвавшись від стіни, що тримала мене, і тільки тоді я помітила Діву, яка тримала мене в обіймах і трусила мною. Діва горлала: «Замовкни! Замовкни нарешті!»
— Я хотіла завадити безуму заволодіти тобою. Бачила б ти себе. Істеричка! На тебе боляче було дивитися.
Вона пручалася, опиралася правді. Знала, що буде далі. Уперта, мов ослиця. Ніколи нічого так просто не віддасть. Вона досі вважає, що чинила на благо родини. Що ж, поглянь на родину Кардиналів, добре дивися — і скажи мені, чи бачиш щось інше, крім нашого самозвинувачення.
— Ти примусила мене одягти сукню Анжели — ту сукню, яку вона тримала для неділь. Квітаста сукня мала замаскувати її загибель. І не кажи, що забула про це. Ти добре знала, що робила й навіщо. Поки ти складала пакети — там були речі Анжели, — ти торочила мені, нащо це робиш, ти й секунди мені на роздуми не залишила. Ти все ходила туди-сюди, до пральні, до інших спалень, і все говорила, говорила, говорила! Ти глушила мене словами, збираючи речі, книжки — усе, що належало Анжелі й мало зникнути разом із нею; її плаття, її накидки, її білі блузки із коледжу, а ще капелюшок місіс МакДаґл, пам’ятаєш його? Капелюшок із плюмажем, який ти знайшла на дні шафи, за стосом старих каталогів. Ти засунула капелюшок і решту речей до коричневих пакетів, що начебто мали скласти враження багажу Анжели та бути доказом її від’їзду. «З її власної волі і без повернення», — пригадуєш, як ти казала? Я не забула жодного слова! «Урятувати родину. Рятувати родину!» Мали з’явитися вахлаки, поліція, сором, в’язниця, біль, мама цього не пережила б, жоден із нас не пережив би ... Тож ми мали бути сильними, сильнішими за наволоч, яка мала на нас напосісти, сильнішими за всіх. Слід було завадити іншим змести нас, мов сміття. Усе це — твої слова.
Я була пригнічена, вирватися з-під влади її слів не мала сил. А вона дедалі ходила довкола, мов розлючений звір у пастці, ходила кімнатами, збираючи все, що могло належати Анжелі і стало би мені за багаж іще до того, як на горі оговталися б від вибуху і прийшли б сюди, оповиті ненавистю селюків, не тямлячи себе від розпачу. «Треба зібратися з духом і постати перед ними». Її голос ні на мить не відпускав мене.
Здавалося, минула вічність. Я летіла за Анжелою, мені кортіло пірнути у світло, яке охопило її душу — і більше ніколи не повертатися до життя.
Не має сенсу розповідати те, що сталося потім — прочитати це можна в кожній парі прикутих до мене очей. Легенька квітаста сукня у глибині старого авта. Сукня тремтить, тріпотить, повітря аж стогне від спеки, на вустах грає квола усмішка — і вони бачать, як вона зникає у хмарі пилу. Джеронімо не відводить від нею погляду аж до критого мосту. Він знає, що доведеться ще раз зустрітися з моїм поглядом. Емільєн схиляє голову. Це більше за його сили.
— Як ти і радила, я повернулася через ліс. У штанях і сорочці.
Діва здавалася знищеною. Увесь задум, усе, що вона влаштувала й побудувала, найбільше творіння її життя, її подвиг заради порятунку родини — усе полетіло шкереберть. Більше не залишилося таємниць, потреба у сторожисі на фортечних мурах відпала. Діва розсипалася на купку суперечливих почуттів.
Невже вона думала, що я тільки для неї всі ці роки зберігатиму душу Анжели, що вимагала визнання?! Стіни вдома стікали її сльозами. Важка, дотична, невідступна присутність, що живилася мовчанкою і заповнювала наші ночі. Уже ніхто не схилявся вночі над нашими снами. Безтілесна Анжела, позбавлена пут часу, де оселилося її тіло, усією гіркотою зболілої душі розчавлювала нас.
Я й року не витримала в тому будинку. Лише коли залишила його, змогла розправити крила й помчати назустріч Анжелі.
Я дала собі слово, що більше ніхто й ніколи не примусить мене вдавати Анжелу. Карнавал у авті Емільєна, поки моя душа ще блукала завалами шахти в пошуках Анжели, поки жах оповивав мій мозок... я в яскравій квітастій сукні на задньому сидінні, така жива, здорова, усміхнена — і вона, розчавлена під тоннами скель... гидка комедія, яку мене примусили грати аж до критого мосту... о, Анжело! Чи пробачиш ти мені колись це?!
У гайку, повертаючись, я поклялася, що більше ніхто не примусить мене являти Анжелину усмішку на моїх вустах.
Діва відчула це, коли в холі готелю наші погляди перетнулися. Зрозуміла, що вже ніщо не присилує мене повернути диво. Лише в Канґіксуджуаку, у тиші тривалих самотніх прогулянок Анжелина усмішка спалахувала на дні моєї душі.
Тепер усе сказано, дух у кожному з нас може спочити з миром, і я повертаюся до прогулянок уздовж бухти, повертаюся до Ноя, його м’яких і округлих рук на моїх плечах, до його теплих пальців і наших неголосних розмов. Годі вже, покладемо край цьому врученню, хай тато нарешті отримає медаль, і я порину у спокій днів із коханим.
— Ти нам сказала не все... — втрутився раптом Тентен, ніби прочитавши мої думки.
Він стояв у кутку в протилежному боці кімнати, поруч із велетенським філодендроном, який наполовину його затуляв. Важко було роздивитися його довготелесу поставу й розхристану кучму, за якою його завжди впізнавали. Та всі в залі зрозуміли, що висловився саме Тентен. Усі впізнали його невеселий і теплий голос.
Натовп, який затуляв батьків, розійшовся. Поки я вела свою розповідь, то помічала їхні погляди й жести — важкі й безладні. Поволі вони відривались одне від одного і розходилися по кутках.
У центрі кімнати залишилися тільки двоє стареньких, які міцно трималися за руки.
— Ти нам сказала не все, — повторив Тентен уже впевненіше.
Йому на допомогу з іншого кінця кімнати прийшов Джеронімо.
— Його правда. Не все сказала. Є ще одне запитання, відповідь на яке ми маємо почути.