— У цій родині ніхто і не думав про щастя. І все ж тепер не можна не шкодувати, що ми його так і не спізнали.
Ясність суджень Тентена роззброює. Він мешкає край далекого поля тільки з дітьми, які мало про що його просять — хіба про хліб на столі і можливість гасати луками, — тож у Тентена достатньо часу, щоби обмірковувати свої думки і відбирати наймудріші.
— Знаєш, злидні — це справжня свобода. Коли не треба боротися за багатство і владу, залишаються елементарні речі, якими цілком можна заповнити своє життя.
— І що ж ти бачиш із верхівки своєї простецької нірвани?
— Бачу, що ми заплутали собі і думки, і почуття.
— Як це розуміти?
— Час тобі мене відпустити.
Так розмовляли ми під час мого останнього візиту рівно два місяці тому.
Ми епізодично й спрагло зустрічались упродовж десяти років, і в мене вже склався доволі ідилічний образ втраченого і віднайденого брата, неприв’язаного ні до чого, бідного, «царствено бідного», за висловом Послідка, який і досі мріє про ті часи, коли ми панували в Норко — він прагне почути їх у впертій мовчанці Тентена.
— Час від часу тут бувають і інші, і в усіх один і той самий погляд, коли бачать, у якому вбозтві живу. Так, ніби стережу щось цінне для них. Моя бідність — це не пиха і не свідомий вибір. Просто я не вмію жити інакше.
Я також захоплювався бідністю Тентена. І розумів, як глибоко він нещасний. І все через мене. Через мовчанку, до якої я його змусив. Через душу, ув’язнену, поки я відмовляв їй у праві розділити зі мною відповідальність за смерть Анжели.
Ми розійшлися тоді зі змішаними почуттями. Перш ніж поїхати, я пробурмотів йому те, що пояснював вже не раз, — і я відчував, що це пояснення вже не працює.
— Достатньо й одного винного. Не варто обтяжувати один одного.
А він — сумніший, ніж зазвичай — відказав:
— Знову вигадки про велич. Великий Джеронімо мандрує світом зі страшним тягарем, який не може ніде покласти і яким смакує, приправляючи жахіттями війн. Де ти був би без цього щита?
І я повернувся до Грозного. Дудаєв щойно поширив інформацію про домовленість щодо роззброєння. Прихильники незалежності розділилися на два табори. На мене чекали кількадесят поранених. Тож я взявся за скальпель.
А потім мені подзвонив Тур.
Не знаю, навіщо я приїхав на з’їзд. Після емоційної зустрічі, ми ніби опинились у дивному нереальному світі, ніхто не знав, як повернути свої почуття до рівноваги. Ми видивлялись одне одного в натовпі геологів і розвідників у краватках, усе ще переконані, буцімто уникаємо цього. Ватаги Кардиналів, мов дюни на вітру, злітались і розліталися. А Тентен блукав коридорами, нещасніший, ніж зазвичай, очікуючи, що я поверну його частку правди.
Утім правда — не там, де нам здається.
Я часто думаю, що якби не та злощасна неділя, коли я взяв Анжелу з собою до шахти, бідолашна навіть і не знала б, як туди іти. І досі лишалася б серед живих.
З’їзд — бійка без упину. Важко сказати, що було складніше. Стримувати лють, тримати в собі кипіння, що проситься вийти назовні, чи не виявляти задоволення від видовища їхніх страждань при моїй появі. Як бажати всього цього, коли зовсім поруч наша мама понурим поглядом раз-у-раз обводить усе своє кодло в пошуках істини?
То був другий день з’їзду. За кілька хвилин тату мали вручити медаль заслуженого розвідника, і випробування закінчилося б, я могла повертатися до теплих обіймів мовчання. Бо там слова були гострі, мов скелі. Я не звикла до розмов, які буквально засипають нас непотрібними словами.
Нас зібрали в кімнаті, сусідній із великою залою, де проходила церемонія. Це не було передбачено. Ніхто й не думав кликати нас на сцену разом із татом для вручення премії.
— Ми на таке не розраховували, — пояснив тип із Товариства розвідників, який супроводжував нас до кімнати. — Уперше шанований член нашої організації прибуває на з’їзд з усією родиною. Таку нагоду пропустити не можна! А яка родина! Дивовижне фото вийде.
Цей нещасний не знав, на яке жаске ув’язнення прирікав нас!
Заради якогось фото, заради його архіву ми мусили терпіти думки одне одного. Кімната була чимала, простору стачило, щоби ми ходили серед безладно розставлених стільців, уникаючи уривків розмов, важких мовчанок, сідаючи трохи поодаль, до одного з крісел зі штучної шкіри, що бовваніли бундючно у глибині — а потім підводячись і вдаючи, ніби роздивляємося замислено пейзажі, розвішані по стінах, чи густий ялиновий ліс, на який виходили величезні вікна у стіні навпроти. Проте час тягнувся нестерпно, думки волали — усі чекали розпачливо, щоби хтось прийшов і врятував нас.
І тільки Мамусі вдавалося уникати тортур. Вона сумирно сиділа на твердому стільці в центрі кімнати — і хоч би оком кліпнула. Здавалося, що вона заснула. Склавши руки на складках сукні — жахливої бузкової сукні в горошок; певно, сукню обирала Діва, бо й сама вбралась у щось подібне. Мамине волосся склали у вибагливий шиньйон, і з-під тонких сивих пасм рожевіла шкіра. Дивитися на це було боляче. Мамуся скидалась на пташку, залишену під дощем, майже голу під благеньким пушком на ніжній шкірі. Часом шиньйон здригався, гойдався ліворуч-праворуч чи праворуч-ліворуч, і Мамуся обводила кімнату відсутнім поглядом. Вона здавалася виснаженою.
Татко був поруч із нею. Точніше — поряд із попільничкою на високій ніжці, єдиною в тій кімнаті. Викурював цигарку за цигаркою. Цікаво, чому він так нервував — через церемонію чи загальну тривожність?
Від початку з’їзду він усім казав, що медаль — це про око, насмішка, вигадана для розвідників-невдах. Татко називав їх туристами або дачниками і страшенно боявся. Ці розвідники плавають річками й озерами, приклавши руку до чола, визирають місцину, де можна поставити на ніч намет і розвідати місцевість довкола — там, де давно вже все вивчили і розвідали інші, достоту качки із однієї зграї. Ледацюги зі спокійних вод. А він завжди розвідував темні глибини.
— І все ж, за що ця медаль?
Два дні сини намагалися розпитати його.
— Якщо це за родовище в Норко, скажи їм, що нехай ліпше посмертно дають.
Ми завжди зневажали почесті й тепер, зібравшись усі докупи заради публічної пошани, відчайдушно шукали способу уникнути її.
Кпини щодо медалі дали часу минути без втрат. Драми не сталося, ніхто порахунків не звів, ніхто не вибухнув гнівом — панували глуха мовчанка й косі погляди.
Медаль дала нам змогу вкотре втекти від своїх думок. Жарти не вщухали. Почав Азієць.
— Отримати медаль — це ще не все. Доведеться знайти для неї місце у твоєму підвалі, посунути твої каменюки.
— Ба більше, її слід вставити в рамку, звести для неї вівтар, знайти дійсно гідне місце. Бо медаль освячено дотиком голови Товариства розвідників!
— Усі на коліна перед медаллю заслуженого розвідника! Ora pro nobis, miserere, tutti quanti — тихо, служба йде!
Татко мовчки всміхався. Він завжди любив своїх упертюхів-синів. Він пробував відповідати у схожому тоні, та не дуже вдало.
— А тепер скажи нам, за що тобі вручають медаль?
Його очі блиснули хитро, і він відказав:
— Певно, ви не повірите, та... за хвіст удачі!
Таткові добре відомо, що ми завжди закидали йому — звісно, обережно й безболісно, та все ж закидали — мрійливість, яка заступила практичність. Як і він, ми ніколи не мріяли про гарний одяг та інші чудові речі, та час від часу ми всі потребували хоча б маленької перемоги. Нам кортіло побачити, як він приходить увечері після обходу і з гордістю повідомляє, що знайшов неабиякий поклад. А замість цього він являв нам утому та сподівання на ліпші часи. І тоді ми казали, що він тягнув удачу за хвіст. Нам не спадало на думку, що цей вислів він добре знав.
Татко явно тішився подвійною перемогою над своїми зухвалими дітками і посміхався, примружившись.
— Усе життя я ішов за удачею, — ще ширше усміхнувся він. — І в цих словах більше, ніж вам здається. Усе життя, окрім родовища в Норко, але це інша історія — словом, усе життя я ішов розвідувати туди, куди вів мене нюх.
