Дзвонить телефон у квартирі.
МІШЕЛЬ: Так!.. Мамо, я ж сказав: ми зайняті… Бо цей препарат може тебе вбити! Це отрута!.. Зараз тобі все пояснять… (Передає слухавку Аленові.) Скажіть їй.
АЛЕН: Сказати їй що?
МІШЕЛЬ: Усе, що вам відомо про цю гидоту!
АЛЕН: Добрий день, мадам! Як вам ведеться?..
АННЕТ: Що він може сказати? Він же нічого не знає!
АЛЕН: Так, зрозуміло… І вам болить?.. Авжеж! Проте операція вам допоможе… О, інша нога також! Ні, що ви, я не ортопед… (Убік:) Вона мене називає доктором…
АННЕТ: Гей, пане докторе, це ж просто смішно! Негайно припини!
АЛЕН: А з рівновагою у вас є проблеми?.. Та ні! Зовсім ні, повірте. Не слухайте всього, що вам кажуть. І все ж було би добре, якби на деякий час ви припинили його приймати. Щоб… щоб операція пройшла успішно… О, звісно, я не сумніваюся, що ви в добрій формі!
Мішель забирає у нього слухавку.
МІШЕЛЬ: Ну, мамо, чула? Негайно припини приймати ці ліки! Чому ти вічно сперечаєшся?! Просто роби те, що тобі кажуть. Я тобі передзвоню… Цілую, ми всі тебе цілуємо. (Кладе слухавку.) Вона просто нестерпна. Нащо так ускладнювати життя?
АННЕТ: То як, мені приходити до вас сьогодні ввечері з Фердінандом? Треба це вирішити. Бо таке враження, що всім байдуже. Але ж — нагадую! — ми зібралися саме задля цього!
ВЕРОНІК: Тепер зле мені… Де тазик?
МІШЕЛЬ (забираючи в Аннет пляшку з ромом): Досить уже.
АННЕТ: А я вважаю, що винні обидва. Ось так. Обидва винні.
ВЕРОНІК: Ви це серйозно?
АННЕТ: Тобто?
ВЕРОНІК: Ви взагалі думаєте, що кажете?!
АННЕТ: Звісна річ, я так думаю.
ВЕРОНІК: Наш син Брюно, якого я всю ніч поїла знеболювальним — він винний?!
АННЕТ: Не такий вже він і невинний.
ВЕРОНІК: Геть! Забирайтесь геть! Надивилася вже на вас! (Хапає сумочку Аннет і кидає її під двері.) Геть звідсіля!
АННЕТ: О, моя сумочка… (Схлипує, мов дівчинка.) Алене!..
МІШЕЛЬ: Що вже сталося? Вони що, сказилися?
АННЕТ (збирає те, що розсипалося): Алене, допоможи!..
ВЕРОНІК: Ти диви, «Алене-допоможи»!
АННЕТ: Заткни пельку!.. Вона зламала пудреницю! А розпилювач! (До Алена:) Захисти мене, ну ж бо, чому ти мене не захищаєш?
АЛЕН: Ходімо.
Він починає збирати деталі свого телефона.
ВЕРОНІК: Подякуйте, що я її не придушила!
АННЕТ: Та що я вам такого зробила?!
ВЕРОНІК: Не можуть бути винними обидві сторони! Не треба плутати жертви з катами!
АННЕТ: Що? Катами?!
МІШЕЛЬ: Та що ти верзеш, Веронік! Годі з нас цих примітивних балачок!
ВЕРОНІК: Я наполягаю!
МІШЕЛЬ: Наполягаєш! Твоє захоплення суданськими неграми псує геть усе!
ВЕРОНІК: Я вражена… Чому ти намагаєшся виставити себе таким хамом?
МІШЕЛЬ: Бо я так хочу. Хочу бути хамом!
ВЕРОНІК: Коли-небудь ви зрозумієте, які жахіття кояться у тій частині світу, і вам буде соромно за байдужість і мерзенний нігілізм.
МІШЕЛЬ: О, дарджилінґ, ти неперевершена! Ти серед нас найкраща!
ВЕРОНІК: Саме так.
АННЕТ: Ходімо, Алене, ці люди — чудовиська!
Допиває ром і тягнеться за пляшкою.
АЛЕН (намагається їй завадити): Годі, Аннет…
АННЕТ: Ні, я хочу ще, хочу напитися! Чхати я хотіла на збалансованість! Баланс між справами та особистим у житті, пхе! Досить! Хочу напитись — і крапка!
АЛЕН: Ти й так уже п’яна.
АННЕТ: Чому ти дозволяєш їм називати нашого сина катом? Ми прийшли до них, аби все владнати, а нас ображають, читають нотації про якесь всесвітнє братерство. Слухайте, здається, наш син мав рацію, коли загилив вашому по зубах! І ще — мені байдуже до ваших розхвалених прав людини!
МІШЕЛЬ: Ти диви: трохи алкоголю — і машкара спала! Куди й поділася люб’язна розважлива пані, така начебто мила…
ВЕРОНІК: А я казала! Від самого початку казала!
АЛЕН: Що ви казали?
ВЕРОНІК: Що вона наскрізь фальшива. Ця жінка — фальшивка. І мені дуже шкода.
АННЕТ (скорботно): Ха-ха-ха!..
АЛЕН: Коли ви це казали?
ВЕРОНІК: Коли ви були у ванній кімнаті.
АЛЕН: Ви були знайомі якихось п’ятнадцять хвилин — і вже вирішили, буцімто вона фальшива?
ВЕРОНІК: Фальш у людях я відчуваю миттєво.
МІШЕЛЬ: Це правда — відчуває.
ВЕРОНІК: У мене на такі речі нюх.
АЛЕН: А що це означає — «фальшива»?
АННЕТ: Я не хочу це слухати! Алене, навіщо ти примушуєш мене слухати це!
АЛЕН: Цуцику, заспокойся.
ВЕРОНІК: Вона заокруглює гострі кути. Хоч і поводиться пристойно. Ця справа цікавить її не більше, ніж вас.
МІШЕЛЬ: Це точно.
АЛЕН: Авжеж, це точно.
ВЕРОНІК: Отже, ви згодні?
МІШЕЛЬ: Та чхати вони хотіли! Це було очевидно від самого початку. І вона також — ти маєш рацію!
АЛЕН: А ви, отже, ні? (До Аннет:) Люба, дозволь мені. Поясніть мені, Мішелю, що значить «бути стурбованим»? Що це за вислів такий? Ви маєте більш переконливий вигляд, коли поводитеся по-хамськи. Насправді, тут усім начхати — крім Веронік, яка, треба віддати належне, тримається досить чесно.
ВЕРОНІК: Не треба мені віддавати належне, не треба, чуєте?!
АННЕТ: Одначе я стурбована. Я дуже стурбована.
АЛЕН: Наша стурбованість, Аннет, істерична, ми не схожі на справжніх героїв у реальному житті. (До Веронік:) Одного разу я бачив по телевізору вашу приятельку Джейн Фонду — одразу закортіло повісити на стіну плакат «Ку-Клус-Клану»…
ВЕРОНІК: А чого це вона раптом моя приятелька? До чого тут узагалі Джейн Фонда?!
